Учора пізно ввечері президент Польщі прибув до Києва. Сьогодні Броніслав Коморовський матиме ряд зустрічей — як із представниками української влади, так і опозиції. Але, вочевидь, піковий момент його візиту відбудеться завтра — під Києвом, у Биківнянському лісі. Президенти Польщі та України відкриють там польське кладовище жертв Катинської трагедії. Це буде вже четвертий польський цвинтар жертв тієї трагедії. У той час як українських жертв Биківні досі вшановують тільки рушнички на деревах.
Інформацію про відкриття цвинтаря було поширено польськими ЗМІ ще наприкінці минулого місяця. Частково розголосу сприяла ще одна подія — відкриття виставки «Польський військовий цвинтар у Києві-Биківні» перед самим президентським палацом (!) у Варшаві. До речі, відкриваючи цю виставку, Броніслав Коморовський закликав українців подолати сентименти та незнання щодо комуністичного минулого й інтегруватися із західним світом на основі історичної правди. Невже до цього нас має закликати президент іншої держави? А своя голова нам навіщо?
Власне, в цьому й дається взнаки той шлях, який протягом останніх двох десятиріч пройшла Польщі та який не змогла подолати Україна.
«Це стосується не всієї України, — вважає львівський історик Леонід Зашкільняк. — Слова Коморовського стосуються переважно східної і південної її частин, які мають своєрідну ментальність. І через обставини, й через пропаганду люди залишаються там під впливом радянсько-донецької ідеології. Це сталося тому, що за 20 років незалежності наші керівники і правляча еліта весь час намагалися проводити «середню» лінію (між Європою та Росією. — Ред.) — і вашим і нашим. Вона була потрібна для того, щоб не відкидати «прекрасне» минуле Радянського Союзу і, водночас, для наближення європейської перспективи».
Щодо історичної пам’яті, незважаючи на ротацію влади, в Польщі, на відміну від Україні, послідовні.
«Це — знакова подія, — коментує завтрашню подію представник Партії регіонів Володимир Зубанов. — Вона доводить, що в нас пам’ятають історію. Якщо Президент знаходить час займатися цим питанням, це вже каже про те, що влада конструктивна. Крім того, це дружній крок щодо наших сусідів, з якими ми маємо спільну історію».
Проте, на думку представника влади, закликати український народ до чогось не дуже чемно. «Віктор Янукович теж міг би закликати польський народ звільнитися від якихось своїх сентиментів, але він цього не робить, — каже Зубанов. — Це говорить про чемність. Я не чув, щоб український Президент комусь щось радив, в той час як нам постійно — російський чи польський президенти — щось радять. Україна — потужна держава з багатою історією. Ми також можемо комусь, щось радити. Ми краще знаємо свою ситуацію».
«Ми розбудовуємо демократичне суспільство, тому всілякі погляди мають право на існування, — продовжує регіонал. — У нас частина населення підтримує комуністів, частина — націоналістів. У кожного з них свої герої. Головне, щоб ступінь радикалізму в державі не зашкалював. Як звільнитися від різних сентиментів? Із часом історія викристалізовує найбільші події, постаті, які залишаються в пам’яті народів. Історія все розставить на свої місця. Пройде час, і ми звільнимося від сентиментів комуністичних, націоналістичних».
Так, у нас уже навчилися «правильно» інтерпретувати і Європейську хартію мов національних меншин, і поняття «демократичного суспільства, в якому всілякі погляди мають право на існування»... І знову — багатовекторність. Репутація влади в Європі залишає бажати кращого, тому заради збереження добрих відносин з Польщею, Європейським Союзом вона готова поступитися деякими гуманітарними питанням. Якою є насправді позиція влади щодо Голодомору, мови, інших знакових речей, ми мали змогу переконатися. Неодноразово. Чого варте тільки те, що в Українському інституті національної пам’яті нам, наприклад, заявили, що відкриття польського цвинтаря в Биківні — це, виявляється, «просування польської політики на Схід». При цьому підкреслили, що це власна позиція коментатора, а не інституту (хоча що від цього змінюється?). Цілком у дусі холодної війни.
Леонід Зашкільняк натомість не вбачає в словах Б.Коморовського нічого поганого. «Це — нормальне явище, оскільки через Польщу в Україну завжди йшли європейські ідеї, — говорить історик. — Заяви про «небезпеки польського впливу» йдуть від нашого північно-східного сусіда, який прагне зберегти Україну в сфері свого впливу. Тому мислити старими радянськими категоріями про те, що Польща хоче посилити вплив в Україні, — це данина радянському патріотизмові».
Попри те, що в щирість намірів влади мало хто вірить, важливо, що створення польського цвинтаря профінансоване не лише польською, а й українською стороною. Але чи дочекаються українські жертви Биківні свого вшанування?
«КОМУНІСТИ ЗАКЛИКАЮТЬ «ПОВЕРНУТИ КРАЇНУ НАРОДУ», КРАЇНУ, ЯКА ІСНУВАЛА ЗА НИХ. ТАКОГО НЕ БУДЕ...»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України:
— 1991 року комуністичний економічний лад ліквідувався сам по собі. Адже він вичерпав себе історично і не мав можливостей існувати далі. Разом із цим тривала політична перебудова — Горбачов передав усю владу радам, і КПРС лишилася на узбіччі політичного устрою. У результаті все зникло, оскільки устрій, країна трималися на партії. Але особистість із третього покоління радянських людей залишилася. За ці три покоління виробилися певні стереотипи, адже в останнє десятиліття комуністичний лад тримався не так на терорі (як це було тоді, коли він створювався), як на пропаганді.
Найголовніша риса колишньої радянської людини — це її залежність від держави. Цей державний патерналізм, який є найяскравішою ознакою комуністичного устрою, позбавляє людину самостійності. Під час комунізму виробилися такі якості залежності від держави, які робили її політично недієздатною.
Багато відповідей про це можна знайти в Інституті соціології Національної академії наук України. В опитуваннях, проведених ним за 20 років, людей питали, чи є вони членами якоїсь громадської організації, партії тощо. Відповідь завжди була приблизно однаковою: понад 80% населення не є членами будь-якої організації.
Політично громадянського суспільства в нас немає. Економічний фундамент цього суспільства, тобто середній клас, звичайно, народжується, але дуже повільно. Така ситуація зумовлена цілком свідомою політикою олігархічних кіл, які придушують середній клас, не даючи йому можливостей розвиватися. Це, власне, те, що залишається в головах людей, хоча комуністичного ладу вже давно немає. Оскільки ці політичні кола не мають програми реформ, а в нас від цього постійно погіршується становище, виникає такий феномен, коли Комуністична партія — політичний пережиток попереднього ладу — набуває нової сили. Комуністи закликають «повернути країну народу», ту саму країну, яка існувала за них. Такого не буде, бо народ це розуміє. Утім, значна частина людей усе ще ніяк не може вийти за коло комуністичних уявлень.
Заяви з боку Польщі свідчать про те, що Україна має велике значення для її безпеки й успіху. Їй дуже важливо, щоб Україна була в Європі.
У нас немає жодних політичних суперечностей. Проблему східнопольського і, відповідно, західноукраїнського кордону, яка тримала в напрузі обидва суспільства з 1918-го по 1945 рік, вичерпано. Нині вже майже немає ностальгії за колишньою Польщею на терені наших сучасних західних земель. Важливо, щоб Україна й Польща співпрацювали економічно і були в політичній згоді. А це можливо тоді, коли Україна буде в Європі.
Сьогодні дуже важко домогтися повноправного членства в Євросоюзі. Існує той самий історичний досвід останнього вступу нових країн до ЄС, коли вони ще «не дозріли» до ситуації, яка є в основних європейських країнах.
Україна зі своєю комуністичною спадщиною також «не дозріла» до Європи. Але ми повинні продовжувати йти в цьому напрямку. Поляки — наші спільники в цьому.
Поширення впливу Польщі на Україну полягає в тому, що з кожним роком збільшується кількість людей, які їдуть працювати до Польщі. Існує така економічна закономірність: поляки йдуть працювати в процвітаючі країни Західної Європи, а ті місця, які вони звільняють, займають люди з інших країн. Деякі осідають на постійне проживання в Польщі. Це стосується в основному західних областей України. Люди зі східних регіонів тікають на заробітки до Росії, адже при нашому недосконалому економічному ладі їм постійно загрожує безробіття. Отже, вплив — економічний, загальнокультурний — є з боку як Польщі, так і Росії.
«ВШАНУВАННЯ МІСЦЬ ПОХОВАНЬ ПОЛЬСЬКИХ ГРОМАДЯН Є НАШИМ «НАЦІОНАЛЬНИМ БОРГОМ»
Доктор Славомір КАЛЬБАРЧИК, керівник відділу наукових досліджень Інституту національної пам’яті, Варшава:
— Канадські історики стверджують, що на долю Канади географія мала більший вплив, ніж історія. З точністю до навпаки це твердження можна застосувати до Польщі. Польська історія була багата на події. Тут завжди «відбувалося багато чого». Бурхлива історія нашої країни, якій не бракувало трагічних подій — таких як розділення країни, чи Друга світова війна — означає, що на поляках дуже позначилася історія. Таким чином, історична пам’ять у Польщі дуже сильна, але, звичайно, не всі поляки ставляться до історії з однаковим інтересом. Про масштаби інтересу до минулого свідчать різні факти. Варто, наприклад, згадати масовий перегляд поляками фільму про Катинь Анджея Вайди.
Сильні емоції, які в Польщі викликає історія, виникають наприклад через те, що історичні події впливають на форму нашої сьогоднішньої реальності. Знову ж таки, найкращим прикладом цього є Катинська трагедія, питання якої досі не з’ясоване остаточно. З нетерпінням очікуємо, яку позицію з цього питання займе Європейський суд із прав людини в Страсбурзі. 16 квітня цього року Європейський суд з прав людини розглянув позов Польщі і визнав, що у розслідуванні катинського злочину Росія порушила Європейську конвенцію з прав людини. Один із висновків суду: катинський злочин може розглядатися як військовий, на нього не поширюються терміни давності. Це суперечить позиції російської влади, яка прагне розглядати Катинську трагедію як кримінальний злочин, на який поширюється термін давності. Очевидно, що Катинь є лише одним прикладом. Варто згадати також, що ще не з’ясовано місця поховання багатьох жертв комуністичного режиму в Польщі, й досі залишаються відкритими питання про кримінальну відповідальність за злочини комуністичного режиму в нашій країні.
Відкриття цвинтаря в Биківні має велике значення для Польщі. Тим вчинком ми показуємо, що у нас надається великого значення тому, щоб віддати належне людям, які за демонстрацію лояльності до Польщі віддали свої життя. Вшанування місць їхніх поховань є нашим «національним боргом». Поляки, безумовно, будуть відвідувати місце, де знайдено очевидні свідчення вбивства наших співвітчизників. Не забувайте також, що в Україні і Білорусі ми повинні виконати наш «національний обов’язок»: знайти і позначити могили тих, кого радянська політична поліція замордувала 1940 року у в’язницях Херсону, Харкова та Мінська.
«УЧАСТЬ У ЦЕРЕМОНІЇ ДВОХ ПРЕЗИДЕНТІВ ОЗНАЧАЄ, ЩО МИ ПЕРЕЙМАЄМОСЯ СПІЛЬНИМ БОЛЕМ ІЗ ПОЛЬСЬКОЮ НАЦІЄЮ»
Олег БАЖАН, історик, Інститут історії України НАН України:
— Дійсно, треба повчитися в Польщі ставленню до історичної пам’яті. І тут варто згадати, що Інститут національної пам’яті в Польщі певною мірою був зразком для діяльності Українського Інституту національної пам’яті. Щодо заходів за участю президентів Польщі та України і відкриття «Польського військового цвинтаря у Києві-Биківні», то це показує, як держава вболіває за долю своїх невинно вбитих солдат і офіцерів, польського населення. Якщо говорити про Биківню, то тут також лежать представники польської національності, які були громадянами Радянської України, зазнавали переслідувань і репресій у період Великого терору за так званою «Польською операцією».
Биківня — це цвинтар не тільки польських офіцерів і просто громадян, але й українців. Якщо говорити про статистику, то дійсно на території Радянської України після початку польсько-радянської війни було заарештовано близько 22 тис. осіб, які були пов’язані зі структурами польської держави. А серед них були й українці. Отже, одна частина нового меморіалу присвячена полякам, а інша — українцям.
Участь у цій церемонії Януковича разом з Коморовським означає, що ми переймаємося спільним болем з польською нацією. Биківня є Голгофою польських громадян, які зазнали переслідувань від радянського тоталітаризму і під час Другої світової війни, а також напередодні 1940-х. Все ж таки представники польської національності в Радянському Союзі теж потрапляли до категорії ворогів народу. У цьому сенсі треба показувати, що ці дві нації також зазнали трагічних наслідків тоталітаризму на теренах України.
Щодо Українського інституту національної пам’яті, то він працює як науково-дослідна установа (до речі, раніше Національно-культурний заповідник «Биківнянські могили» було закріплено за Інститутом національної пам’яті, а тепер це окрема структура). За часів Віктора Ющенка він все-таки був частиною влади і мав пропагандистське значення. Зараз його діяльність перейшла в площину наукових досліджень і, зрозуміло, що інститут не відіграє на сьогоднішній день такої ролі, щоб сприяти тому, аби українське суспільство позбувалось наслідків тоталітаризму.
Щодо подолання «сентиментів, а іноді і незнання про те, чим був комунізм у СРСР», то, як мені здається, влада не є послідовною у знищенні пам’ятників тоталітаризму. Для цього потрібно ще формувати громадську думку, відповідно фінансувати ті чи інші науково-документальні фільми, які б могли пролити світло на правду про цю тоталітарну спадщину. Разом з тим, на щастя, фінансово підтримується реалізація програми «Реабілітована історія», надається підтримка для проведення тих чи інших круглих столів. Але потрібна відповідна структура при Міністерстві культури або ще краще, щоб Інститут національної пам’яті, який існує при Кабінеті Міністрів, мав більші повноваження у проведенні агітаційно-пропагандистської діяльності.
«МИ ПЕРЕЖИВАЄМО СТРАШНУ ТРАГЕДІЮ, ТОМУ ЩО СВОГО ЧАСУ ТАК І НЕ ЗАБОРОНИЛИ КОМУНІСТИЧНУ ПАРТІЮ»
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік НАН України, колишній голова Українського інституту національної пам’яті:
— Коли ми проголошували незалежність України в 1991 році, Народна Рада винесла на порядок денний закон «Про проголошення незалежності» та закон «Про заборону Комуністичної партії». Перший закон ухвалили, а от другий не змогли. Згодом, на засіданні Президії Верховної Ради нам все-таки вдалося провести заборону Комуністичної партії України, але ще пізніше вони виграли суд, і КПУ була легалізована.
Якщо говорити про сьогодення, то ситуація така: коли виникають нечесні олігархи, то автоматично з’являються їхні антиподи — комуністи. До речі, це так завжди. Комунізм і олігархія — протилежні речі, але пов’язані між собою. У нас ситуація гірша, тому що комуністи в України завжди були антиукраїнськи налаштованими. І з цього приводу ми маємо страшну пам’ять про злочини комунізму в Україні. Коли ще нормально функціонував Український інститут національної пам’яті, ми разом з чехами, поляками, прибалтами та іншими мали мету організувати міжнародний трибунал над комунізмом.
Те, що зараз комуністи активно проголошують програму проти приватної власності, роздержавлення... все це є прикриттям. Усім відомо, що керівники Комуністичної партії в Україні є фактичними олігархами. Крім того, що вони існують як фракція, вони ще існують заради того, щоб мати певний зиск. Мені дуже шкода, що люди вірять комуністам. З другого боку, наші громадяни іноді голосують за комуністів, тому що не хочуть, щоб була олігархія. Сьогодні ми переживаємо страшну трагедію, тому що свого часу так і не заборонили Комуністичну партію.
В Україні має бути організація, яка знову і знову демонструватиме злочини комунізму. Наша біда, зокрема, Верховної Ради в тому, що там знаходяться комуністи. Але знаходитимуться вони там доти, доки буде об’єктивно існувати їхній антипод — олігархія.
Єдиний вихід із цієї ситуації — це створення суспільства з панівним середнім класом. Це головна задача в будівництві України. Полякам це вдалося. Нам поки ні. До того ж, Україна зараз переживає ситуацію з абсолютно безглуздим, неграмотним мовним законом, який ще більше деморалізує українське суспільство, діє на розлад адміністративної структури і є просто злочинним.
