Кілька днів тому у Львові поховали сестру генерала Романа Шухевича — Наталю. За повідомленням Незалежного інформаційного розважального агентства «Аксакал», за день до смерті Наталя Йосипівна передала у подарунок українській діаспорі столиці Кабардино-Балкарії — Нальчика маленьке скульптурне зображення Тараса Шевченка, програвач, платівки та книжки українською мовою.
Наталя народилася на Львівщині 25 лютого 1922 року, була третьою, молодшою, після братів Романа і Юрія, дитиною у родині Євгенії та Йосипа Шухевичів. Після арешту 1940-го відбула сім років на лісоповалі на Уралі і до 1956-го — на засланні у Казахстані. Більшу частину життя прожила у Нальчику. На Батьківщину, до Львова, повернулася лише після смерті — на вічний спочинок.
Переслідувань зазнала уся родина Наталі. Батько помер на засланні у Кемеровську 1948-го, мати — на засланні у Казахстані 1956-го, брат Юрій загинув у червні 1941 року у тюрмі «На Лонцького» у Львові, брат Роман — у селі Білогорща, поблизу Львова, 1950-го.
Про поневіряння Наталі Йосипівни Шухевич «Дню» розповів її племінник, син генерала Романа Шухевича — Юрій.
«Наталю арештували на початку вересня. Вона тоді тільки-но вступила до медінституту. Арештували у так званій групі п’ятдесяти дев’яти — це був досить голосний процес, що розпочався на початку 1941 року. Вона отримала десять років, а потім, як неповнолітній, їй зменшили термін до семи років. Ув’язнення відбувала на Уралі. Їй пощастило, що війна застала її у Харкові — на пересилці. Якби була тут, то, можливо, й не залишилася б жива. Наталя відбула на Уралі всю війну. Було дуже тяжко. Її врятувала лікарка-східнячка, що була засуджена ще перед війною. Взяла її до себе до медчастини санітаркою, трохи підлікувала, а згодом Наталя стала працювати медсестрою.
Коли Наталя звільнилася, її привезли до Києва і хотіли завербувати, щоби вона тут, враховуючи посаду, яку займає її брат, працювала на них. Вона не погодилася, через що потрапила на заслання до Казахстану (станція Мерке Джамбульської області), де перебувала до смерті Сталіна. Жила там разом із мамою. Згодом вийшла заміж. Її чоловік — балкарець Муталіф Геграєв, теж засланий, її ровесник, і теж, як і Наталя, медичний працівник — фельдшер. Після смерті Сталіна заслання з Наталі зняли, вона звільнилася, але жила в Мерке до 1956 року, до смерті мами. Того ж 1956-го Наталя з Муталіфом повернулися в Україну. Але їм тут не дали жити — ні у Львові, ні у передмісті — Глиняному. Не давали прописки, відтак неможливо було знайти роботу. Через це подружжя мало поїхати — рушили до Нальчика, на батьківщину чоловіка, де мали надію на отримання квартири, відтак — облаштування родинного гнізда. Щоправда, отримали житло тільки 1970 року. Працювала медсестрою, а ще — музичним вихователькою у дитячому садочку. Там, у Нальчику, й на пенсію вийшла. Дітей подружжя не мало.
Тітка приїжджала в Україну. Але там, у Нальчику, укорінилася. Крім того, тримала чоловікова рідня. Та й здоров’я було вже не дуже... І її, й Муталіфа. Востаннє приїжджала до Львова 2001-го — на месу Папи Римського Івана Павла ІІ.
Вдома з чоловіком Наталя говорила українською. Вона балкарської не знала, а він навчився добре по-українськи.
В оточенні Наталі у Нальчику українці були, але небагато. З часом хтось виїхав, хтось — помер, та й нікого й не лишилося.
Померла 21 лютого. Заповідала, щоби її поховали вдома, у Львові. Була рада, що її маму перевезли до Львова з Казахстану.
Привезли Наталю додому 25 лютого — якраз на день її народження. І лежить вона тепер поруч із мамою — у родинному гробівці.
Привезли Наталю до Львова племінник Муталіфа та казах — хрещений католик. Чоловікові Наталі у Нальчику передадуть відеозйомку похорону.
Посприяли перевезенню Наталі додому служби безпеки України та Казахстану, які швидко оформили всі необхідні документи.
Наталі все життя було дуже важко, а особливо у Казахстані. Але якось усі репресовані гуртувалися — там багато було українців, естонців, литовців, балкарців, чеченців, інгушів. Злості у Наталі ніколи не було. Не скажу, що вона сприйняла все, що з нею сталося, як належне, але з розумінням, що не одна вона така, що такий був лад у цій країні, таке було відношення до людей, яких ні за що, ні про що могли судити, вислати...».
Вийшла я від Юрія Романовича Шухевича, котрий сам зазнав від радянського режиму неймовірно важких поневірянь тривалістю у кількадесят років і дістав каліцтво — сліпоту, відверто кажучи, заскоченою — чекала на різкі слова й висновки, натомість почула просту, майже не злісну оповідь. А потім раптом подумала і про своїх дідів. Діда по татовій лінії, білоруса, який у селі Єльня, що в Хотимському районі Могильовської області, був дільничним інспектором міліції, 1937-го заарештували, й сім’я так і не дізналася його подальшої долі — дідо зник. І досі не відомо, де похований. Діда по маминій лінії, росіянина, директора школи у Калузі, теж заарештували як ворога народу — відбувся, Богу дякувати, кількома місяцями тюрми. А скільки їх, таких сімей, по всій території колишнього сталінського СРСР?..
Поміркованість у розповіді пана Юрка Шухевича — це, напевно, велика наука: пам’ятаймо про трагедії ХХ століття, злочини тоталітарного режиму, але не втрачаймо людяності, доброзичливості й толерантності — їх ніколи не буває забагато.
Замість післямови
Про смерть досить молодого російського актора Владислава Галкіна українське телебачення говорило тиждень. Ми теж глибоко сумуємо з приводу цієї втрати. Проте гірко, що новину про відхід у вічність Наталі Шухевич помітило дуже мало українських ЗМІ. Хто ж скаже про таких людей, як Наталя Шухевич, своє слово?
