Сьогодні лише мало компетентна в журналістиці людина може заявляти: «Для чого існують ЗМІ? Для того, щоб впливати на масову свідомість, — іншого призначення немає». Це дурні американці ще в 20-х роках висунули лозунг «News not views» (новини без вираження власних поглядів журналістів), це вони ж разом з європейцями розробили правило п’яти «W» (питання, з відповіді на які повинні починатися всі повідомлення). А що, для нас всі ці загальновизнані в журналістському співтоваристві правила — не указ?
В.Різун каже: «Засоби масової інформації так само, як і люди, залежні від соціальної ситуації. Тому слово, преса завжди залежать від ситуації. Завжди! І не треба вибудовувати позахмарні плани, що буде колись у нас просто вільна преса. Від кого і чого вільна — від держави? Ну як можна жити в державі й бути незалежними від держави?» Ну як може не знати директор Інституту журналістики, що журналістське співтовариство вже давно у Віндхукській декларації виробило принципи незалежної преси й критерії, за якими ця незалежність визначається? Що в багатьох країнах діє дійсно незалежна преса? Виявляється, може. Від кого, на думку В. Різуна, залежать «The New York Times», «The Times», «Le Monde», «Frankfurter Allgemeine Zeitung», «Neue Zurcher Zeitung», багато інших газет, телерадіокомпаній світу? Згадується випадок, який стався кільканадцять років тому. На похороні Іфігенії Оукс-Шульценбергер, матері тогочасного глави «The New York Times», один із виступаючих згадав про такий епізод: якось син розповів матері про те, що його запросили на обід президент і держсекретар США. У І. Оукс-Шульценбергер виникло тільки одне запитання: «Що їм від тебе треба було?» Звичайно, такий стиль стосунків «влада — преса» ще не є звичним для України. Але саме таким він рано чи пізно стане. Це об’єктивний процес. І ніхто тут не завадить.
З повагою, Любомир ЗАДУНАЙСЬКИЙ, Харків
Через трикляті гласність, свободу слова й демократію ми якось мимоволі почали самі собі втовкмачувати в голову, буцімто гарний журналіст — це той, який варте уваги суспільне явище аналізує всебічно, а не з позицій якоїсь партії чи клану, не нав’язує власних оцінок читачеві, слухачеві, глядачеві, а навпаки — надає йому можливість сформувати своє розуміння тих явищ та процесів. А от коли повертаються до того, що ЗМІ існують «для того, щоб впливати на масову свідомість, — іншого призначення немає (!!!)».
І при цьому цілком свідомі того, що «тут постають питання не тільки виховання чи пропагування (як млосно стає на душі від цих майже призабутих ідейно-лексичних конструкцій! — Ю.С. ), а й питання маніпуляції свідомістю, можливо зомбування». І знаходять всеохоплюючу панацею: «При цьому ми повинні знати, що добре, а що погано»! Викликає деяке занепокоєння той факт, що хто ж може бути отими «ми»?
У зовсім недалекі, за історичними мірками, часи єдиним органом у країні, який достеменно знав, «что такое хорошо и что такое плохо», володів істиною у вищій інстанції, було Політбюро ЦК КПРС. Навіть сама партія дізнавалась про це виключно від нього, й ні від кого більше. Та то було за тоталітарних часів. А хто володіє цією істиною зараз, в епоху огульної демократії? Один з двох Рухів? Прогресивні (чи, можливо, агресивні — вже точно й не пам’ятаю) соціалісти? СДПУ(о) (чи «ох» — теж забув)? Складається враження, що тов. Різун чітко знає відповідь на це запитання. Але у даному випадку користується власним принципом: «Талант журналіста, якщо хочете (скажу парадоксальну річ), не в думанні, а в говорінні! Отож культивуватиму вільнодумство й стриманість у говорінні». Знов бурхливі оплески, усі встають: точнісінько так вчиняло свого часу Політбюро — культивувало вільнодумство й стриманість у говорінні! А ви, читачі (слухачі, глядачі), не будьте тими лохами, що чекають почути від журналістів якісь там думки, а покірно підставляйте свої вуха, на які вам вішають локшину.
Юрій СТАДНИЧЕНКО, пенсіонер, Київ
З нашого випуску в журналістиці залишилися одиниці, які, хочеться сподіватись, досі не втомлюються вичавлювати з себе залишки ленінського вчення про ЗМІ — «колективного пропагандиста і агітатора», яким нас, майбутніх «бійців ідеологічного фронту», годували на лекціях. Але окремі викладачі намагалися нам також роз’яснити, що журналіст — це не стільки професія, скільки невгамовність у пошуку істини й самовдосконаленні, це стан душі. Тому не можна будь-кого вивчити на журналіста, озброївши вмінням добре писати, бо «добре пише (чи знімає) лише той, хто добре думає». В іншому випадку ми знову повертаємося туди, звідки прийшли, — до подвійних стандартів, подвійної моралі — мовляв, думайте собі що хочете, а писати й озвучувати треба те, що від вас чекають (читай: замовляють). Більшість читачів і глядачів хочуть чути, читати й бачити не проціджену і відфільтровану напівправду, тенденційно дібрані й проаналізовані факти, а те, що є насправді, почути речі, названі своїми іменами. Не варто «жаліти» їхні очі й вуха — треба дбати про душі. Ніщо їх так не спотворить, як оті «маніпуляції на рівні підсвідомого». Ми вже й так маємо непрозору й погано керовану економіку, кулуарну політику, далеку від реальних запитів і потреб суспільства, і, що найсумніше, вони цьому суспільству непідзвітні.
Пишу цей відгук на запитання «Дня» під враженням щойно перечитаної книги «Десять заповідей журналістики» шведського журналіста-практика Еріка Фіхтеліуса. Крім етичного кодексу та професійної діяльності в межах закону, західноєвропейські журналісти намагаються керуватися лише одним критерієм: об’єктивністю та правдивістю інформації, й намагаються розмежовувати подачу власних коментарів чи оцінок з інформацією. Можливо, крім інтеграції у європейську економіку, до якої ми так прагнемо, варто перейняти і якісь принципи роботи їхньої «четвертої влади» (яка, до речі, є такою, без лапок)? І якщо вже інформація, журналістика взагалі в нормальній країні — досить прибутковий бізнес, то варто згадати, що правда, якою б прикрою вона не була, завжди коштує дорожче й цінується вище.
Таміла ВОРОНІНА, журналіст Новомиргород Кіровоградської обл.
Так, справді мав рацію новий директор, коли вигукнув: «Талант журналіста не в думанні, а в говорінні». Навіщо їм думати? Візники довезуть!..
Коли вся Європа говорить про гуманізацію освіти, коли все людство шукає способи перетворення людини освіченої на людину мудру та мислячу, коли галузевий підхід в освіті поступається місцем підходові загальнокультурному, В.В. Різун абсолютно справедливо передбачає, що зомбувати маси йому буде легше тоді, коли він скоротить предмети соціально-гуманітарного циклу в інституті. Це справді — нова парадигма в сучасній освіті. І далі, професор робить абсолютно правомірний висновок: «... журналістська освіта полягає не у вивченні економіки, культури, освіти, а у вивченні того, як впливати на масову свідомість». Це, мабуть, єдино методологічно правильний підхід професора. Дійсно, тільки внаслідок тотального безкультур’я можна добитися маніпулювання та зомбування масовою свідомістю людей.
З повагою, Марія КАРПАЧОВА, Київ
Нас щиро непокоїть теза про те, що основне призначення ЗМІ — впливати на масову свідомість шляхом її зомбування. Але навіщо? Маніпулюючи свідомістю, преса ризикує перетворитися на жандарма, що здійснює чиїсь замовлення. Це нічого спільного не має із західним поняттям ЗМІ як «сторожового пса демократії». Що ж стосується того, що не можна жити в державі й бути незалежним від держави (?), ми в жодному разі не сумніваємося в авторитетності й значимості товариша Леніна, але чомусь нам, романтикам й ідеалістам періоду ствердження української журналістики, хочеться, щоб наші ЗМІ перестали врешті виконувати роль «коліщатка й гвинтика».
Натяки ж на те, що професійний журналіст повинен говорити не всю правду, а напівправду (!), нівелюють роль ЗМІ в суспільстві. Через ці страждання інтелектуальної шизофренії та рабського існування вже колись проходили наші попередники, а ми не бажаємо.
Ольга ГАСЮК, Катерина ТУРОВА, Марина ЯКОВЛЄВА, студентки другого курсу Інституту журналістики київського Національного університету ім. Тараса Шевченка
Р.S. Автори цього листа, порушуючи постулат Володимира Різуна про «вільнодумство, але стриманість у говорінні», сподіваються все ж таки на розуміння з боку наставників. Маючи благі наміри, ми щиро бажаємо, як і В.В. Різун, щоб рейтинг популярного Інституту журналістики зріс утричі. Ми робимо це в ім’я демократії, яка починається зі свободи слова.
