НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ЦЕ СВОБОДА
Представники діаспори можуть приїхати в «рідну Україну» й зі сльозами
на очах поцілувати землю предків, а можуть й інвестувати в економіку країни
мільйони доларів. Військові можуть захищати незалежність рідної країни,
а можуть через невиплати заробітної плати і звільнитися з армії. Урядовці
можуть чесно й сумлінно працювати, а можуть і красти на мільйони доларів.
Євреї можуть виїхати в Ізраїль, а можуть і відбудувати синагогу й віддати
дітей у єврейську школу.
Православні можуть відновлювати храми, а можуть і захоплювати храми
чужої патріархії.
Колишні викладачі наукового комунізму свого часу стверджували, нібито
радянський студент не може стати фахівцем без знання основ марксизму-ленінізму.
І без докорів сумління виганяли з вузів тих, хто погано опановував цю найважливішу
дисципліну. Тепер вони можуть на практиці перевірити свої улюблені теорії.
А можуть викладати історію України й бити себе кулаками у груди, доводячи,
що український студент не може стати інженером без знання національної
історії.
Комуністичні вожді можуть покаятися за геноцид, скоюваний їхньою партією
над власним народом, а можуть рватися до влади, прикриваючись гаслами про
рівність, братерство, справедливість і, ясна річ, незалежність. Можна відроджувати
українську культуру, українську самобутність, збирати по крихточці національний
духовний спадок, а можна заявити з екрана телевізора, що російська мова
не має права на існування в незалежній Україні. Можна читати вірші Василя
Стуса, а можна заявити: «Я цю «мову» не розумію й не вивчатиму».
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ
Незалежність можна вимірювати у гривнях і доларах, тоннах виплавленої
сталі й зібраного врожаю, а можна зазирнути в себе й покопирсатись у своїй
національній самосвідомості.
Я народився й виріс в Узині — військовому містечку в Київській області,
де базувалася стратегічна авіація. У школі загалом не було таких дисциплін
як українська мова й українська література.
І в Київському державному університеті (між іншим, імені Шевченка) навчання
велося російською. Ким ми почувалися? Безумовно росіянами. Жителями великої
країни СРСР. По закінченні університету, я за розподілом потрапив у південний
Казахстан.
– Звідки? — поцікавились у мене у відділі кадрів геологічної експедиції.
– Із Києва.
– Отже, хохол? — напівзапитально сказав кадровик.
– Хохол, — гордо відказав я, і, справді, відчув себе 100-відсотковим
українцем. Експедиція наша за національним складом була, як то кажуть,
«солянка збірна». Казахи, узбеки, німці, росіяни, корейці, туркмени. І
запевняю вас, жоден наш доморощений ура-патріот не зрівняється зі мною
в переконаності, з якою я доводив, що «Динамо» Київ — найкраща команда
всіх часів і народів, що наші дівчата — найвродливіші на світі, а Україна
— найкраще місце на Землі.
А що сталося? Та нічого особливого. Просто за тисячі кілометрів від
рідної оселі я відчув себе часточкою своєї України та свого народу.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ЦЕ ЖИТТЯ У ПРЯМОМУ
ЗНАЧЕННІ ЦЬОГО СЛОВА
Не знаю, хто як, а я особисто, служив у Групі Радянських військ у Німеччині.
Нашу частину було розташовано на острові серед річки Одер, на самісінькому
кордоні між НДР і Польщею. На одному березі пильнували німецькі прикордонники,
на другому — польські. А ми, наче сосиска в хот-дозі, посередині.
У Польщі заворушення робітників і страйки. Нас посилено накачують на
політзаняттях. Досі в голові сидить фраза, закарбована на віки: «Як сказав
Леонід Ілліч Брежнєв, ми братерську Польщу в біді не залишимо і скривдити
не дамо». Оплески. Уночі підняли по тривозі. Командир роти змалював ситуацію.
«Солідарність» призначила загальний страйк. Якщо страйк не відмінять, частини
ГРВН входять у Польщу і спільно з Південною групою військ виконують завдання
захисту надбань соціалізму. Частини ГРВН... Ми либонь увійдемо найперші.
Ось вона Польща, на тому березі. Видно вогники сигарет польських прикордонників.
Нам на наших плаваючих транспортерах до них не більше десяти хвилин ходу.
Сидимо з автоматами в обнімку на ящиках із патронами, чекаємо наказу з
Москви. Про те, що за кілька хвилин, можливо, доведеться стріляти в людей
на тому березі, старалися не думати. Над ранок хтось упіймав на приймачі
радіо «Свобода»: «Солідарність» відмінила страйк. А за півгодини дали відбій
тривоги. Прийшли в казарму й попадали на ліжка. На моїй пам’яті, це єдиний
випадок, коли черговому не вдалося вранці підняти роту за розпорядком.
Далося взнаки нервове напруження. Спали всі, наче убиті. Добре, що «наче».
І те, що наші українські хлопці не гинули в Чечні — це також завдяки
нашій незалежності!
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ «ПО-КИЇВСЬКИ»
Три роки тому, я вперше поїхав на західну Україну до славетного міста
Львова.
– Ну, хлопче, тобі там буде непереливки з твоєю російською мовою, —
співчутливо сказав якийсь чолов’яга з черги за квитками на Київському залізничному
вокзалі.
Зухвала й ница брехня! Львів — одне з найгостинніших міст світу, а львів’яни
за рівнем інтелігентності й вихованості, дадуть сто очок наперед нам —
столичним жителям. У принципі кожна людина (навіть не знаючи української),
потрапляючи до Львова, через певний час мимоволі переходить у спілкуванні
на українську. І зовсім не зі страху й не через бажання догодити місцевим
жителям. Просто підсвідомо заряджаєшся дивовижною та своєрідною мелодійністю
місцевої говірки. Проте за будь-якого ускладнення, де б ти не був: у кав’ярні,
магазині, на виробничій нараді чи у дружній компанії, львів’яни миттєво
переходять на російську.
– Розумієш, Дмитре, — розповідали мої нові львівські друзі за чаркою
ужгородського, до речі, чудового коньяку (французькі винороби можуть відпочивати).
— У нас тут безробіття, не приведи Господи. Доводиться виїжджати на заробітки:
у Словаччину — рубати ліс, у Росію — на будівництва й сезонні сільгоспроботи.
Якась неправильна ця незалежність. Це не наша, це якась ваша, київська,
столична незалежність. Ну, давай іще по одній. «Вип’ємо, хлопці, бо вже
тверезіємо!»
У східній Україні, в не менш славетному й гостинному місті Донецьку,
шахтарі висловлювалися пряміше: «Вони там охреніли у своєму Києві! Ми по
півроку зарплату не отримуємо».
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ЦЕ СВОБОДА ПРИВАТНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
У 80-ті роки, як, утім, і тепер, улюбленим місцем відпочинку киян улітку
був Гідропарк. Вихідними вибиралися позагоряти, покупатись у Дніпрі. Проте,
щоб попити пивка, слід було години дві відстояти на спеці в черзі до єдиної
пивної бочки. Напівп’яний пивник, сповнений почуття власної значущості,
не кваплячись наповнював ємності гидким розведеним пивом. Щоп’ять хвилин
підходили якісь мутні особини, котрим господар бочки наливав без черги.
– Товариші, — ремствувала черга, — ну не можна ж так. Майте совість!
– Мовчать, — волав пивник, — а то загалом щас закриюсь.
Тепер десятки кіосків пропонують на вибір холодне бочкове, пляшкове,
банкове пиво найрізноманітніших сортів.
До хорошого швидко звикаєш:
– Що це у вас, батечку, «Оболонь» лише світла й темна. Волію «Оболонь-преміум»!
І чіпси сирні, а я люблю перчені. Ні, піду в інший кіоск.
– Ач, загнув, — можливо, вигукне читач. — Тут про незалежність держави
мова, а він про пиво!
А я відповім:
– Ні, браття, це і є найсправжнісінька незалежність! І коли мене закликають
повернути «добрі старі радянські часи», я розумію, що мене хочуть знову
поставити в нескінченну принизливу чергу за теплим водянистим пивом. Зате
в цій черзі ми знову будемо всі рівні, за винятком, ясна річ, блатних «товаришів».
