Цими днями Україна відзначає 20 річницю створення Народного Руху України за перебудову. Саме 8—10 вересня 1989 року в Києві пройшли Установчі збори НРУ за перебудову, і саме на цьому І з’їзді головою Руху було обрано письменника Івана Федоровича Драча. За словами Івана Федоровича, в діяльності Руху були представлені різноманітні сфери людської діяльності: від інтелігенції до домогосподарок. Треба зазначити, що на початках для Руху це було великим позитивом, але потім, коли прийшлося розбудовувати саму державу, це стало проблемою — бракувало єдності. Хоча нам не слід забувати, що мета національно-демократичного руху була досягнута — проголошено незалежність України. Звичайно, це вже невід’ємна частина нашої історії...
Українська влада з великими труднощами, але все ж таки вирішила відзначати 20 річницю Руху, здебільшого завдяки зусиллям Президента. На жаль, багато хто з політиків так і не може або не хоче зрозуміти, яку роль відіграв НРУ у відтворенні української державності, для них це деструктивна сила. Напевно, потрібен час, щоб ці люди зрозуміли, що «совок» закінчився, і ми живемо в інший країні. До прикладу, в країнах Балтії 20 річниця Народних фронтів відзначалася за повною підтримкою влади, ЗМІ, громадян. Чому подібного немає в Україні, яку роль відіграли національно-демократичні сили у відтворенні Української держави, що стало причиною занепаду Руху — «День» спитав у відомого громадсько-політичного діяча Івана ДРАЧА.
— Іване Федоровичу, треба віддати вам належне, ви були одним із тих, хто зробив великий внесок у розвиток НРУ і, зрештою, у досягнення незалежності Української держави. З того часу пройшло 20 років, цікаво, як ви сьогодні оцінюєте діяльність Руху, чи були виконані всі ті завдання, які він ставив перед собою?
— Створення Народного Руху України стоїть наряду з такими подіями як поваленні Берлінської стіни, створення польської «Солідарності», Народних фронтів у Прибалтиці, Молдові тощо. Україна нічим тут не відрізнялась, у нас були такі ж проблеми, як і в інших країнах Східної Європи. Тому, ми намагалися вирішити їх шляхом створення аналогічного фронту, який згодом отримав українську назву «Рух». Загалом, всі ці події були частиною загальноєвропейської хвилі, яка покрила всіх, у тому числі й Росію. Другою хвилею для України стали «помаранчеві» події, а зараз за всіма даними накопичується якась третя хвиля. Коли вона буде і в якій формі, ніхто поки не знає.
По-перше, за мету ставили вихід зі складу Радянського Союзу і проголошення незалежної держави Україна. По-друге, створення вільної незалежної людини. Треба зазначити, що в діяльності Руху були представлені різноманітні сфери людської діяльності: від інтелігенції до домогосподарок. Найголовніше наше досягнення — це відтворення Української незалежної держави. Але ми були наївними, тому що думали, що з проголошенням незалежності всі інші проблеми розв’яжуться самі по собі. Це було помилкою.
— Голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков на засіданні політбюро ЦК КПРС 9 листопада 1989 року зауважив: «Треба боятися не Прибалтики, а Росії й України. Тхне загальним розвалом». З вашої точки зору, яку роль зіграв український національно-демократичний рух у розпаді СРСР?
— Основу Радянського Союзу складали дві величезні потуги — це Росія й Україна. Остання мала в складі Союзу особливий статус: КПУ нараховувала близько 3 млн. людей; існувало окреме політбюро Компартії України тощо. Тобто, це була держава в державі. Наприклад, кількість дисидентів-українців, що сиділи в тюрмах Росії, була більше половини від загальної кількості. Через те, за Україною постійно пильнували, їй приділяли величезну увагу. А ускладнювалося все це тим, що протягом двадцяти років на чолі КПУ стояв розумний і хитрий, але вірний служака Москви — Володимир Васильович Щербицький.
Тому, коли в той чи інший спосіб Москва дивилася на різні демократичні рухи, до України була особлива увага. І треба сказати, тут нам допоміг сам Бог: у Росії теж відбувалася боротьба за владу між Горбачовим і Єльциним. Це значно пришвидшило розв’язання українських проблем. З іншої сторони, в Україні з’явилася велика кількість українських комуністів, у тому числі й Леонід Кравчук, і Іван Плющ, які теж шукали спосіб заявити про себе та створити державу. Таким чином український національно-демократичний рух зіграв одну з ключових ролей у поваленні комуністичного режиму.
— В порівнянні з Україною, в інших країнах колишнього соцтабору: Литві, Естонії, Латвії, Польщі, Чехії... до влади зуміли прийти представники національно-демократичних сил. Як результат: всі ці країни сьогодні в Європейському Союзі. Чому подібне стало неможливим в Україні?
— Чехія та Польща значно відрізнялися від нас і від прибалтійських країн. Вони протягом багатьох століть мали свою державність, тому відновити її для них було набагато легше. Навіть Прибалтика з 1920 по 1940 рр. мали свою державу, тому вони теж були готові в той чи інший спосіб відновити незалежність. Наряду з нами прибалтійські країни в складі Радянського Союзу також мали особливий статус. Коли людина приїжджала у Вільнюс, Таллін чи Ригу, вона одразу відчувала, що це наче і не Радянський Союз. Через те всі ці республіки набагато швидше стали на ноги.
Наша ж держава до незалежності була готова лише на одну чверть. Чому я так кажу? По-перше, депутатів національно-демократичного спрямування, яких очолював Ігор Юхновський, після перших виборів до Верховної Ради було одна чверть. Потім, коли відбулося голосування за Кравчука і Чорновола, теж саме — за Чорновола проголосувала одна чверть громадян. Ці приклади реально показують наскільки Україна була готовою до цієї ситуації. Хоча навіть за такої кількості, але під загальним впливом всіх інших країн, наші люди домоглися свого — незалежності України. Референдум 1991 року тому яскраве підтвердження.
— Олександр Сугоняко в статті «Закономірності занепаду» («День», 3 вересня, № 155) пише, що «занепад Руху був закономірним, запрограмованим станом усіх верств українського суспільства». Чи погоджуєтесь ви з цією думкою?
— Я прочитав цю статтю і хочу сказати, що там не стільки думки Сугоняко, скільки думки Євгена Сверстюка. Я вам скажу так: якби не було Руху і Україна не здобула своєї державності, що б тоді було? Кравчук очолював би ЦК Компартії України, Сверстюк ще сидів би в тюрмі, а Сугоняко був би якимось банківським клерком. А так що ми маємо: Кравчук став президентом, Сверстюк філософом а Сугоняко головою Асоціації банків. Усі дорікають Рух, що він не зробив те чи інше, але всі забувають, що він зробив основне — у складній ситуації привів Україну до незалежності.
— Здається, приклад Руху повинен був навчити національно-демократичні сили в подальшому уникати тих помилок, які він припустився. Але подібний шлях пройшла і «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком. Чому ходіння колом нічого не вчить українських політиків?
— Мені видається, що всі ці проблеми є і в інших країнах. Україна відрізняється від них тим, що вона не має науки державотворення, тому те, що їй не вдалося зробити на початку 90-х рр., вона це зробила в 2004 р. — здобула свободу слова. Таким чином, ми по трохи розвиваємося, здобуваючи ті чи інші риси. Це закономірності розвитку утробної дитини: має пройти дев’ять місяців.
— Наскільки держава сьогодні сприяє відзначенню 20-ліття створення Народного Руху України за перебудову?
— Минулого року я був у Вільнюсі на відзначенні 20 річниці литовського «Саюдіса». Треба зазначити, що там все пройшло на вищому рівні, за підтримки усіх гілок влади і інститутів: президента, Кабінету міністрів, парламенту, ЗМІ. У нас же все набагато складніше: Президент видав указ, а потім парламент збирався аж 34 рази для того, щоб прийняти постанову про відзначення 20-річчя Руху. Партія регіонів, комуністи вважають, що Рух утворився як деструктивна сила. Тобто, люди просто не мають розуміння суті та значення Руху для України.
— Як ви думаєте, чи можуть майбутні президентські вибори принести якусь несподіванку?
— У критичний час український народ завжди приходив до якихось правильних рішень, тому, я не думаю, що ми приречені на відкат. Українці повинен знайти позитивне рішення, щоб наше державне будівництво й утвердження вільної людини йшло вперед.
