Відомо, що в основі всіх досягнень сучасної літератури, мистецтва та кінематографа лежать близько десяти архетипічних сюжетів (вічне повернення, народження та смерть героя тощо). Вони повторюються і реінтерпретуються з епохи в епоху, від автора до автора, від твору до твору. У сучасній політиці теж можна зустріти різні сюжетні лінії, які змінюють і накладаються одна на одну, утворюючи цілі періоди в історичній біографії народів.
Таке розмаїття сюжетів формує характер нації, її образну пам’ять, національний спосіб сприйняття та дії. Тобто все те, що за всієї схожості сучасних політичних інститутів дозволяє бачити в кожній окремій нації її неповторний колорит. Щодо української політики, то ризикну зазначити, що її основними сюжетами, які переходять з одного часу в інший, є лише два. Перший сюжет — «при владі перебувають не ті…». Другий — «влада веде не туди…». Сприйняття практично кожного періоду або персонажа в українській історії може бути вписане в рамки цих двох схем. Міфологія виборчих кампаній, ідеологія політичних груп та риторика лідерів точно відтворюють ці самі моделі. І переважну більшість оцінок нової влади можна також укласти в ці міфологічні схеми.
Усе було б добре, якби не нюанси: укорінені особливості політсистеми, як «привиди» в будинку, нікуди не зникають під час ремонту та переїзду хазяїв, а залишаються тією силою, що адаптує зовнішнє середовище до себе, а не навпаки. Тюнинг політсистеми за допомогою конституційно-політичної реформи та зміни одних еліт на інші може не дати очікуваних результатів і не вирішити тих проблем, що не дають нормально жити та розвиватися. Тому дискусія про реформу системи влади, у відриві від фундаментальних питань політики — належить швидше до сфери тактичного PR.
У ПОЛОНІ АРТЕФАКТІВ
Подібна сюжетна недостатність політики примітизує її, робить безваріантною та нетворчою. Міфи та стереотипи стають найстійкішими чинниками політики та придушують усі раціональні починання. Обмежений набір негативних моделей сприйняття робить політику апріорно безпросвітною, а політика на негативній основі не може бути джерелом позитивних проектів і приречена, зрештою, на розкол суспільства.
Причина існування української політики переважно в двох версіях-міфах криється у зручності такої ситуації для тих, хто творить нашу політику. Для українського політичного процесу характерне самоописування в термінах чорно-білих міфів, а не в наборах раціональних критеріїв та логічних закономірностей. Змагальна парадигма в політиці будується не за «стаханівською» схемою оцінки за результатами, а за законами фізики мильних бульбашок, що їх надувають за рахунок нагнітання негативу. Парадоксально, але факт: усі українські рейтинги зроблені на огульній критиці законів всесвітнього тяжіння, тобто всього того, що на безальтернативній підставі стає повсякденною реальністю. Останній приклад — ЄЕП…
У оцінці наших сусідів ми також намагаємося звертати увагу на те, «хто нам скільки винен», а не на те, що ми могли б заробити разом. Та й будь-яка масштабна політична ініціатива в Україні, як правило, проголошується в єдино можливій версії і не буває не стільки продуктом узгодження думок, скільки результатом елементарного наукового розрахунку, ніколи не має форми кількох альтернативних сценаріїв. Напевно, цим і пояснюється той факт, що багато подібних ініціатив захлинаються, ледве встигнувши стартувати.
Наші лідери з великим ентузіазмом роздувають міфологічну складову політики та надають перевагу подібній «матриці», реальному простору з проблем та протиріч. Прогрес у цій сфері не знає зупинок: замість таких традиційних адресатів дій влади та опозиції, як пенсіонери, підприємці, інтелектуальна еліта, військовослужбовці тощо, з’явилися нові референтні групи: епічний «Майдан» і «44% виборців-2004». Більша частина апеляцій сьогодні адресована цим артефактам, тому все реальне, з погляду європейської культури раціоналізму, може «відпочивати»…
У нашій політичній культурі досі відсутній такий важливий для національного розвитку та повноцінного світовідчування вимір, як час. У діяльності політиків переважає або прожектерство як постановка позачасових цілей, або цілковита відсутність стратегічного мислення та свідома відмова від роботи на конкретно визначену перспективу. Ніхто не оперує дійсними історичними величинами, у програмах і стратегічних державних документах відсутні цілі в горизонті життя одного покоління людей. А якщо політика робиться не для тих людей, які тут і зараз живуть, то незрозуміло, для кого тоді.
У результаті — немає ні наступництва, ні поступальності в розвитку. Виявляється, що немає й інтервалів у новітній історії, між якими можна було б ставити знак «+» і які можна було б об’єднувати в єдиний вектор прогресу. Залишається лише здогадуватися, як оцінять нинішній період ті, хто прийде слідом…
ФІЛОСОФІЯ «РОБЛЕННЯ»
За будь-яких інституційних нововведень, конституційно-політичних реформ та інших транзитів ми ризикуємо щоразу відтворювати одну й ту саму політичну модель, у рамках «колії», накатаної традиціями та неформальними нормами. У якій ідеологія та стратегія заміняється міфологією, і в якій раціональні політичні очікування підміняються вірою в богообраність лідерів. У якій, замість проектного розрахунку, будь-які реформи будуються за принципом особистого свавілля, і в якій невизначеність загальних перспектив іде від непередбачуваності лише однієї людини. У якій політичним процесом рухають не раціонально- змагальні мотиви учасників, а «сірі кардинали» та «директори-розпорядники», і в якій система правосуддя підпорядкована не закону, а моральному тиску. У якій будь-яка влада починатиме з безмежного кредиту довіри, а закінчуватиме під крики «Ганьба!»…
Існування такої системи в жодному разі не означає, що вона одразу впадатиме у вічі і відторгатиметься внаслідок очевидної неповноцінності. Навпаки, вона не проявлятиме себе цілковитою відсутністю зв’язку з політичною реальністю. Її характеризуватиме бурхлива діяльність, яку в англійській мові швидше можна назвати словом «doing», ніж «made». Тобто буде «роблення». Настільки продуктивне, наскільки може бути продуктивною алхімія: в окремих адміністративних, партійних, зовнішньополітичних та інших «колбах», щосили відбуватимуться реакції шипіння, булькання, коливання температури, зміни кольорів тощо. Щось випаде в осад, щось дасть запах, щось випарується, але загалом «роблення» видаватиме підсумки, а не результати. Це не стільки відсутність змін узагалі, це відсутність необхідних тут і зараз змін. Як у ситуації з українською наукою та інноваційною політикою.
Філософія подібного «роблення» має свої характерні атрибути. У найменуванні акту зусиль обов’язково присутній елемент рухливості. Не повинно бути вказівки на вимірний кінцевий результат, процес має бути націлений сам на себе. Мета процесу завжди має бути зовнішньою. Знаряддями «роблення» слугуватимуть численні робочі групи як форма безособової політичної творчості, що виключає персональну відповідальність, а також популярні нині «дорожні карти» як чергова бюрократична новація, що абсолютизує процес, а не результат. Отримуємо щось до болю знайоме: «адаптація», «гармонізація», «оптимізація», «загальні простори» і «Болонський процес»...
ЕФЕКТ ГЕРОЯ ФРАНЦА КАФКИ
«На вході» така модель ірраціоналізованої політики, хоч як її перебудовуй, завжди будуватиметься за принципом морально-драматичного вибору та виборів під гаслами загрози. Правило «гри з нульовою сумою» доповнюватиметься ще й правом моральної інквізиції, що наділяє переможця моральним мандатом на викорінювання зла, тобто опонентів. Відмова від цього мандата означатиме розчарування та визнання, що лідер міфологічного змагання виявився «не тим».
У проміжку ми отримуватимемо багатосерійне виробництво нових міфів замість вчинків, «роблення» замість дії.
«На виході» маячитиме принада зміцнення вертикалі замість побудови горизонталей влади. Не з антидемократичних спонукань, а за принципом «єдиного вікна» для скарг населення. Он їх сьогодні скільки, і всі йдуть не до жеку, не до місцевого виконкому, не до свого депутата, а вже лише вгору…
Як підсумок, «лідери надії» ближче до кінця своєї каденції перетворюватимуться на «лідерів терпіння» і закінчуватимуть свою місію так само, як і всі попередники, вердиктом — «завів не туди». Знову отримуємо рівняння з нульовим результатом.
Доля таких політиків — трагедія, а біографія народів — нескінченна драма. Тих, хто намагатиметься зрозуміти хоч яку-небудь логіку й оцінити те, що відбувається раціонально, супроводжуватиме ефект героя творів Франца Кафки.
У цих міфологічних рамках політичного режиму, єдиною стороною-переможцем завжди виглядатимуть лише дві категорії громадян — політдраматурги та представники найближчого оточення «лідерів-Гамлетів». Технологи створюватимуть зміст й атрибути міфократії. А найближчі соратники перших осіб максимально використовуватимуть необмежені економічні можливості обмеженого в часі морального абсолютизму.
Із такої «колії розвитку» не виштовхнуть жодні іноземні інвестиції, на які в нас заведено сподіватися. Латинська Америка навіть за колосальних фінансових вливань, так і залишилася Латинською Америкою…
Нормальна, компетентна, відповідальна національна еліта в таких умовах ніколи не з’явиться. У політиці кожна подальша група «викошуватиме» попередню. А в економіці під лозунгом «Реприватизуй нареприватизоване!...» господарюватимуть не продуктивні, а перерозподільні коаліції. Відокремлення влади та бізнесу для багатьох тоді означатиме відокремлення голови й тіла.
Усе попереднє реформаторське завзяття та дух будь-яких революцій у такій системі будуть приречені щоразу вироджуватися в тужливі заклики відроджувати загублені традиції, приєднуватися до процесів і в невиразні концепції економічного, тобто абсолютно неполітичного прагматизму. Останній ризикує остаточно перетворитися на стійке культурно-психологічне явище, що позбавляє владу необхідності давати відповіді на раціональні запитання — чому й навіщо. Відповідь буде очевидною — «Тому що…».
Якщо на попередній стадії розвитку України державна кадрова політика будувалася по ранньокапіталістичних законах — контролерами «хижаків» в економіці та політиці ставали вихідці з того ж середовища, з відповідними якостями та навичками, на зразок того, як губернатором штату Майамі став найкрутіший місцевий пірат.
А сьогодні логіка державної кадрової політики має зовсім архаїчні риси і не стимулює навіть напівздорової конкуренції. Кадровий підбір на різні рівні державної адміністрації, як уже видно, проводиться за принципом з відомого анекдоту: «Ти вмієш грати на скрипці?» — «Не знаю, не пробував…». І ті, хто «не пробував», починають одразу із сольних концертів на великих і малих сценах.
ПРОРИВ РЕАЛЬНОСТІ
Змінити подібну систему зможе тільки прорив реальності — вторгнення у свідомість мас і еліт приголомшуючого своєю реалістичністю іншого архетипічного сюжету.
Це може статися в двох випадках. Перший і найбільш небажаний — унаслідок серйозного загальнонаціонального катаклізму. Цього, як кажуть — Боже збав!… Другий — у разі появи такої політичної сили, що зможе абсолютизувати дію, а не слово. Що також може обернутися несподіваними наслідками з не дуже далекої історії…
Є ще й інший, еволюційніший варіант — внесення в національну міфологію (або «педагогіку духу», як її визначав Гегель) нових виховних елементів: повернення політики в сферу предметно-змагальної реальності, освоєння нової політичної мови, розвиток меритократичних елементів в механізмах влади, виробництво нових символів національного успіху та відмова від негатива як від домінуючої політичної ідеології. Створити всі умови для того, щоб у масовій свідомості з’явився ще один позитивний тип сприйняття політичних явищ — це завдання для справді нової політичної сили.
Хотілося б, щоб нарешті вона сформувалася. Але для цього треба принаймні відмовитися від зручної практики відтворювання старих міфів, що призводить до розчарування та скепсису стосовно тих, хто сьогодні претендує на статус «совісті нації».
