Звертаюся до вас з приводу публікації п. Петра Рубана в № 119 (656) від 3 липня 1999 року з волаючою назвою: «Петро Рубан: «Перед тим, як Стуса вели на смерть, він кричав: «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас усіх поодинці передушать». Що говорить про себе пан Рубан — то його справа, що про мене — це мене теж мало турбує, але непокоїть, що довколо імені Василя Стуса створюється міф, який має працювати... на користь його ворога. Мертві не можуть захиститися, тому мій обов'язок повідомити вам таке.
Василь Стус загинув у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 (с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) вночі з 3 на 4 вересня 1985 року.
Пан Петро Рубан востаннє був заарештований 9 липня 1986 року, засуджений у Чернігові 29 листопада. Отже, прибув етапом у наш табір десь під кінець 1986 року чи й на початку 1987. Тому про загибель Стуса міг дізнатися тільки від співкамерників, що й сам підтверджує («мені розповідали»). Я з Рубаном був в одній камері тижнів зо два. До того часу ми вже з'ясували все, що могли з'ясувати про обставини загибелі Стуса. Але й досі загадка його смерті є. Там було камерне утримання, то мало що бачиш, хіба чуєш і робиш висновки, що відбувається. Спілкувалися ж ми поміж камерами через кватирку, що переслідувалося.
Останнім зі Стусом сидів у 12-й камері Леонід Бородін (зараз він редактор журналу «Москва»). Я сидів з Бородіним у 19-й камері скоро після загибелі Стуса, десь через місяць-два. То він розповів таке.
28 серпня 1985 року Стуса абсолютно безпідставно звинуватили, що він у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і «на замечания гражданина контролера вступил в пререкания». Коли забирали до карцеру на 15 діб, то Стус сказав, що оголошує голодовку протесту. — «Яку?» — спитав Бородін. — «До кінця». Тобто або доб'ється скасування цих звинувачень, або помре.
Що Стус знову в карцері, ми почули через днів зо два. Найближче від Стуса тоді вдень у робочій 7-й камері працював Левко Лук'яненко (Стус сидів удень у карцері 3 або 4 навпроти, в протилежному кінці коридора, за метрів 10 від Лук'яненка). Але в своєму нарисі «Василь Стус: останні дні» Лук'яненко такої (зауважу, дуже правдоподібної) фрази «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас усіх поодинці передушать» — не наводить. (До речі, в нарисі Лук'яненка теж є дуже правдоподібні, але все ж уявні діалоги Стуса з начальством: Лук'яненка ж при тих розмовах не було, а Стус останні розмови вже не мав можливості йому переповісти через кватирку чи коридор).
Не засвідчували такої фрази Енн Тарто, який вечорами розносив продукцію по камерах. Навіть кримінальник Борис Ромашов такого не засвідчував.
Хай би пан Рубан сказав, хто йому таке розповідав. А він сховався за словами: «Мені розповідали».
Так, це бувало, що Стус докоряв співв'язням за пасивність. Але він розумів, що кожен сам собі обирає лінію поведінки відповідно до сили свого духа і здоров'я. Як поводився я — можна причитати в моїй книжчині «Світло людей» (1996). Я там своєї біографії не прикрашав. Правдивість моїх свідчень підкреслив у передньому слові Євген Сверстюк. А цей чоловік знає ціну слова.
Так, я й без Петра Рубана почуваюся винним, що найкращі з-поміж нас — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус — загинули, а я ні.
Якби 28 серпня ми знали, що це Стуса повели на смерть (а тоді ми знали, що його в черговий раз повели на 15 діб до карцеру), то протестували б. Та оскільки не було тоді ніякої можливості повідомити про це на волю, то єдиним наслідком цих протестів було б покарання нас. Можна було вмерти за Стусом, але не можна було його врятувати. Підтверджу цю тезу ось чим.
Творчість Василя Стуса в 1985 році Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелiвської премії. Вона була б присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно — ні. Отже Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелiвської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 році був Гітлер: премія була присуджена в'язневі концтаборів Карлу Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з потенційним лауреатом Нобелiвської премії Василем Стусом у традиційний спосіб: «Нет человека — нет проблемы»...
Ми не знали про висунення творчості Василя Стуса на Нобелiвську премію. Кремль знав. Я впевнений, що це Кремль поставив перед адміністрацією концтабору ВС-398/36 завдання: знищити Василя Стуса до 24 жовтня. Тому у 1985 році на Стуса був шалений тиск: карцер за карцером, карцер за карцером... Начальник концтабору майор Журавков виконав це завдання. І сам помер через 10 днів після Стуса. До нас тоді доходили чутки, що застрелився. Пізніше сказали: помер від раку. Тоді ж перестали з'являтися в зоні лікар Пчельников і кагебіст Василенков. Спадкоємець Журавкова майор Долматов помер у 1989 році у віці 46 років. Мабуть, щоб теж нічого не розказав.... Тим часом запустили брехливу чутку, що Стус повісився. А п. Рубан натякає, що це ми, співв'язні, винні в загибелі Стуса.
