14 червня відбулося четверте засідання Консультативної ради з питань іноземних інвестицій в Україні. Воно стало найбільш представницьким за складом учасників, і має всі підстави, щоб стати етапним у ході здійснення інвестиційної політики.
На консультативному засіданні виступив Президент України Л. Кучма з оглядовою промовою, де охарактеризував нинішню економічну ситуацію в Україні і звернув особливу увагу на розвиток високотехнологічних виробництв, відзначивши, зокрема, ухвалений закон про діяльність технопарків у Києві та Харкові, на базі ІЕЗ ім. Патона, Інституту монокристалів та технопарку «Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка». Президент сказав про великі можливості України в аграрному секторі, продукція якого експортується у 80 країн світу.
Важливого значення набуває Україна і як транзитна держава. Л. Кучма у своїй доповіді сказав про «активізацію роботи над створенням у 2000—2004 рр. національної мережі міжнародних транспортних коридорів, її інтеграції у транспортні системи країн Європи й Азії, Балтійського та Чорноморського регіону». «Це ж, — продовжив він, — стосується і вдосконалення національної мережі зв’язку на базі нових технологій її входження до глобальної інформаційної структури». Президент пообіцяв, що до кінця року будуть прийняті нові податковий, земельний, цивільний та митний кодекси.
Учасники Консультативної ради були задоволені поліпшенням ситуації в Україні, бажанням законодавчої влади підтримати ініціативи Президента. Вперше на такій раді був присутнім голова Верховної Ради України Іван Плющ, що стало свого роду знаковою подією.
Зарубіжні учасники ради відмітили зусилля, що робляться Президентом, його бажання вникнути у проблеми інвесторів і врахувати їхні побажання і ту атмосферу, яка почала складатися в країні.
Однак цю сприятливу атмосферу дуже легко можна втратити. Так, один із зарубіжних учасників наради висловив побажання, щоб реформи здійснювалися не заради реформ, а заради їхнього практичного застосування.
Особливо показовий приклад наведений паном Дж. Темерті, президентом «Нортланд Пауєр» (Канада). Вони розробили інвестиційний проект для Дарницької ТЕЦ (м. Київ), зібрали всі мислимі й немислимі дозволи і планували її відкриття у грудні 1999 р. Проте подія не відбулася — інвестори досі чекають, чим же закінчаться розгляди в Кабміні у галузі енергоринку.
В епоху такого швидкого розвитку технологій шестимісячний термін очікування — це не тільки прямий збиток для інвестора і країни, це ще й небезпека, що сучасний проект може до моменту запуску виявитися застарілим. Слід враховувати, що на дворі не кам’яний вік, і не можна проводити дискусії місяцями.
Інвестори розуміють наші труднощі і готові терпіти, але вони не можуть терпіти нескінченно. Тільки від нас, від зміни нашої психології, як вдало висловився секретар Консультативної ради Сергій Льовочкін, залежить прихід інвестицій.
Які ж труднощі стоять на цьому шляху? Крім бажання поліпшення інвестиційного клімату, дерегуляції і податкових реформ, зарубіжні інвестори відзначали й таку істотну перешкоду, як надто низьку купівельну спроможність населення. Навіть «Кока-кола» в Україні працює збитково. А що говорити про ті компанії, які спеціалізуються на високотехнологічній і високовартісній продукції?
Що ж планує зробити уряд у цьому відношенні? В основних макропоказниках економічного та соціального розвитку України на 2001 рік Кабміном планується середньорічна зарплата без урахування працівників сільського господарства аж 279,39 грн. при середньому курсі 6,7 грн. за $1, тобто, $41,7. Водночас спільна урядово-депутатська комісія визначила прожитковий мінімум на 2000 рік у межах 215—263 грн. Очевидно, що у 2001 році він буде більшим. Та навіть якщо його мінімум не перевищить 263 грн., що залишиться на всіх інвесторів країни, внутрішніх і зарубіжних? Цілих 16 гривень! Це якщо не враховувати пенсіонерів та працівників сільського господарства, які взагалі перебувають за межами прожиткового мінімуму. Чи може піти розсудливий інвестор до країни, де населення отримує середню зарплату, якої не вистачає на задоволення фізіологічних потреб? Інвестиції почнуть окупатися при середніх зарплатах $250—300 на місяць. А інвестиційний бум при середніх зарплатах перевищуватиме $1000. Ось чому Україна за 9 років отримала всього лише $3257 млн. інвестицій, а до Польщі при меншій чисельності населення вже 1998 р. було вкладено понад $20 млрд.
Те, що ми зараз називаємо в Україні інвестиціями, є лише «промацуванням» ринку в очікуванні змін.
Президент Л. Кучма чи не на всіх нарадах звертає увагу на необхідність зростання купівельної спроможності населення, що передбачає проведення іншої ідеології та стратегії реформ, але Кабмін наполегливо не помічає цих закликів. Розв’язання цієї проблеми — головне стратегічне завдання країни. Крупномасштабні зовнішні інвестиції можуть відбутися лише після внутрішніх інвестицій.
Завдяки активному тиску зовнішніх інвесторів ставлення до бізнесу в країні явно почало поліпшуватися, але темпи цих поліпшень надто повільні. Зарубіжним інвесторам простіше. Вони знаходяться під захистом своїх держав і можуть чекати. У них багаторічний досвід роботи на ринках країн, що розвиваються. А чи може чекати Україна? І хто захищатиме внутрішнього інвестора?
Як зазначив один із зарубіжних членів ради, загальна капіталізація компаній, представлених зарубіжними членами Консультаційної ради, дорівнює 15 економікам України. Тому у країни є альтернатива. Або не займатися приватними інвестиційними проектами і продати всю країну «гамузом», нехай інвестори самі думають, що з нами робити, або нарешті розробити виразну стратегію реформ, покликану випереджати події і забезпечити динамічний розвиток внутрішнього ринку, прискорене зростання платоспроможності населення, створення умов для внутрішнього інвестування і двозначні цифри зростання ВВП. Можливо, тоді і не треба буде умовляти зарубіжних інвесторів, а, навпаки, виникнуть умови, коли сама Україна вибиратиме партнерів, які найбільше підходять для вирішення її стратегічних цілей.
