У Росії, можливо, почнеться десталінізація — вже втретє. Першу починали Берія та Маленков. За деякими даними, вони були налаштовані вельми рішуче. Та в них не вийшло. Другу спробу зробив Хрущов після своїх доповідей на ХХ і ХХII з’їздах КПРС. Від найбільш одіозних форм сталінщини відступилися, але тим, хто повалив вірного ленінця, і цього виявилося занадто багато. Настало брежнєвське відкочування з переслідуванням дисидентів, психлікарнями і вторгненням до Чехословаччини.
Після 1991 року російська влада не ставила завдання десталінізації, а після приходу до влади Путіна взагалі пішла мова про те, що ефективнішого менеджера Росія, а з нею і весь Радянський Союз ще не знали. І ось російська влада знову хоче почати боротьбу зі спадщиною Сталіна. План щодо реалізації цього задуму представлено президентською Радою з розвитку громадянського суспільства і прав людини.
У документі міститься ряд заходів щодо подолання сталінізму. Зокрема, йдеться про меморіали жертвам політичних репресій, остаточну політичну реабілітацію постраждалих у ті й подальші роки. Досить важливою, на наш погляд, є пропозиція про відкриття архівів і вільний доступ до них не лише окремих учених, а й всіх охочих.
Детально не зупинятимемося на причинах, що змусили російську владу знову повернутися до десталінізації. Схоже, вони мають випадковий і кон’юнктурний характер і є засобом внутрішньої боротьби в правлячій еліті напередодні парламентських і президентських виборів. Не останню роль відіграє і пропагандистський ефект, в першу чергу розрахований на зовнішнє споживання. Президентові Медведєву, як повітря, необхідна західна підтримка. Перші успіхи вже є. Вашингтон явно схиляється на його бік, про що відверто говорив у Москві віце-президент Байден. Отже, досягнуте потрібно терміново закріпити, а декларована десталінізація щонайкраще личить для цього.
Навіть ці вельми обмежені й значною мірою декоративні кроки викликали запальну дискусію в суспільстві. На перший погляд, дивно, але країна, яка пережила жахи сталінізму, втратила мільйони своїх громадян, залишається сталіністською на ментальному і навіть підсвідомому рівнях. Голова ради Михайло Федотов дещо здивований таким поворотом подій. У інтерв’ю «Незалежній газеті» він заявив: «Я весь час намагаюся пояснити своїм опонентам: «Дорогі мої, ми Сталіна взагалі не чіпаємо. Навіщо ж ви кричите, що не дозволите його ображати?». Та ніхто його не чіпає. Як він лежить біля Кремлівської стіни, так і лежить. Справа не в ньому, справа в набагато серйозніших речах. Ми не боремося з примарами, ми боремося з тоталітарною свідомістю, з уявленнями про те, що «ліс рубають — тріски летять». «Хто не з нами — той проти нас». Інакше ми не зможемо провести жодну модернізацію — а без цього на нас дивитимуться, як на дикунів. А я не хочу, аби на мою країну дивилися, як на якийсь зоопарк».
У цьому пасажі й прихована вся суперечність заявленої десталінізації. Як її взагалі можна проводити, якщо самого Сталіна не чіпати? Як можна подолати тоталітарну свідомість, оминаючи одного з її творців? Це неможливо в принципі, оскільки все інше буде лише паліативом, деклараціями та імітацією бурхливої діяльності.
І справа не в десталінізації як такій. Не в ній причина хвороби, що уразила суспільство не лише Росії, а й значною мірою й усього простору СНД. Анальгін може на деякий час угамувати зубний біль, та він не замінює візиту до стоматолога зі всіма подальшими наслідками. Сталінізм — складова частина тоталітаризму, його найодіозніший наслідок. Тому боротьба з ним без зміни фундаментальних основ держави і суспільства приречена на поразку.
Належить ясно розуміти, що ленінізм-сталінізм виник не на порожньому місці, не був принесений ззовні, а ліг на благодатний грунт державного патерналізму, відсутність демократичних основ, у першу чергу, в мисленні людей. І якщо в Німеччині гітлеризм був історичним вивихом, від якого вона за відносно стислий час вилікувалася, то СРСР був закономірним продовженням у погіршеній формі всього того, що залишилось від царської Росії — кріпосної імперії.
Сперечатися зі сталіністами й тими, хто захоплюється ефективним менеджером, справа взагалі-то марна. Вони не сприймають аргументів логіки. Їх не проймають ані величезні масштаби репресій, ані голодомори, ані величезна кількість солдатських життів, втрачених у війні через прорахунки Верховного, ані жорстоке поводження з колишніми полоненими, які опинялися в руках супротивника через бездарність головнокомандувача та його генералів, ані будь-що інше з його «діянь». Пригадують, що за його влади ціни знижували, хоч тих, хто це пам’ятає, практично не залишилося, при цьому свідомо заплющують очі на те, що після такого механічного зниження останні товари зникали з полиць магазинів. Розповідають, що за Сталіна не крали, й не хочуть і чути про гучні корупційні справи, які через їхні масштаби просто неможливо було приховати. Це ж треба було довести житницю Європи, яка постачала зерно і масло аж в Америку, аби вона десятиліттями імпортувала м’ясо та пшеницю. Навіть у 1970—1980-ті роки більша частина країни жила за картками. Через цей же тип мислення в Україні на TV рахують дні прибуття гречки... з Китаю.
І якби сталіністи були маргіналами, які не розуміють суті того, що відбувається. Ні, серед них багато науковців, підприємців та менеджерів. За кілька днів до останніх парламентських виборів довелося розмовляти на політичні теми з одним із топ-менеджерів серйозного банку з першої десятки. Він збирався голосувати за комуністів. Йому добре відомо, що нічого комуністичного в лідерів цієї партії немає. І що товариш Сталін розглядав би їх не інакше, як зрадників справи робочого класу. І все ж таки наш співрозмовник уперто повторював, що лише вони можуть навести в країні лад. Щоправда, на запитання, чому ж вони не зробили цього за радянських часів, прозвучала відповідь: «Сталіна на них не було!» Де тут раціональне і логічне? Його немає за визначенням, і сперечатися тут — усе одно, що, як кажуть англійці, to bark at the moon — гавкати на Місяць.
Раціонального пояснення прихильності до Сталіна дати неможливо. У день його похорону багато хто щиро плакав — відкрито, на площах, гинули у стовпотворінні на Трубній площі в Москві. Причому серед них були й ті, хто лише дивом вирвався з його таборів, члени їхніх родин, які багато вистраждали через молох репресій. Щось можна пояснити нескінченним пропагандистським промиванням мозків, відсутністю альтернативної інформації, закритістю суспільства і навіть страхом. Навіть зважаючи на дійсний вплив на людей, це мало перехідне значення, і любов до батька рідного розсипалася б від усвідомлення реальної інформації. Та нічого цього не сталося, а коли й торкнулося когось, то набагато меншої кількості людей, аніж це мало бути за логікою. Наш сусід, який опинився в полоні ще в перші дні війни, пройшов фашистські табори, а потім сталінські й одержав волю завдяки щасливому збігу обставин, у березневі дні 1953 року перебував у Москві. І звичайно, пішов уклонитися батькові всіх народів у Колонну залу Будинку союзів. Його мало не розчавили в неймовірній тисняві, та все одно він згадував «кращого друга фізкультурників» зі сльозами на очах. Чи бачив він щось хороше від нього? Його батьки й усе село вимерли, коли був Голодомор, і все ж... Спогади зі сльозами на очах... Ну гаразд, хай «створив велику державу», хай «довів країну від сохи до атомної бомби», нехай «виграв війну». Та через це не плачуть, у день похорону про таке просто згадують з великим благоговінням.
Радянська держава стрімко зміцнила свої соціальні функції. Зникло безробіття, з’явилася доступна освіта, сформувалася система медичної допомоги, утворилося пенсійне забезпечення. Все це й сприяло «впевненості в завтрашньому дні». Навіщо тепер думати про хліб насущний, якщо на державному підприємстві на тебе чекає гарантована зарплата? Уже немає чого турбуватися про майбутнє своїх дітей, адже держава гарантує їхню освіту. Не треба боятися і старості — держава надасть пенсію. І так далі. Посилення соціальних функцій сталінської держави багато в чому задовольнило базові потреби людей. Упевненості в безпечному майбутньому сприяла також наявність «непереможної та легендарної».
На місці колишнього Бога на рівні підсвідомості з’явився новий ідол, від якого тепер залежать усі блага, — держава. У цього ідола було й писане вчення — марксистсько-ленінське, були храми у вигляді червоних куточків і ленінських кімнат, була армія жерців в особі партполітпрацівників, були ікони у вигляді пам’ятників та портретів вождів, були священні символи для особистого користування — у вигляді партквитків, піонерських краваток тощо. Мавзолей являв собою головний храм нової релігії, у ньому покоїлися мощі засновника держави. Вироблені були також ритуальні правила вшанування ідола — піонерське «Завжди готовий!», повселюдне схвалення, якщо треба, засудження старшим поколінням і багато чого іншого.
У день поховання верховного ідола люди плакали саме через те, що упевненість раптово похитнулася. Як жити далі? А чи можна тепер заробити на шматок хліба, чи можна буде навчати дітей, чи можна буде ходити в поліклініку? А чи будуть, як і раніше, на високих берегах Амура стояти вартові Батьківщини? Перша постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів після смерті Сталіна починалася словами: «З метою забезпечення безперебійної роботи...». Якось само собою випливало, що без Сталіна таку безперебійну роботу потрібно забезпечувати спеціальною постановою найвищих органів влади й уживати заходів.
Якою ж сильною була суспільна інерція, що знадобилося майже три роки, аби верхівка партії зважилася на відкрите засудження Сталіна і його злочинів. Але парадокс полягав у тому, що робили це його подільники, в яких самих руки по лікоть у крові. Потрібна була неабияка виверткість, аби пояснити свою роль при головному злочинцеві. І тоді Хрущов висунув ідею про те, що не знали, не відали. І це при тому, що він був членом політбюро... Звичайно, така десталінізація не могла бути глибокою за визначенням, оскільки робили її ті, хто насправді цього не хотів. Звідси рецидиви повернення сталінізму за часів Брежнєва. Ще в 1959 році поет Борис Чичибабін писав:
Однако радоваться рано —
И пусть орет иной оракул
Что не болеть зажившим
ранам,
Что не вернуться злым
оравам,
Что труп врага уже
не знамя,
Что я рискую быть
отсталым,
Пусть он орет, —
а я-то знаю:
Не умер Сталин.
Здавалося б, у нинішньої влади в Росії в цьому відношенні руки розв’язані. Ніхто з її лідерів у злочинах сталінізму не замішаний, хоч би за часовим фактором. Провести тотальну демократизацію країни можна і потрібно. Вона давно назріла, та ні, старе продовжує хапати і не пускати нове. Навпаки, сталінсько-радянська система продовжує жити і процвітати. І справа не лише в ментальності, а в тому, що створена Сталіним бюрократично-монопольна система виявилася вигідною правителям і всім тим, хто харчується з панського столу.
Зараз в Україні влада багато говорить про реформи, їх радикальність і бажання модернізувати країну. А їй не вірять. Не лише тому, що будь-яка влада за довгі роки байдужого ставлення до народу втратила залишки довіри. Будь-яка розсудлива людина без глибокого політологічного аналізу розуміє, що реформування без демократизації неможливе. Тому гучна адміністративна реформа переродилася на пароплавний свисток. Захоплення адміністративними заходами це не від браку розуму або нерозуміння проблеми, а принципове неприйняття будь-яких інших методів управління, окрім командних. І це теж спадщина сталінщини, яку українська влада не може і не хоче покинути. Вже який реформатор був кандидат у президенти Сергій Тігіпко, а як він пропонує вирішити проблему зарплат в конвертах. Адміністративний тиск нічим хорошим не завершується, влада заганяє економіку в тінь, зокрема, зарплату. Стан погіршується, тиск посилюється. Ця ланцюгова реакція має лише один вихід — площа Ат-Тахрір, у нашому випадку — Майдан. А не Майdан’s.
Коли Польща почала адміністративну реформу? Лише тоді, коли провела значну демократизацію, в першу чергу, економіки, покінчила із залишками комуністичного панування. Чому так складно відкриваються архіви в Росії. Які таємниці можуть вони зберігати про роки сталінщини і брежнєвщини? Та жодних. Але такі таємниці дозволяють зберігати примару минулого, яка продовжує гуляти теренами країн СНД. Влада, як російська, так і українська, боїться відвертості щодо минулого і сьогодення. Ухвалюється закон про доступ до інформації, а її продовжують приховувати, і в першу чергу, на самому верху. Де детальний кошторис витрат Президента і його апарату? Кабінету Міністрів? Та будь-якого міського голови? Спробуйте отримати такі дані. В кращому разі вас змусять надіслати письмовий запит — і чекайте відповіді... І це теж спадщина сталінщини, відсутність демократичних засад життя суспільства. Влада, яка ухвалює закони і сама ж їх порушує, ніколи не зможе реформувати країну. Давно пора залишити будь-які сподівання на такі дива. Їх не буває в принципі.
Та все ж з чогось потрібно починати. Хоч з найменшого. Відкриємо архіви. Одним махом, як це було в Польщі, Чехії, країнах Балтії. Без комісій і інших бюрократичних процедур. Вже завтра. І тоді багато чиновників і політиків зрозуміють, що влада не жартує і не займається імітацією. А якщо хтось не зрозумів, то хай відповість по всій строгості за порушення Закону про доступ до інформації. Прем’єр Сінгапуру Лі Куан Ю не побоявся як апеляційну інстанцію зробити лондонський міський суд, і тоді сінгапурський суддя відповідав, чому його рішення було по касації відхилено. Можна довго говорити про реформування судової системи і відходу в ній від корупції, а можна зробити як на далекому від нас острові. Багато в мантіях у нас добряче подумали б над тим: брати чи не брати... А потім можна подумати і про їхню зарплату.
Не треба сліпо копіювати чужий досвід, є і свої чудові напрацювання. Аби була б політична воля. Ось у чому питання. Проявіть її. Хоча б через почуття самозбереження.
