Демократія — це влада більшості, але демократичною цю владу можна вважати лише в тому випадку, якщо вона враховує позицію меншості. У сучасному ж політичному дискурсі поступово оформляється нове розуміння демократії як влади меншості (особливо це стосується тих випадків, коли йдеться про етнічні або сексуальні меншини).
У сьогоднішній Україні суспільні відносини між «більшістю» й «меншістю» найяскравіше виражаються в геополітичному виборі між Європейським Союзом і Митним союзом. Євроінтеграційний тренд домінує, і ті, хто виступає за МС, повинні на це зважати. У той же час це не дає права євроінтеграторам морально самопідноситися над тією частиною українського суспільства, яка бажає, щоб Україна увійшла до союзу з Росією.
Недемократично й вдавати, що в нинішній Україні не існує іншої «геополітичної меншості» — тих, хто виступає за те, щоб наша країна взагалі нікуди не вступала. Ці громадяни є «меншістю» по відношенню до сукупної «більшості» тих, кому хочеться бачити Україну в тому чи іншому міжнародному союзі. Сьогодні у вітчизняних ЗМІ про мотивації й погляди противників вступу України як до Євросоюзу, так і до Митного союзу говорять дуже мало. А тема все-таки цікава, й на ній слід зупинитися детальніше.
Важливо підкреслити, що автор цих рядків скористається демократичним правом не давати в цьому тексті ні позитивних, ні негативних оцінок тому чи іншому геополітичному вибору України, зокрема й позиції тих, хто виступає одночасно проти і ЄС, і МС.
1/15 ПАРЛАМЕНТУ Й ДИСКУСІЙНА ТИША
Компанія Research & Branding Group зазначає, що питання вибору інтеграційного вектора України наразі залишається досить спірним і неоднозначним для українських громадян. Якби українцям належало зробити однозначний інтеграційний вибір у серпні поточного року, співвідношення прибічників європейської і євразійської інтеграції України становило б 45% на 36% на користь вступу до ЄС. При цьому кожен п’ятий житель України (19%) зараз не готовий зробити однозначний вибір на користь того чи іншого вектора інтеграції країни. Зауважимо, що варіанту «проти вступу і до ЄС, і до МС» немає. А серед 19% тих, хто не готовий зробити певний вибір, звісно, далеко не всі вважають, що Україні нікуди не слід вступати.
Тому звернімося до результатів іншого дослідження, яке проводилося фондом «Демократичні ініціативи» й Центром Разумкова в травні цього року. На той момент 42% громадян вибирали вступ до Євросоюзу, 31% — до Митного союзу, а якраз 13,5% — неприєднання ні до ЄС, ні до МС.
13,5% — це цифра серйозна: партія, яка б отримала в Україні такий відсоток голосів на виборах, зайняла б близько 30 місць у Верховній Раді (і це лише з урахуванням багатомандатної частини виборів). Проте в українському інтернет-просторі практично немає жодних серйозних і активних обговорень з приводу можливості невступу України ні до ЄС, ні до МС. І це дивно. 13,5% — це показник, що все-таки змушує звертати на себе увагу, враховувати його й намагатися зрозуміти його політико-психологічну природу.
ЧОМУ Й ХТО?
Отже, чому 13,5% українських громадян не хочуть, щоб Україна вступала куди-небудь? Орієнтовно тут можна виділити кілька ключових позицій, від яких могли відштовхуватися ті, хто записав себе до «геополітичної меншості» противників приєднання України до того чи іншого союзу. Ці позиції необхідно розділити на «негативні» й «позитивні».
«Негативні», ймовірно, пов’язані з тим, що цих громадян не влаштовує той політико-економічний формат співпраці, який сьогодні Росія пропонує Україні. Навіть не стільки формат співпраці, скільки стиль поведінки Кремля по відношенню до нашої держави. Сюди ж можуть додаватися й негативні враження від вад політико-правової системи РФ, а також двох інших країн Митного союзу — Білорусі й Казахстану.
Європейський вибір може здаватися не таким уже й привабливим, виходячи з тих скептичних оцінок політико-економічного майбутнього Євросоюзу, що нині поширені в самій Єврозоні, зокрема — в балканських і східноєвропейських країнах — членах ЄС. Окрім цього, певна річ, варто акцентувати увагу й на тих антитрадиційних і антихристиянських проявах сьогоднішньої європейської політики (одностатеві шлюби, «стандарти сексуального виховання дітей», дискримінація християн тощо), що можуть критично сприйматися багатьма українськими громадянами.
«Позитивну» ж площину того, чому Україні не слід нікуди вступати, частина українського суспільства може знаходити в тому, що членство, як у ЄС, так і в МС може не укріпити, а навпаки ослабити нашу державність, не забезпечити нашу свободу, а підсилити залежність від зовнішньої сторони. Мовляв, «якщо я стану менш залежним від мами, але при цьому збережу або навіть збільшу залежність від тата, це не означатиме, що я подорослішав». Ще одна базова «позитивна» мотивація може полягати в тому, щоб не допустити внутрідержавних конфліктів, деконсолідації суспільства через те, що обравши пункт «А», ми обірвемо все, що пов’язано з пунктом «B».
Представники яких груп українського суспільства можуть поділяти вищеописані позиції? Можна припустити, що, швидше за все, йдеться про представників інтелектуального прошарку українського «середнього класу», мирних нон-конформістів, націонал-демократів. Але також слід зазначити, що сама ідея «нікуди не вступати» може бути близька й багатьом радикальним націоналістам, але їхні мотивації навряд чи матимуть щось спільне з вищеописаними позиціями, а швидше виникатимуть з не найкращих проявів національного почуття.
КОМЕНТАР
«ПРАКТИЧНО НІКУДИ НЕ ВСТУПАТИ УКРАЇНА НЕ МОЖЕ»
Олександр КЛЮЖЕВ, політолог, Донецьк:
— У людей, які не бачать Україну ні в Євросоюзі, ні в Митному союзі, складно виділити єдину мотивацію. Кажучи в цілому, слід підкреслити, що в країні є проблеми з чіткою аргументацією як на користь інтеграції з ЄС, так і руху вбік МС та інших російських зовнішньополітичних проектів. Навіть сьогодні, коли влада переорієнтувалася на євроінтеграцію, вона не надала громадянам чітких і конкретних аргументів. Щодо Митного союзу, то «братські відносини» — це слабкий аргумент, що свідчить про те, що немає реального бачення перспектив цієї інтеграції. Крім цього, непереконливі й обіцянки економічних переваг від вступу до МС на тлі агресивної поведінки Кремля щодо України останнім часом.
Усе це не сприяє тому, щоб люди визначалися, тому в певної групи українських громадян можуть зароджуватися думки про «третій шлях». Не можна виключати й того, що в цьому випадку можуть спрацьовувати мотивації й патріотичного характеру, а саме небажання того, щоб функції Української держави перерозподілялися на користь наднаціональних органів. Ще можна виділити таку мотивацію, як недовіра, що серед українців може переноситися з внутрішньополітичної сфери на зовнішньополітичну.
Що стосується того, чи може Україна в сьогоднішніх умовах нікуди не вступати, то теоретично це можливо. Але практично, на мій погляд, ні. Передусім тут слід відзначити, що у нас немає сильної політичної еліти, яка б могла на довгі роки вперед розраховувати відносини з найбільшими зовнішньополітичними й зовнішньоекономічними гравцями. Тому наразі, думаю, перспективи «третього шляху» неможливі.
