У Книзі приповідок Соломонових написано, що від трьох трясеться земля, а чотирьох вона вже не може витримати: дурного, коли він досхочу їсть хліб; грішну жінку, коли вона виходить заміж; служницю, коли вона посідає місце своєї пані; і раба, коли він стає царем. Часто-густо поняттю рабства ми приписуємо лише соціально-економічний смисл, забуваючи про те, що ми і наші правителі, які виходять з нас, часом стаємо рабами власних пристрастей, через що й спостерігаємо в нашому житті силу-силенну негативних суспільно-політичних явищ.
Володимиру Мономаху якраз таки вдавалося на своїй політичній висоті це усвідомлювати і навчати свій народ відповідної мудрості. Великий князь київський, «збирач руських земель», який користувався народною любов’ю і славою переможця-миротворця, умів визнавати свої помилки і за всієї своєї величі не вважати себе «господарем життя». Це — саме те, чого катастрофічно бракує нинішнім українським політикам. Але й ми, нинішнє українське суспільство, теж далеко не святі і по заслугах нашим «маємо те, що маємо».
Знайомлячись із письмовими працями Мономаха, одразу впадає в очі його точка відліку, ядро решти поглядів, ієрархія цінностей, яка в сучасній Україні, як і раніше, залишається або розмитою, або перевернутою з ніг на голову. Розмивається і перекручується вона, вочевидь, з двох основних причин: через нашу життєву інертність, і тому що в цьому зацікавлені певні політичні круги. У результаті ми більшою мірою потерпаємо не через те, що у нас погані зовнішні соціально-економічні умови життя, а через те, що ми плутаємося, де наше небо, де земля, до чого підставляти сходи і що має міститися на рівні цих сходів.
Цінності можна розділити на ідеальні та матеріальні. Якщо ми дивимося в корінь, то ідеальні цінності, зрозуміло, пріоритетніші. Центральне місце в їх структурі посідають духовні цінності, з яких, власне, і формується решта принципів громадського життя. Чудово це розумів і Мономах, який в своєму «Повчанні» пише таке:
«Передовсім, Бога ради і душі своєї, майте страх Божий у серці своєму і милостиню подавайте щедру, — бо то початок всякого добра... «Пощо сумуєш ти, душе моя? Пощо бентежиш мене? Я надіюся на Бога, бо перед ним сповідуюся». «Не змагайся з лукавими, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготворці — ті будуть володіти землею». І ще трохи: «І не буде грішника: шукатиме місця свого не знайде. Покірні ж успадкують землю і насолоджуватимуться багатоликим світом».
Вчений-юрист Владік Нерсесянц пише, що Мономах радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати спільно з Радою дружини, не допускати в країні «беззаконня» і «неправди», правосуддя вершити «по правді». «Судові функції, — зазначає Нерсесянц, — Мономах пропонував здійснювати князеві самому, не допускаючи порушення законів і виявляючи милосердя до найбільш беззахисних верств населення (бідних смердів, убогих вдів, сиріт тощо). Заперечення кровної помсти вилилося у нього в цілковите неприйняття страти. Заклик не «мститися» розглядається в «Повчанні» не лише як принцип законодавства, а і як основа міжкняжих стосунків».
Дивлячись на те, як у нинішній Україні продовжує працювати принцип «вендети» у стосунках між різними політичними та фінансово-промисловими групами, що, в принципі, відображає ситуацію і на звичайному суспільному рівні, ми знову повертаємося до питання про ієрархію цінностей. То хіба існує в сучасному українському суспільстві реальний запит на якісно інших правителів? Ми ж самі часто-густо культивуємо те, що зближує нас із тваринним світом, приєднуючи це до різних культів успіху, і деколи захоплюємося тими, хто пройшов по чужих головах, усіх посунув на своєму шляху, поквитався з ворогами і всіма правдами й неправдами допомагає лише своїй сім’ї та друзям.
Пов’язуючи ж політичні принципи Мономаха із сьогоденням і майбуттям українського суспільно-політичного життя, варто повернутися до деяких тез, які було згадано в нашому матеріалі «Про перспективи християнської демократії в Україні» (День» № 59, 3 квітня 2013 р.). Нашій країні сьогодні бракує нових молодих сил, лідери яких щиро й чесно прагнули б виправити стан українського суспільства, чітко усвідомлюючи те, що треба змінювати, а що краще не чіпати. Стати такою силою є всі шанси в тих, хто стоятиме на позиціях християнського консерватизму чи демократії, хто визнає християнський етичний устрій як засадничу цінність. Усе за суворим і чесним порядком: Бог, людина, родина, а потім вже — нація, держава, соціальні й територіальні групи.
Але якщо нинішні і потенційні політичні лідери України надалі використовуватимуть традиційні християнські цінності, яким справді свого часу був відданий Мономах, просто як ідеологічна ширма, то попереду нас чекатимуть чергові соціальні потрясіння. Прагнення до економічних благ і правової культури не замінить нагальної потреби пошуку правильних духовно-етичних орієнтирів. Плоди ростуть на дереві, а не в повітрі, а цим деревом і виступають саме духовно-етичні цінності.
