Ось уже тринадцятий серпень поспіль настає одне з найсуперечливіших українських свят — День державної незалежності. Коли частина громадян відчуває небувалий підйом і натхнення з нагоди здобутої Україною самостійності, то друга частина — ностальгію за СРСР, що розпався, а треті — сприймають як додатковий вихідний.
Це свято за правом можна назвати одним з найабстрактніших унаслідок абстрактності та ірраціональності відносин громадянина та держави. Держава щонайменше двічі на рік має нагоду згадувати про громадянина: під час збору податків і коли планується їх перерозподіл у держбюджеті. Громадяни у низці несвяткових побутових приводів спілкування з представниками державної влади (ЖЕК, Соцзабез, суд тощо) мають лише одну святкову нагоду — День державної незалежності. Тобто нагода для радості від факту приналежності в даний час до територіально-соціальної спільності, що іменується Україною.
На масштабній лінійці загальної історії 13-річний відрізок може мати вигляд точки, проте для політичної історії періоду розпаду однієї спільності та формування нової він, за певних обставин, може заслужити право називатися епохою. Тому є спокуса спробувати проаналізувати цей цикл, використовуючи відповідний випадку масштаб відтворювання державного простору в трьох його основних сферах: економічній, політичній та адміністративній.
РОДОМ ІЗ РАД
У радянській державній системі, від якої відбрунькувалася, здобувши незалежність, Україна, роль хребта, стержня системи виконував симбіоз компартії й адміністративної гілки влади. Тривале співжиття двох різних видів влади — партійно-політичної й адміністративної нагадувало нерівний шлюб за розрахунком. У ньому старіюча компартія на політичній сцені все ще формально виконувала головну роль, а бюрократія, набираючи силу, інкогніто писала для неї сценарії та нишком розпоряджалася нетеатральним держмайном.
Результатом деформацій в економіці також було роздвоєння економічної реальності на офіційну планово-облікову та тіньову економіку. Її суть Кордонський С.Г. вдало визначив «як сукупність способів обходу державних механізмів відчуження та перерозподілу вироблюваного продукту, використовуючи виниклий інститут адміністративного ринку» (Кордонський С.Г. «Ринки влади: Адміністративні ринки СРСР і Росії»)
Родовою рисою колишньої радянської державної системи було існування паралельного тіньового сектора, де відбувалася конвертація, прихований обмін благ кожної зі сфер — політичної, економічної, адміністративної. Економічний дефіцит підживлювався й органічно зростав із двозначності ідеологічної — існування офіційної позиції «як годиться» та шепотіння на кухнях «як насправді». Тінізовану громадську свідомість радянського часу можна порівняти з театром тіней, коли як домінуюча партноменклатура, так і доміноване населення імітували політичну реальність.
Водночас серед громадян визрівали опозиційні настрої та погляди, що формалізувалися в дисидентському русі. Проте результат розквіту дисидентського руху в Україні, що припав на кінець 50-х років ХХ століття, не вийшов за рамки спроби вирішення цієї суперечності далі внутрішньопартійного простору — на рівні апарату правлячої Компартії. Та обставина, що глобальну проблему намагалися вирішити в рамках простору правлячої компартійної бюрократії, дала відповідний результат: слон народив чижика. Крочок у бік просування шляхом демонополізації означав певне розширення кола допущених до прийняття рішень спочатку за рахунок Політбюро, а потім — ЦК КПРС.
ТИХА БЮРОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
Розпад радянської системи був ознаменований важливою подією, роль якої в новітній історії української незалежності явно недооцінена. У двоєдиній «сіамській» парі адміністративна складова тихо, але невідворотно привласнила собі системотворчу роль, залишивши партійній роль політичного «даху». Збереження офіційного статусу «керівної та направляючої ролі» за Компартією дозволило класу номенклатури взяти реальну державну владу, камуфлюючи своє панування комуністичними міфологемами.
Відсутність публічності, традиційної революційної риторики й атрибутики, що вже реально займала домінуючі владні позиції бюрократії, стала зрозуміла дещо пізніше та далеко не всім. Що цілком зрозуміло. Безстороння правда практично будь-якого масового руху полягає в тому, що його реальними плодами користується невелика (порівняно з усім масивом, від імені якого ця ідея артикулюється) групка людей. І чим вужче коло допущених та чим тихіше поводиться в процесі поділу, тим пізніше інша, більша, частина зрозуміє, що її просто «кинули».
Секрет конвертації пострадянською бюрократією свого вливання у владу та власність полягав в успішному запуску в громадську свідомість привиду незалежності. Частина романтично налаштованих громадян відчувала душевний підйом від таких слів новомови, як «перебудова», «гласність», «демократизація», пізніше — «незалежність». Інша, прагматичніша частина, нишком освоювала схеми нових економічних «порівняно чесних» комбінацій, створювала первинний капітал, напружено конвертувала посадові можливості в економічні.
Доленосне рішення про декомунізацію радянської влади дало поштовх не лише розвалу всієї системи радянської державної влади, а й одночасно створило шанси для легалізації реальних владних відносин. Якщо досі в наявній державній системі апарат КПРС відігравав структуротворчу роль і був хребтом адміністративного устрою, то його абсолютна девальвація зруйнувала колишній формальний принцип ієрархізації громадських відносин. Позиції різних полів (партійного, адміністративного, економічного, представницького), які раніше становили жорстку конструкцію, розпавшись, поставили проблему створення нових принципів й еквівалентностей позицій цих сфер.
Позбавлена свого партійного «стержня», колишня система не могла не розпастися, проте, за слушним зауваженням А. Зінов’єва, на місці старої зруйнованої системи може виникнути лише максимально близька до неї нова. Стан основних полів українського соціального простору одразу після розпаду СРСР можна описати як атомізацію, розпад колишніх зв’язків, плутанину статусів і позицій в основних сферах життєдіяльності. Процес знаходження нових еквівалентів формування та відтворювання соціального простору відбувався в базових сферах із різною швидкістю, інтенсивністю й успішністю.
КРАХ ПОЛІТИЧНИХ ЕКВІВАЛЕНТІВ
При цьому «вага» позицій у трисуб’єктному партійному просторі (з протилежними полюсами — комуністичним й антикомуністичним та безпартійним простором між ними) була мінімальною. Це пояснюють кілька причин:
— девальвація комуністичних ідеологем,
— малий часовий відрізок,
— не така значуща «вага» націонал-демократичного полюса протилежному компартійному,
— відсутність політичного змісту, що не дозволяє ідентифікувати в традиційних схемах позиції безпартійних.
Єдиним напрямом конвертації політичних капіталів було представницьке поле Верховної Ради з ситуативно визначуваними на той момент правилами й еквівалентами.
Економічне поле, раніше структуроване за чужорідним для нього ієрархічним принципом, будучи в радянській системі влади вторинним, похідним від партійно-адміністративного, також перебувало в стадії самоорганізації та легалізації тіньових капіталів. Лінія протистояння в економічній сфері на момент перебудови проходила між представниками різних галузей народного господарства.
Найменших трансформацій зазнало адміністративне поле, оскільки, звільнившись від нашарування компартійної ідеології, саме тут з’явилася можливість легалізувати тіньове домінування володарів адміністративного капіталу, конвертувати тіньову, але реальну владу у владу формальну. Головним суспільно-економічним змістом акту здобуття Україною незалежності було, по суті, здійснення бюрократичної революції, внаслідок якої місцева (в тому числі й партійна) бюрократія здобула незалежність від бюрократії імперського центру.
Для економічного поля успадкована практика домінування партійно-адміністративної складової в нових умовах трансформувалася в домінування володарів адміністративного капіталу над економічним. Процеси цінової лібералізації, появи фінансових пірамід, приватизація — все це реперні точки зустрічі економічного й адміністративного капіталів. Де щоразу чиновник опинявся «зверху», диктуючи ціну та правила розграбування національного багатства.
Фрагмент колишньої держави, ставши незалежним, не міг апріорі створити незалежне суспільство. Навпаки, апарат чиновників, що зберігся в найбільш цілісному вигляді, почав нав’язувати власні правила іншим сферам, капітали яких виявилися девальвованими або зруйнованими. Тому вертикаль адміністративного поля, що максимально зберегла колишні принципи, регенерувала швидше за інших. Хоч і відбулася часткова та формальна заміна способу рекрутування на вищі в адміністративному полі президентські позиції принципом виборності, проте подальша практика здійснення ним влади відрізнялася від попередньої генсеківської лише відсутністю можливості партійного апарата змістити свого «боса» шляхом партійного перевороту (як, наприклад, у випадку з М. Хрущовим).
ЧАС ЗМІН
Кожне з основних полів — адміністративне, економічне, парламентське, — слугує ареною для боротьби між двома принципами: традиційним, успадкованим від колишньої радянської системи, і новим, який перебуває в процесі становлення. У кожному з полів процеси трансформації успадкованих властивостей колишньої системи тривають із різною швидкістю: найслабше і найповільніше — в адміністративному полі, трохи швидше — в економічному та політичному. Як основні ознаки змін у цих сферах можна виділити такі:
1) розширення ступеню участі громадян,
2) демонополізація,
3) посилення конкурентної боротьби,
4) підвищення ролі та цінності якісної інформації,
5) створення конвенційно встановлюваних еквівалентів і механізмів обмінів капіталів базових сфер.
Наслідком мінімізації трансформації колишніх зв’язків у полях є збереження вищої «ціни» володіння ними. Найменше схильні до трансформації відношення в адміністративному полі, зумовлені його специфікою, — монополізм на владу, переважання успадкованого від колишньої системи бюрократичного апарату, налагоджені корупційні канали. Відповідно, позиції в адміністративному полі є найпривабливішими, найвагомішими порівняно з позиціями в ієрархіях інших полів пострадянського простору.
У сфері економіки битва відбувається між прихильниками роботи за законами закритого ринку (вирішення економічних питань неекономічними способами, використання неформальних зв’язків, адміністративні методи примушення тощо) і тими, хто зробив ставку на принципи відкритого ринку, конкуренції.
Вищу швидкість змін у парламентському секторі влади пояснює низка причин: він зазнав найбільшого «руйнування» і внаслідок цього активніше інкорпорує нові принципи функціонування та самовідтворення. Аналогом грошей економічного поля в полі політики є частка участі, впливу в прийнятті державних рішень, тобто частка влади, що реально належить кожному учаснику. З формального погляду, в парламентському субполі ця електорально похідна частка влади відповідає 1/450 (за кількістю обраних депутатів). Цей початковий депутатський капітал, що формально вимірюється часткою його власника в парламенті, може зростати залежно від успішності його політичної практики, ступеню присутності в політично впливових коаліціях або девальвувати внаслідок перебування політика на узбіччі політичного процесу. Проте на відміну від грошей як універсальної валюти економічного поля валюта українського політичного поля не універсальна, термін її «життя» обмежений тривалістю депутатських повноважень, що дозволяють виробляти «владні гроші». Але тенденції найбільшої девальвації «ціни» позицій у цьому полі, в результаті суттєвого руйнування колишніх зв’язків і принципів, сьогодні протидіє тенденція поступового зростання «електоральних цін» усередині його, що відповідно підвищує «обмінний курс» головного капіталу цього поля — депутатського мандата в таксометрії обмінів в інших полях — адміністративному й економічному.
РОЛЬ ГАРАНТА ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Непорушний зв’язок адміністративного капіталу володаря найвищої посади країни з поняттям державної незалежності публічно підтверджує текст президентської присяги: «... зобов’язуюсь усіма своїми справами відстоювати суверенітет і незалежність України...». Нижче в тексті згадуються зобов’язання гаранта власне перед громадянами: «піклуватися про благо Батьківщини та добробут Українського народу, відстоювати права та свободи громадян, дотримуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників».
Про живучість бюрократичної традиції наочно свідчить та обставина, що обидва лідируючі претенденти на роль гаранта української незалежної країни належать до бюрократичної ложі. Один — до її фінансово-банківського сектора, інший — до адміністративно-господарського. І за іронією долі обидва вимушені на ходу освоювати засоби політичної боротьби за крісло лідера країни. У зв’язку з цим виникає одне, але важливе запитання: який стимул для кандидатів віддаватись політичній боротьбі за права громадян? Якщо в цих міркуваннях припустилися помилки, і підозри в класовій приналежності до вітчизняної бюрократії не обгрунтовані, то дуже хочеться в цьому пересвідчитися. Бажано «не словом, а ділом». І час сприяє — виборчі жнива.
А поки що в незалежній країні наявне активне збирання плодів бюрократичної революції — конвертація тіньового впливу в формати політичних партій, корупція як професійне захворювання українського чиновництва та важка для пересічних громадян повинність, зниження рівня правової захищеності останніх. Хіба не через потурання тих, хто живе на наші податки, в будь-який момент будь-якому «простому» громадянинові можуть не заплатити на роботі, звільнити без пояснення причин, грубити, домагатися, проявляти фамільярність, ображати словом і дією? А якщо громадянин потребує якоїсь послуги, він, до того ж, повинен платити двічі — один раз у вигляді податків, інший раз — коробкою цукерок, сумою грошей тощо.
ЩО ДАЛІ?
Якщо звернутися до базового для астрології 12-літнього циклу, то 13-е коло циферблата означає завершення повного циклу та повернення до початку. У романтиків і апологетів державної незалежності є серйозний привід непокоїтися, що чергова річниця державної незалежності в новітній історії України може завершитись поворотом назад... до Росії, вперед... до ЄЕП.
Проте існування найсильнішого та найзагадковішого класу української бюрократії є хорошим превентивним засобом від цього. Бо в природі не існує такого маргінала-чиновника (а тим більше цілої його популяції), який би добровільно здійснив самогубний акт обстригання власного доходу, пониження свого статусу, капітуляції та здачі власних прибуткових повноважень. До того ж, сьогодні існує суттєва різниця між Росією та Україною: в російському випадку елітною бюрократичною кастою, кістяком змін і президентською опорою стали силовики з сильною корпоративною етикою та державницькими цінностями. А в українському випадку, як це не сумно визнавати, переважають «сірі» бюрократи з космополітичним накопичувальним рефлексом, які залежно від ситуативного розкладу можуть виступити на політичній сцені в будь-якому костюмі та статусі.
Варто звернути увагу на те, що символом змін в економіці є ринковість, у політиці — демократизація, а в адміністративному просторі? Що, крім загальних фраз про необхідність боротьби з корупцією, можуть запропонувати ті, хто претендує на владу?
Закономірність виникнення капіталів проявляється в тому, що вони виникають там, де існує не просто можливість обігу, а отримання прибутку. Відповідь на запитання, який із основних секторів — економічний, адміністративний чи політичний — найбільш капіталізований, можна шукати в області теорії. Але він настирливо проявляє себе в повсякденній практиці. Якщо виходити з того, що вплив у будь-якій із цих сфер виявляється в займаних позиціях та здатності стабільно отримувати прибуток, то на сьогодні найприбутковішим, безумовно, є адміністративний сектор. І посада президента країни як втілення максимуму таких можливостей, конвертованих у будь-якому просторі — політичному, економічному, правовому тощо. У світлі цього заслуговує на увагу модна нині тема політичного реформування — спроба реприватизації влади, подрібнення її на шматки. Ідея політичної, державної незалежності була скомпрометована, мутувавши в незалежність політиків від відповідальності.
На самому початку Конституції України, в статті 3 йдеться про те, що «права та свободи людини і їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ствердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
А прихована переорієнтація класу чиновництва з декларованих функцій захисту інтересів громадян на цілі збереження та відтворювання держави як самодостатньої цінності, як способу самозбереження ставить актуальне питання появи на українській політичній сцені того, хто здатен проявити політичну волю та зробити конкретні кроки на шляху придушення загальної незалежності чиновників від громадян у їхню тотальну залежність, детінізацію громадських відносин. Щоб наступного разу був реальний привід для радості з нагоди свята незалежності. Незалежності від бюрократії.
