«Omne imperium is solum artibus retinetur, quibus ab inition partum est», — так казали колись у давньому Римі — «Всяка влада удержується лише тими засобами, за допомогою яких вона почалася». Цю тезу якнайкраще ілюструє історія нашої незалежності. Її, незалежність, під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників санкціонувала перелякана партійно-радянська номенклатура. Після хаотичного дрейфу перших п’яти років номенклатура почала консолідуватися, і зрештою посіла в державі те місце, з якого її започаткувала. Суспільство повернулося на вихідні позиції. «Держава як факт матеріальний не може бути тільки придумана чи перечута і висловлена чи виспівана, але мусить бути зроблена. Щоб зробити державу, треба завоювати реальну територію з реальними людьми, щоб вони визнали авторитет державної влади, піддержали її матеріально і морально та готові були своїми податками і своєю кров’ю захищати». Так писав В.Липинський у своїй книзі «Листи до Братів-Хліборобів», що вийшла друком наприкінці 1926 р. у Відні. Номенклатурна держава має силу, але не має морального авторитету. Народ від такої держави ховається, як від дощу чи граду. Інтелігенція або тримається звичного з радянських років стану «внутрішньої еміграції», або йде у Владу, створюючи номенклатуру, або залучається до політичних змагань у партіях і парламенті. Але... «Наші політичні громадянські організації переродились у якісь політико- кримінальні установи, зорганізовані для опанування державної казни й для оборони себе від своїх же Українців. Та й навіть такі партії не можуть зорганізуватись, бо зараз діляться на під- партії, якими кожен видатніший член забезпечує собі тил од своїх партійних товаришів. Ніхто нікому не вірить». Так писав В.Липинський.
ДЕМОКРАТІЯ
Що, власне, значить демократія для абсолютної більшості громадян України? «Номенклатурна демократія услугує не народові, а його «слугам» — так, як це було і за радянських часів. У певному сенсі нинішня номенклатура є гіршою від радянської. По-перше, тому що позбулася страху «покласти на стіл» партійний квиток, а відтак і поставити хрест на своїй кар’єрі. По-друге, тому що — не маючи ні страху, ні совісті — у прямій чи в опосередкованій формі є продажною. По-третє, тому що прикривається національно-демократичною риторикою, дискредитуючи святі поняття. По-четверте, тому що за відсутності системного законодавства не може працювати ефективно. Де наші реформи? Окремі люди на владних посадах і чесні, і розумні і працьовиті, але сукупна номенклатура як соціальне явище заслуговує на оцінку, яку дають своїм бюрократам іспанці: Буррократія (від бурро — осел).
Англійський письменник Честертон в одному зі свої романів писав, що старі ідеалісти республіканці будували демократію на тій ідеї, що всі люди рівні й однаково інтелігенті — але сучасна «демократія» будує себе на переконанні, що всі люди рівні і є однаковими ідіотами. Не думаю, що так сьогодні стоїть справа на батьківщині Честертона, але на Україні — схоже на те.
Безплідність демократичної романтики за часів Центральної Ради, інтелігентський спротив політиці гетьмана П.Скоропадського (який спробував, але не встиг зробити уряд Владою), отаманщина (фактично — анархія) за часів Директорії сьогодні дивовижно поєдналися з традиціями радянської номенклатури і витворили те, що маємо.
ПАРЛАМЕНТ
Банкір Моріц Ротшільд, 1925 року будучи кандидатом до парламенту Франції, вирішив відкрито робити те, що інші робили таємно оголосив, що за кожен голос на його користь платить готівкою. Наслідком цієї демократичної щирості було не лише те, що «суверенний народ» одноголосно вибрав його у тому окрузі, де Ротшільд був кандидатом, але й інші округи присилали депутації щоб він балотувався й у них. Така ситуація не є можливою у нинішній Франції, але нардепи України добре знають скільки «коштує «округ», і якою є «додана вартість» за перехід із фракції у фракцію. Не мусимо всіх, хто причетний до політики, автоматично зараховувати до крутіїв і пройдисвітів. Але моральну оцінку політики визначає позиція не найкращих, а найгірших його представників. І в такому контексті ситуація в Україні є драматичною. Не маємо сумніву, що саме Верховна Рада є найбільш дієвим політичним інструментом у протистоянні авторитарним тенденціям номенклатури. Але не можемо не бачити й того, що ВР сама стрімко перероджується в номенклатурно-кланову конструкцію, яка діє за законами ринкової (базарної) моралі. «Quos custodiet ipsos custodies?», — допитувалися колись древні римляни. Хто супроводжує сторожів? У принципі діяльність представницьких структур має регулюватися механізмом демократичних виборів, але про нашу демократію йшлося у попередньому розділі. Упродовж останніх років соціологічні опитування засвідчують, що українці довіряють ВР менше, ніж Президентові і Урядові. Особисто я не дотримуюсь такої позиції. Але розумію її витоки: розбіжність між деклараціями народних депутатів і практичними наслідками їх діяльності катастрофічна. Мусимо визнати, що відносна публічність діяльності ВР загострює увагу пересічного українця до підкилимових мотивів її роботи і — справедливо чи ні — провокує безнадію і цинізм. Не в останню чергу відповідальність за це лягає на комуністів, які виявили готовність тисячу років боротися за соціальну справедливість, але так, щоб ця боротьба не ставила під загрозу комфортність їхніх парламентських кабінетів. Особисто я був, є і назавжди лишуся антикомуністом. Але поєднання авторитету КПУ мене засмучує: якщо «совок» не вірить уже й комуністам, то хай над нами змилується Бог. «И ни церковь, ни кабак — ничего не свято», — співав колись В.Висоцький. Воістину так.
ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
Невдовзі після того, як Петро Перший 1709 року за допомогою українського козацтва переміг українське козацтво, ректор Києво- Могилянської академії Феофан Прокопович у Софієвському Соборі виголосив осанну Петрові. З Феофана розпочалося свідоме і послідовне хохлятство (нині у Києво-Могилянській академії про Феофана говорять «з одного боку» та «з іншого боку», але зрадник лишається зрадником). Чи той Феофан був якимось виїмком у культурному контексті України? Питання риторичне. Гірко читати те, що 70 років тому писав В.Липинський, але мусимо цю жовч випити: «Подумаймо тільки, чи так би закінчився сучасний великий стихійний рух нашого народу, коли б виховані в «общерусской» безнаціональній інтелігентській культурі фразери, що не вміли завести ладу в своїх дрібних балакучих «партіях» і прожити з кимось тиждень, щоб не посваритись, не мали раптом творити «європейського» самостійного державного ладу, національно усвідомлювати народ». І далі: «Демократія, яку ви практикуєте, не народ і не добро народу, а метод вашого інтелігентського правління при помочі оббріхування народу. Анонімний фінансовий капітал дає вам гроші, а народ — картки виборчі. За гроші ви у народу купуєте картки, а лякаючи народом, ви вимагаєте гроші. І це зветься демократія — правління народу!(...) Коли популярність такої демократії, яка може прийти по упаду комуністичної влади, не буде в пору припинена, то вона доведе Україну до всенародної різанини і анархії — а не до безкровних бійок між правицею і лівицею у власному парламенті. І в цій анархії навіть Мексика буде для нас недосяжним ідеалом. Не можна сподіватися вічного повторювання часів Центральної Ради, коли все котилося вниз і коли в момент розвалу величезної і багатої держави ставали хвилево можливими різні неможливості. Часи ці повинні нашу демократію навчити лиш одного: коли народ український зміг зразу стати «національно свідомим», то ще легше він може повернути до свого природного стану несвідомості». Воля ваша, пані та панове, але я, читаючи ці рядки, відчуваю трансцендентний жах. І можу втішити себе і вас лише посиланням на Еклезіаста — що було, те й буде.
Майже двадцять років я і моя сім’я мали помешкання у комуналці на Банковій — там, де нині розташований Конституційний суд, поруч із ЦК КПУ. Але від цієї установи (і цієї ідеології) я був далеким настільки, наскільки не міг бути навіть у яранзі на Північному полюсі. Не єдиною, але однією із ознак порядності інтелігента того часу була непричетність до влади. Цей принцип діє і сьогодні. На жаль. Бо якщо у владі не буде інтелігентів, то вона назавжди лишиться хамською. Тут, одначе, маємо визначитись стосовно того, що таке інтелігенція. Культура, диплом чи посада? Культура без диплому чи посада без культури? Панове підміністри і міністри, підпрезиденти і президенти у всіх країнах, як правило, мають вищу освіту і вміють читати, не ворушичи губами. То вони інтелігенти? Відповідь лежить не у формальній, а в моральній площині. Ризикну запропонувати таке визначення: інтелігент є людина, котра не продається. І знову повернемося до історичних уроків В.Липинського: «Ті, що правлять, маючи потрібну для цього власну матеріальну силу, можуть бути собою (...) Але ці, що не мають власної матеріальної сили, живуть політики, мусять ногами і руками держатись за політичну владу, примінюючи свої «політичні ідеали» до потреб «політичного моменту». Цим самим матеріальним безсиллям пояснюється пізніше лівіння оцих інтелектів і їх безконечне політичне зрадництво та перебігання з однієї «партії» в другу. Чим більше політично неморальна політизуюча здеклясована інтелігенція, тим більше вона має даних удержатись при владі».
Ілюстрацій цього у новітній історії України маємо безліч. Пошлюся лише на призабуту «Громаду», котру Павло Іванович ліпив у ВР «по образу и подобию своему»: дипломована челядь, академіки, футболісти і народні артисти гуртувалися навколо його грошей із самозреченням, вартим кращого застосування. Сьогоднішні ламентації щодо «паливно-енергетичної пані», яка вирішила поборювати олігархів, мене смішать: вона бореться не проти них, а за себе — так їй нині вигідніше. Якщо сьогодні інтереси пані Тимошенко збігаються з інтересами держави — це прекрасно. Але якщо завтра вони розійдуться, а до того ж вродиться ще й новий Лазаренко? Не мусимо дивуватися наслідками опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України. На запитання: «Як ви вважаєте, які соціальні групи грають значну роль у державному будівництві України?» відповідні: мафія, злочинний світ — 37,3%, робітники держапарату, чиновники — 27,4%, підприємці, бізнесмени — 21,7%, інтелігенція — 10,8%.
ПРОБЛЕМА БАРОНА МЮНХГАУЗЕНА
Зламати номенклатурну детермінанту нашого розвитку можуть або нова політична партія, яка прийде до влади, або нова особистість, яка візьме до рук президентську булаву. «Нової партії», у надрах якої не кипить номенклатурна магма серед тих, що мають силу для перемоги, я не бачу. Це не значить, що одна з них не може захопити панівних висот на Печерську. Сподіваймося на краще... Наступний президент (наскільки про це можна говорити сьогодні) із ймовірністю 80% репрезентуватиме або діючу номенклатуру або постать, далеку від опозиційності і номенклатурою підтриману. Нема у цьому нічого доброго, але мусимо визнавати політичні реалії. Чи може діюча влада сама себе реформувати? Барон Мюнхгаузен, як відомо, сам себе — за волосся — витягнув із болота. У фізиці це не є можливим, а у політиці трапляється. Проблема полягає у тому, щоб: 1) знайти у лавах діючої влади інтелігента, який зуміє номенклатуру не налякати; 2) забезпечити йому широку електоральну підтримку.
Завдання ці — найвищої важкості; у жодній із попередніх виборчих кампаній розв’язати їх не вдалося.
