Його Високопреосвященство Архієпископ Іван Юркович, Апостольський нунцій в Україні — про міжконфесійний мир, міжнародну політику Ватикану і Різдво.
— Як відомо, нещодавно Папа Римський Бенедикт XVI зустрічався в Стамбулі з Вселенським патріархом Варфоломієм I і обговорював з ним католицько-православні відносини. Чи було сказане щось нове, досі небувале у цих переговорах? Яка є перспектива подальшого спілкування на вищому рівні між Ватиканом і Фанаром — із огляду на позицію РПЦ?
— В останні роки ми є свідками того, що практично кожний візит Папи знаходить особливий відгук суспільства. Особливо це виявлялося під час останніх подорожей Івана Павла II, котрий, незважаючи на поступове погіршення здоров’я, переносив такі подорожі з неймовірним зусиллям, вражаючи всіх своєю мужністю. З вибором нового Папи спочатку склалося враження, що починається новий стиль Понтифікату, зумовлений його особистістю і новими пріоритетами його служіння. Однак минуло трохи більше року від його обрання і понтифік знову опинився в центрі уваги ЗМІ. Його візит до Константинополя, який спочатку планувався як переважно церковний візит до Патріарха Варфоломія з нагоди свята св. Андрія Первозванного, швидко набув суспільного характеру, котрий, у свою чергу, перетворив цю подорож в надзвичайну подію.
Цим візитом Папа Бенедикт прагнув виразно показати світу, наскільки важливим є для нього розвиток екуменічного діалогу. Тут ідеться про особисте глибоке переконання, притаманне всім понтифікам останнього часу. Зв’язки з Екуменічним патріархатом мають вже довгу історію і тому було природним відвідати саме Патріарха Варфоломія.
Одначе поглиблення єдності між християнами є рухом, котрий прагне огорнути всіх. Папа не забуває також про відносини з іншими Церквами. Зовнішні споглядачі одразу шукають прикмет, котрі б могли дати нагоду говорити про покращення Понтифікатом відносин з одними за рахунок інших. Очевидно, що такого бачення не існує і не може існувати. Екуменічний діалог є єдиним проектом, котрий може розвиватися тільки з повною і подальшою участю всіх церков, включаючи, звичайно, і Російську православну церкву, яка є одною з найбільших в християнському світі. Я не знаю деталей розмови, але вірю, що цей вимір був присутній в усіх бесідах Папи з Екуменічним патріархом.
— ЗМІ, описуючи зустріч Римського папи та Константинопольського патріарха, натякають на якусь таємницю, якусь секретну і важливу пропозицію патріарха Варфоломія I, яку він передав на розгляд Римського папи. Що б це могло бути?
— Я також був вражений тим, що від самого прибуття Папи в аеропорт Стамбула починала виникати особлива атмосфера. Певною мірою цей факт завдячує тій величезній увазі, яку створили коментарі ЗМІ перед початком події, а також організаційні труднощі візиту. Це ще більше підкреслило те, що візит понтифіка не був лише формальністю, але справжньою церковною подією. Навіть по телебаченню можна було відзначити особливу одностайність, котра поєднувала Папу і Патріарха, що особливо проявилося тоді, коли два Ієрархи вітали вірних, тримаючись за руки. На початку я думав, що це було тільки моє особисте враження, але потім побачив, що й інші були здивовані духом щирості й сердечності зустрічі. На підставі цих жестів дехто зробив висновок, що за ними стоїть якась нова домовленість. Але особисто я переконаний у тому, що йшлося лише про важливу церковну подію, яка відбулася в дуже сприятливий для поглиблення екуменізму момент. Дуже важливо зберегти все багатство цієї історичної події і не затьмарювати її негативними досвідами минулого.
— Нещодавно Московський патріарх Алексій II знову, після певної перерви, заявив свій протест проти католицької політики прозелітизму. Про що чи про кого, власне, йдеться?
— Я не знаю, на які вислови ви посилаєтесь, але уявляю собі, що йдеться про судження, пов’язані з труднощами, які виникли після розпаду Радянського Союзу. Останнє десятиліття призвело до значних суспільних, політичних і культурних змін у країнах, котрі раніше були підлеглі тоталітарному режиму. З появою демократії і з визволенням суспільства виникли нові феномени, досі цілком незнані. Серед них досить помітним було зростання кількості релігійних організацій. Деякі Церкви відновили свою організацію, і це потягнуло за собою реструктуризацію церковних спільнот та навіть їхні поділ. Та стосовно католицької спільноти в переважній більшості випадків йшлося про відновлення спільнот, що історично вже існували на цих землях. На жаль, не бракувало також деяких сумних моментів, які завдали шкоди відносинам між Церквами. Завдяки Богові, зараз, здається, ситуація стабілізувалася. Під час моїх чисельних подорожей по країні я не чув скарг від влади щодо діяння наших спільнот. Все це показує, що період напружень, здається, вже минув. Нині наша Церква зіткнулася з великим завданням поглиблення релігійного життя. Релігійні громади вже не збільшуються, як у 90 роках. І перед нами стоїть завдання: допомогти людям поглибити свою віру і бути свідками Євангелія для тих, хто шукає Бога, і так свідчити про Хреста в сучасному суспільстві.
— Нещодавно Москва знову згадала «незаконні дії греко-католиків». Чи був у Московського патріарха якийсь поважний привід для такої згадки? Чи планує Ватикан, у зв’язку з цим, якісь реформи в УГКЦ?
— Усе сказане мною стосується також і відносин Московського патріархату з Греко-Католицькою Церквою України. Йдеться про відносини, зумовлені болісними подіями минулого. Мова йде про нелегкi проблеми, і ми всі свідомі цього. Мені здається, однак, що їх можливо розв’язати шляхом діалогу. Перед нами стоїть завдання — перемогти несправедливості минулого духом прощення. Адже у багатьох випадках тільки прощення в змозі лікувати рани. Дехто думає, що слід передусім повернутися до колишньої справедливості, але часто густо саме історичні події є причиною того, що повернення до попередньої ситуації неможливе. Достатньо лише згадати страшні наслідки насильницьких депортацій, які сильно змінили структуру населення в деяких регіонах.
Що робити сьогодні? Звичайно, необхідно завжди приймати нинішню ситуацію такою, якою вона є, але залишатися відкритими для більш справедливих рішень. Рішень, що можуть утішити і тих, котрі вважають себе дискримінованими. Але якщо подібні намагання не будуть постійно супроводжуватися духом прощення, труднощі залишатимуться. Ще драматичніше стає ситуація тоді, коли напруження спричинені непорозумінням і тривожать інших, котрі хотіли би жити в мирі. У цьому випадку ми, християни, ризикуємо бути причиною неспокоїв й поділів суспільства. Я особисто в моїх інтерв’ю завжди наголошую цю відповідальність нас — християн — за тих, хто втратив віру в Бога.
— Певний час тому ОВСЦ МП повідомив про те, що патріарх Алексій Другий начебто згодний зустрітися з Папою Римським у «третій» країні. Чи зустріч дійсно може відбутися? Де знаходиться це «третє» місце? Чому неможливо зустрітися в Ватикані або в Москві?
— Папа і вся католицька Церква надіється і активно діє в напрямку все більшого зближення з Російською Православною Церквою. Ми всі добре знаємо, наскільки важливою була би зустріч Святого Отця з Московським Патріархом. Йдеться про зустріч надзвичайної ваги не лише для двохсторонніх відносин, але й для екуменічного напрямку всього християнського світу. Це ще більш очевидно нині, коли весь світ переконаний, що діалог є єдиним шляхом подолання труднощів у міжкультурних і міжрелігійних відношеннях. І тільки через діалог можна відкрити нові перспективи майбутнього. Залишаючи осторонь деталі, хочу підкреслити, що Понтифік готовий продовжувати діяти в напрямку дослідження всіх шляхів для досягнення цієї високої мети.
— Нещодавно Президент України Віктор Ющенко повідомив, що влітку він запросив Папу Римського Бенедикта XVI до України. Чи була відповідь на це запитання?
— Пан Президент Віктор Ющенко запросив Папу Бенедикта XVI в день п’ятої річниці візиту Слуги Божого Івана Павла II. Цей щирий жест Президента Понтифік оцінив дуже високо. У листі подяки Папа Бенедикт XVI написав, що віддає Божому провидінню дату і час, щоб прийняти це запрошення і зміцнити вже досить тісні зв’язки України зі столицею Петра. Також і католицький єпископат України обох обрядів від свого імені надіслав своє запрошення святому отцю. Таким чином були створені зовнішні умови для візиту, але Понтифік, беручи до уваги власні можливості, довіряє все Божому провидінню, яке керує долею Церков і усього людства.
— Як сьогодні вирішуються для Католицької церкви в Україні майнові питання — земля, храми, які ще не перейшли у власність РКЦ?
— Україна є країною, де можна говорити про великий дух свободи. Багато спостерігачів підкреслюють високий рівень основних свобод — політичних, економічних, а також тих, що стосуються релігійного виміру. З іншого боку, однак, все це представлено в поганому світлі — через повільність у вирішенні деяких питань, що стосуються власності Церкви.
Нещодавно я приймав гостей з Мінська, і ми пішли подивитися разом костел св. Миколая у Києві. Коли ми хотіли туди ввійти, з’явилася пані і не дозволила нам це зробити у зв’язку з підготуванням до концерту, який мав відбутися. Ми просили її дозволити лише подивитися всередину з відхилених дверей. Тоді вона запитала, звідки ми. Я відповів, що я Апостольський нунцій, а це мої друзі з Білорусії. А мої друзі вголос зауважили, що в Мінську також є храм, де проходять концерти, але в цьому році цей храм вже віддали католицькій спільноті. Ця пані, як мені здається, майже застидалася.
Цей невеличкий епізод показує, що навіть звичайні люди не можуть зрозуміти, звідки беруться всі ці труднощі, пов’язані з поверненням святих місць їхнім справжнім власникам. Таких випадків в Україні чимало. Але маємо підтримку і на найвищому рівні, тому сподіваємося, що це питання врештi-решт буде розв’язано.
— Як ви ставитеся до викладання в школах України релігійної етики?
— Незважаючи на всі труднощі і складнощі, треба констатувати, що Україна залишається християнською країною. З Києва прийшло хрещення до багатьох слов’янських народів і цей факт не може ніхто забувати, а тим більше — установи, відповідальні за виховання нового покоління.
Але всі ми знаємо, що Україна є батьківщиною багатьох християнських віросповідань, і тому до цього освітнього проекту треба підходити дуже уважно. Наскільки я міг зауважити, представники різних Церков знайшли спільну мову для реалізації цього проекту. Мені відомо, що вже існує чітко опрацьована програма, котра зможе представити учням цінності християнства відкрито і з пошаною до традицій кожного з них.
— Чи Його Екселенція звик до України? Що найбільше подобається, що найбільше не подобається?
— З самого мого прибуття в Україну, я був дуже задоволений моїм призначенням. Це не означає, що моя праця є легкою, навпаки, вона досить делікатна і весь час необхідно бути особливо уважним стосовно всіх і шанувати їх чутливість. У Києві дуже приємно жити, це місто не перестає вражати мене своєю красою і людьми. Особливо це відчутно саме у різдвяний період, під час якого виявляється особлива чарівність релігійної душі українського народу. Не так багато у світі країн, які могли б пишатися такими багатствами духовних традицій, як українці.
Я не знаю, чим би я міг бути незадоволеним. Я жив у багатьох країнах світу, але не будемо порівнювати їх тепер. Мені здається, що це правильний підхід — адже людина є лише гостем на землі. Все те, що нам дано, слід вважати даром Творця. А в Києві ці «дари» є справді чисельні.
У цьому дусі хотів би побажати з нагоди Різдва Христового усім читачам газети «День, щоб Віфлеємська зірка постійно сяяла над Україною і супроводжувала її в Новому 2007 році.
