Професійна журналістика робить державу цивілізованою. Однією із головних складових професійності має бути правова обізнаність працівників мас-медіа. Саме брак цих знань — одна з ключових проблем вітчизняного медіа-ринку. Через це журналісти іноді неправильно трактують такі поняття, як «свобода слова». Безперечно, свободу слова потрібно відстоювати і захищати. Тому, як це зробити правильно і законно, можуть навчити правники. Проблеми і колізії українського ринку ЗМІ коментує адвокат та медіа-експерт Асоціації медіа-юристів Наталія ПЕТРОВА.
— Чи існує сьогодні в Україні програма правового захисту журналістів?
— Наскільки мені відомо, з жовтня минулого року ні. Я знаю, що є штатні юристи у таких організаціях, як Інститут масової інформації, Інтерньюз-Україна, Асоціація мовників. Можливо, існують ще якісь, але я їх не знаю.
— До кого тоді звернутися журналісту за правовою консультацією?
— Очевидно, журналісти можуть звернутися за консультацією до названих мною організацій або до юристів, яких навчив IREX Рro-Мedia, які вже є достатньо професійними, щоб відстоювати у судових процесах і захищати свободу слова та інформації, а також права журналістів. Інша справа, що адвокатам потрібно платити. Юристи-фахівці є, просто у журналістів немає грошей, щоб подолати витрати, які можуть на них чекати.
— Як ви оцінюєте ситуацію у нашій країні з позовами до ЗМІ у порівнянні з початком минулого року?
— Я не бачу проблеми у тому, що є позови до ЗМІ. Позови до преси є в усьому світі, і навіть у найдемократичніших країнах. Зовсім недавно Г. Шредер виграв у однієї газети 260 тис. євро. Це нормально: коли газета подає неправдиву інформацію, той, про кого це написано, йде до суду спростовувати її і отримувати компенсацію. Але після того, як уже закінчилася програма IREX Рro-Мedia, я почула, що деякі суди по Україні стягнули з газет дуже великі суми компенсації моральної шкоди. Мені стало прикро. Як радник цієї програми, я особисто приклала дуже багато зусиль, щоб таких рішень було якнайменше. Ми провели дуже багато конференцій і семінарів. І з суддями також. Ми знайомили їх із практикою рішень Європейського суду у цій сфері і з роллю преси у демократичному суспільстві.
У Кіровограді голова суду судився з пресою і виграв фантастичну суму. Але він — посадова особа і за українським законом міг би виграти у преси, якби довів, що публікація про нього була неправдою із злим умислом. Якщо ж преса піддавала оцінці його безуспішні спроби кудись обратися, то я не думаю, що за це преса мусить платити. На семінарах судді погоджуються з таким підходом, а коли вершать правосуддя, то роблять інакше. Суддя повинен вирішувати справу відповідно до закону, але справедливо і пам’ятати, що така справа може бути оскаржена у Європейському суді з прав людини, і тоді вся країна буде платити за його рішення.
— Колись ви стверджували, що фіксація верхньої межі суми позову до ЗМІ не має сенсу. Після парламентських слухань з питань свободи слова суспільство намагаються переконати, що це потрібно робити. Чи змінилося ваше ставлення до цього питання?
— Моя позиція залишається незмінною. Дехто з моїх колег вважає, що таке обмеження можна ввести тільки на короткий термін. Я проти законодавчих обмежень сум моральної шкоди. Журналіст чи газета можуть сплачувати за судом тільки тоді, коли буде доведено, що він чи редакція опублікували неправду. Введення обмеження сум моральної шкоди — це немовби введення обмеженої плати за неправду. Це розв’яже руки і призведе до збільшення замовних публікацій. Тоді журналіст просто буде паплюжити людину — і відповідати за це у якомусь скороченому обсязі. А якщо журналіст написав правду, але хтось вважає, що ця правда його дискредитує, журналіст може легко довести свою правоту у залі суду. Тобто якісь фіксовані межі не узгоджуються ні з якою логікою. Я знаю, що люди, які лобіюють це питання, говорять про обмежені суми позовів для редакцій. Про журналістів не йдеться. Журналістська спільнота повинна звернути на це увагу. Якщо ці позиції пройдуть, то виявиться, що редакції будуть відповідати у обмеженому обсязі, а журналіст буде платити мільйони. Тому в цьому питанні є конфлікт інтересів між журналістським загалом і редакціями як юридичними особами.
— Де пролягає межа між публічним і приватним життям політика?
— Її важко окреслити, але є певні принципи, які дозволяють кожного разу по-іншому подивитися на це питання. Головний принцип — суспільна значущість інформації. Багато хто з журналістів на пострадянських теренах вважають: якщо людина політик, то вона повністю позбавлена приватного життя. Це не так. Існують міжнародні стандарти етичної поведінки преси. Преса не повинна допускати невиправданого втручання у приватне життя особи, хоч би ким ця особа була. Преса повинна також утримуватися від необґрунтованих обвинувачувань людини, поважати презумпцію невинуватості особи.
Але якщо політик чи високий державний діяч, скажімо, призначає на відповідальну посаду свого родича, який не є компетентним для посади, його рішення впливає на стан справ у державі і зачіпає/може зачепити інтереси багатьох, то преса не просто має право, вона, з огляду на свою роль сторожового пса демократії, зобов’язана оприлюднити таку інформацію.
— Що ви можете сказати з приводу цензури у ЗМІ? Чи можна цей факт довести через суд?
— Думаю, що можна. Але, як і все, що доводиться через суд, воно має базуватися на певних доказах. До тверджень про існування цензури треба докази. Минулої осені почалася тема цензури через призму «темників». Якби хтось, хто бачив цей темник і тримав його в руках, зберіг його і приніс у суд, то це був би прямий доказ.
— Андрій Шевченко на слуханнях їх навіть показував...
— Добре. Тоді нехай він, чи хто інший, хто зацікавлений у встановленні цього факту, несе його до суду і просить розглянути це питання. Деякі журналісти заявили, що змушені були піти з роботи через цензуру. Чи хто- небудь з них написав заяву: «Прошу звільнити мене через те, що я не можу працювати в умовах цензури»? Така заява була б доказом у суді. Але всі писали заяви «за власним бажанням». Рівень юридичної необізнаності просто вражає.
Ця тема дуже серйозна і багатогранна. Відомо, що офіційний Київ закликає до професійної дискусії, оскільки ця тема для фахівців. Я з цим згодна, бо лише фахівці можуть розставити правильні акценти.
— Як ви прокоментуєте слова, нещодавно висловлені одним із державних службовців, «на гранти потрібно надавати юридичну підтримку журналістам»?
— Я думаю, що це нормальний підхід. Тому що сьогодні нема програми, але є проблеми, і вони будуть завжди. Коли міжнародна спільнота дає кошти країні пострадянського простору, то вона ставить перед собою конкретну мету. Інакше кажучи, «не давайте йому риби — дайте йому вудку». Коли проводилися семінари з правової освіти журналістів, то на них йшлося про те, що журналісти повинні знати, що свобода слова — це не «пишу те, що хочу», що вона може зазнавати обмежень. Є правила збору інформації про особу, є правила поширення інформації, правила доступу до інформації та інші. Тобто це є знання, які журналісти безкоштовно для себе, але за рахунок грантів, можуть здобути. А далі користуватися ними. Мати можливість весь час користуватися безкоштовною юридичною допомогою — дуже велика розкіш.
— Події із захопленням заручників у Москві об’єднали російських журналістів у питанні правил роботи в екстремальних ситуаціях. В Україні, слава Богу, такого страшного «вчителя» не було. Наскільки в українському законодавстві обговорені ці моменти?
— У статті 34 частині 3 Конституції записано, коли свобода слова і свобода інформації може бути обмеженою — задля моралі та здоров’я осіб, задля запобігання заворушенням, захисту репутації інших осіб тощо. Усі розуміють, що не можна кричати «пожежа» у переповненому трамваї, тому що у паніці люди затопчуть одне одного. Свобода слова йде паралельно з великою відповідальністю.
— Як вітчизняних журналістів зробити більш освіченими у юридичних питаннях?
— Думаю, що всі журналісти, хоч би якими «зоряними» вони себе вважали, повинні виділити час на відвідання правового семінару. Хоча з власного досвіду знаю журналістів, які відвідували семінари і все одно, пізніше, продовжували робити ті самі помилки. Людину не можна змусити допомагати самій собі. Вона має усвідомити цю потребу. Я переконана, що захищати потрібно тільки дітей і тварин — тих, хто сам себе не може захистити. 90% журналістів на сьогодні працюють без контрактів. Їхня заробітна плата і умови праці, зокрема і без цензури, ніде не зафіксовані, і саме через це вони вразливі до порушень.
Дорога до свободи лежить у легалізації. Відома фраза Наполеона: «Ви ігноруєте закон — закон ігнорує вас». Коли ви дієте нелегально чи напівлегально — ви не можете вдатися до щита закону.
