Останнім часом в українському політикумі, особливо на фоні суперечностей між головними державними посадовцями та лідерами політичних партій щодо оцінки російсько-грузинського конфлікту, знову почала мусуватись ідея нейтрального, позаблокового статусуУкраїни.
Виглядає навіть так, що «закляті друзі Росії» готові піти на компроміс з «українськими націоналістами» та проголосити такий нейтральний та позаблоковий статус у нинішній Верховній Раді України більшістю, голосів так у 350!
Що саме цікаве у цьому сценарії, так це те, що і росіяни готові сприйняти такий «недружній» щодо Росії акт українців.
При цьому посилаються на романтичний український політичний документ як от «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року! Незважаючи на те, що він себе вже вичерпав з прийняттям Конституції України.
Що стоїть за нейтральним статусом України і чи можна його досягнути в принципі.
Яка глибинна філософія нейтралітету?
У тлумачному словнику української мови, сказано:
«НЕЙТРАЛІТЕТ — У міжнародному праві — політичне і правове становище держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносини з воюючими країнами і не подає жодній з них воєнної допомоги.
** Постійний нейтралітет — становище держави, на яку, згідно з міжнародною угодою, накладається зобов’язання не брати участі у війні, але зберігати право самооборони. Відмова в мирний час від участі у воєнних блоках. Невтручання у чужі справи, будь-яку боротьбу, суперечку та інше».
Як видно із визначення постійного нейтралітету, а саме цей вид нейтралітету мають на увазі наші політики, оскільки мова йде про мирний час, обов’язковою умовою такого нейтралітету є міжнародна угода.
Типовим і, напевне, єдиним прикладом такого нейтралітету у повоєнний період є нейтралітет Австрії, яка отримала його внаслідок домовленостей з Радянським Союзом та державами антигітлерівської коаліції.
Австрія у 1945 році була окупована радянськими військами та військами союзників. У виведенні радянських військ із цієї держави були зацікавлені усі, але СРСР погодився з такою пропозицією лише в обмін на виведення військ союзників та нейтралітет Австрії, що і було закріплено в її конституції в 1955 році.
Варто відзначити, що сьогодні питання нейтралітету Австрії не є безсумнівним. Країна уже в 1999 році вилучила з власної конституції термін «нейтралітет».
Ще одним прикладом постійного нейтралітету є Швейцарія. Тут фактично йде мова про нейтралітет «по умовчанню». Так традиційно склалося, що низка волелюбних кантонів у горах після серії спроб їх завоювання з боку потужних, централізованих держав-сусідів створили конфедерацію і це стало найкращим вирішенням проблеми для усіх сусідів, які конкурували між собою за впливи на ці кантони.
Юридично нейтральний статус Швейцарії було закріплено в 1815 році, після поразки наполеонівської Франції, Паризьким актом визнання та гарантування нейтралітету Швейцарії.
Відтак Швейцарія поступово стала перетворюватися на бастіон стабільності та площадку переговорів між противниками. Такий собі страховий поліс, місце де можна зберігати статки усім, адже саме тут зберігають статки і друзі і вороги, а це є реальним гарантуванням їх збереження.
Ні перша, ні друга світові війни не порушили цього правила щодо Швейцарії, хоча решта нейтральних європейських держав, незважаючи на свою нейтральність, були окуповані завойовниками.
Звичайно, тривалий постійний нейтралітет Австрії та Швейцарії є справді унікальним явищем. Визначальним у його збереженні є зацікавленість не тільки самої держави, а й держав-гарантів, формальних чи неформальних.
Необхідною умовою такого нейтралітету є бажання міжнародного державного товариства, і, в першу чергу, держав-сусідів мати таку нейтральну державу. Для реальної нейтральності повинні визріти необхідні умови.
Чи може бути України нейтральною державою?
Відповідь тут напрошується сама по собі: теоретично, для внутрішнього вжитку, звичайно може, але це не гарантуватиме власної безпеки.
Хто може бути не просто зацікавленим у нейтралітеті України, але й гарантувати його своєю впливовістю та військовою могутністю?
Росія? США? Румунія? Туреччина?
Навряд, чи, оскільки будь-яка держава-сусід, чи великий світовий геополітичний гравець, зацікавлені виключно у одному з двох варіантів щодо України: отримати контроль над частиною її території, газотранспортною системою або мати її за союзника у власному таборі для вирішення власних глобальних проблем.
Отже, об’єктивно, жодних необхідних та достатніх умов для існування України як постійно нейтральної держави не існує і перспективи появи таких умов у недалекому майбутньому є доволі сумнівними.
Відтак, Україна має думати про свою безпеку категоріями реальними, а не віртуальними.
Якщо нейтралітет як гарантія безпеки держави неможливий можна розглядати дві альтернативи: держава дбає про безпеку самостійно або у блоці з іншими державами.
Розглянемо варіант перший — самостійне забезпечення.
Що для цього потрібно? В першу чергу, сильна армія, яка зможе стримати перший удар ворога і не допустити тотального ураження власної військово-економічної організації держави, а також здатна нанести відплатний удар нападнику з розрахунку, що його втрати будуть невиправдано великими від агресії.
Це називається стримування агресії. Головним компонентом є наявність «зброї відплати», яка може нанести супротивнику надзвичайно великі втрати, побоювання яких стримувало б його від атаки.
Сьогодні такою зброєю є зброя ядерна. Україна позбулася цієї зброї уже давно й жодних шансів її отримати знову немає. Світове товариство не дозволить Україні повернутися до ядерного клубу. Спроба це зробити неминуче призведе до міжнародної ізоляції і блокади держави.
Квазізамінником ядерної зброї, як засобу стримування агресії, могла б бути не ядерна високоточна зброя, що може бути доставлена у короткий проміжок часу до головних об’єктів противника на його території.
Це такі наступальні засоби, як балістичні чи крилаті ракети і стратегічні бомбардувальники. Знову ж таки, ці види озброєнь підпадають під міжнародні обмеження і є дуже високовартісними, розробка, виготовлення і експлуатація яких потребує надзвичайно великих коштів.
Ефективність наступальних засобів, як способу стримування агресії, була підтверджена у аргентино-британській війні 1982 року за Фолклендські острови.
Скориставшись ситуацією, що Велика Британія знаходиться від Фолклендських островів на відстані близько 8000 миль, а на самих островах військова присутність британців була незначною, Аргентина окупувала їх досить швидко.
У короткій війні було потоплено чи пошкоджено декілька британських військових кораблів. Здавалося, що Аргентина вирішила на свою користь проблему Фолклендів.
Проте Британія направила в район цих островів не тільки нову ескадру, а й свій стратегічний бомбардувальник «Вулкан», який з величезної висоти серією надпотужних та високоточних звичайних бомб знищив злітно-посадкову смугу на аеродромі окупованого острова, чим позбавив аргентинські війська можливості постачань із Аргентини.
Сам «Вулкан» залишив зону бомбардування ще до того, як бомби дісталися землі і повернувся до Британії.
Цей удар не просто вирішив локальну військову задачу, він відкоригував погляди на війну самих аргентинців, адже бомбардування могло б бути скероване й на континентальну Аргентину. Британія в цій війні перемогла, причому на відстані близько 8000 миль!
В Грузії, уже в 2008 році, Російська Федерація застосувала не тільки фронтові штурмовики, але й такий бомбардувальник, як ТУ-22М, відомий у часи радянсько-американського протистояння, як «Бекфайєр».
Натомість у грузинів не було «зброї відплати», тож і війну програли.
Україна зараз у військовому відношенні повністю відкрита для зовнішньої агресії з боку сильного противника.
Система ППО, що дісталась нам від СРСР, уже застаріла. А жодних закупівель нових зенітно-ракетних комплексів та винищувачів ППО не проводилося.
Отже стримати перший удар по головним об’єктам держави буде дуже складно. Але й відповісти агресору також нічим.
Як уже було зауважено, ні відповідної дальності ракет, ні стратегічної авіації у нас немає. Бомбардувальники, у тому числі ТУ-160 та ТУ-22М або передані Росії, або порізані. А на наших аеродромах, напевно, вже й злітно-посадочні смуги розібрали.
Висновок у цій ситуації напрошується один — Україна не може самостійно гарантувати власну безпеку, тому має приєднатися до більш сильної військової потуги.
Фактично тут є лише два варіанти: НАТО або Ташкентський договір (читай: Росія).
Вибір виглядає дуже простим: якщо Україна інтегрується у Європу, і щодо такої інтеграції ні в кого не виникає сумніву, то ми маємо стати членом НАТО.
Адже не можна бути в ЄС, одночасно перебуваючи у військовому альянсі з Росією. Розуміючи це, навіть найвпливовіші в Україні прокремлівські партії не пропонують суспільству членства у Ташкентському договорі.
Натомість вони придумали гарну обгортку для зіпсованої цукерки — нейтралітет України.
При цьому наводиться приклад Швейцарії, яку з усіх боків оточують виключно держави-члени НАТО!
Для таких порубіжних держав, як Україна реальним досвідом може бути досвід Бельгії та Данії.
В 1831 році Бельгія проголосила «вічний нейтралітет», але вже на початку Першої світової війни, Німеччина швидко її окупувала, оскільки саме через Бельгію планувала загарбати Францію. Правда, це не навчило Бельгію, і після капітуляції Німеччини в 1918 році та звільнення своєї території, Бельгія продовжувала вважати себе нейтральною державою.
Проте 10 травня 1940 року гітлерівська Німеччина знову вторглась у Бельгію і окупувала її.
Друга окупація «вічно нейтральної» країни привела до того, що головний центр НАТО сьогодні знаходиться саме там.
Аналогічно закінчився «вічний нейтралітет» Данії, яка також була окупована Німеччиною весною 1940 року. Тепер Данія член НАТО.
Варто також згадати історію порубіжних «малих держав» Європи на початку 1940 року, які намагалися триматись нейтралітету та не «влазити» у війну, яка розгорялась в Європі завдяки Гітлеру та Сталіну.
Але на них чекала сумна доля. За домовленостями між Німеччиною та СРСР, їхнє майбутнє вирішили інші, не зважаючи на нейтралітет.
Балтійські країни відійшли під вплив СРСР, балканські та центральноєвропейські — Німеччині.
Тепер майже всі ці держави вже стали членами НАТО.
Відтак сьогодні можна із упевненістю стверджувати: той, хто проповідує ідею постійного нейтралітету України, готує ѓрунт для можливої окупації чи розчленування української держави.
Принаймні, такий висновок можна зробити після вивчення європейського досвіду нейтральних держав.
