Практично невідворотне ухвалення Верховною Радою чисто пропорційного виборчого закону є не тільки одним із численних кроків у взаємних поступках політичних сил напередодні політичної реформи і президентських виборів. Пропорційний закон стане практичним завершенням першого етапу пострадянської демократії, який стартував п'ятнадцять років тому. Саме п'ятнадцять років тому на перших виборах на з'їзд народних депутатів СРСР похитнулась і затріщала по швах вивірена до міліметра і виважена до міліграма система «соціалістичної демократії». Та демократія була цікава тим, що, маючи всі зовнішні ознаки, насправді демократією не була. Вибори радянських часів були лише способом легітимізувати владу правлячої верхівки та її представників на місцях. Перш ніж знову про це згадати, повернімось і побіжно оглянемо шлях, який пройшла наша демократія за ці п'ятнадцять років.
ЗАВЕРШЕННЯ КОЛА
Що давали нам вибори, починаючи з 1989 року? Нам, тобто виборцям, а не тим, хто обирався? Ми одержали можливість обирати з кількох кандидатів і, подібно до сільської дівчини, яка приїхала вчитися до столиці, дуже часто обирали зовсім не тих. Зовнішній вигляд і вміння говорити потрібні саме в цей момент слова були запорукою реальної участі у боротьбі за депутатські мандати. Кожен регіон помилявся по-своєму і в підсумку перший демократично обраний вітчизняний парламент таки відображав співвідношення сил і симпатій у суспільстві. Головне — вибори давали можливість кожному стати народним депутатом. У ті романтичні часи депутатський мандат не коштував майже нічого, і тому недалекоглядні політики не дуже той мандат поціновували.
За п'ятнадцять років змінилося все. Виборці вже не вірять у свою спроможність щось змінити й подібно до кілька разів обманутої дівчини, готові піти за тим, хто перший трапиться на дорозі. Депутати у свою чергу теж багато чого зрозуміли, тому ризикувати у «м'ясорубці» мажоритарного округа серед парламентських «зубрів» бажаючих практично не залишилось. Те, що називалося в кінці вісімдесятих благом, тобто вибори народом свого депутата із кількох кандидатів, вже не влаштовує найдемократичніших демократів. Те, чого прагнули, чого вимагали, чим пишалися, стало непотрібним.
Якщо вірити найпалкішим апологетам «пропорціоналки», тільки вибори за партійними списками вбережуть країну від «адмінресурсу», тобто від зловживання з боку влади під час виборів. Справді, прийти з вулиці і випередити на виборах, наприклад, голову обласної ради, сьогодні практично неможливо. Зате можливо переобрати засідаючого в парламенті кілька каденцій обранця. Саме страх бути необраними і рухає сьогодні у бік пропорційної виборчої системи значну частину Верховної Ради.
НОВА НОМЕНКЛАТУРА
Стати депутатом до 1989 року можна було виключно за списками КПРС. Ці списки складалися в кулуарних умовах шляхом численних інтриг і домовленостей, потім автоматично затверджувалися на партійних зборах, конференціях чи з'їздах, після чого безальтернативно «обиралися».
Той, хто був на передвиборних з'їздах вітчизняних партій та блоків перед останніми виборами до ВР, не дасть збрехати: сучасний механізм затвердження партійних списків нічим не відрізнявся від механізму висунення кандидатів «непорушного блоку комуністів та безпартійних». Таке ж одностайне голосування і такі ж плітки в кулуарах.
Хоч яким би був остаточно затверджений процентний бар'єр для проходження партій і блоків до Верховної Ради, ми приречені побачити в авангарді процесу, тобто серед лідерів обраного за новими правилами парламенту на дев'яносто відсотків тих самих людей, що й сьогодні. І тут інтереси влади й опозиції напрочуд легко збіглися. Тепер, аби пробитися до парламенту, потенційний представник інтересів народу має пройти той самий шлях, що проходила номенклатура КПРС. В умовах, коли реально діючі партійні осередки в усіх регіонах України є такою ж фантастикою, якою були колись багатомільйонні товариства спасіння на водах, шлях до парламенту лежить виключно через кабінет партійного лідера. А потрапити туди не легше, ніж колись до секретаря ЦК. Процес енергійного взаємного підсиджування вже давно зігріває своєю енергією всі партійні офіси.
МІФ ПРО ІДЕОЛОГІЗАЦІЮ
Досвід двох останніх виборів за змішаною системою показав, що наявність виборів за партсписками на формування в суспільстві певної ідеології чи ідеологій аж ніяк не впливає. Понад дві третини виборців змінили за чотири роки свої партійні уподобання. Змінили легко, бо цих уподобань не було. Першими це помітили енергійні опозиціонери. Юлія Тимошенко без зайвої скромності назвала виборчий блок своїм іменем і правильно зробила. Віктор Ющенко виявив трохи більше скромності, поєднавши в назві блоку своє ім'я з Україною. Не більше не менше. У решти партій та блоків, хоч і не було такого брендового вождизму, спостерігалася ця сама тенденція.
НЕМИНУЧИЙ ПОЗИТИВ
Безперечна перевага новозатверджуваної номенклатурної демократії у порівнянні з брежнєвськими часами полягає в тому, що нових партійних номенклатур буде кілька, а не одна. У кожної вже є сьогодні по своєму «комсомолу». Пропорційний виборчий закон, можливо, дозволить запам'ятати, нарешті, в якій партії знаходиться той чи інший політик. А то сьогодні одразу й не згадаєш...
Ті з молодих, кому вдасться таки проштовхнутися у партсписок поміж «залізними» номенклатурниками, не будуть щороку змінювати фракцію, як робив це у минулій каденції, наприклад, депутат Білоус. Партійна посада поступово стане такою ж цінною, як депутатський мандат, а згодом зрівняється з нею, як було це за часів КПРС. Якщо ж партія таки «згорить» на виборах, не набравши потрібного відсотку, перспектива перескочити до інших політичних ніш для керівних «лузерів» буде практично закрита.
Врешті отримаємо досить обмежений кількісно клас професійних політиків. Промисловці та підприємці, поети та народні артисти, спортсмени та священнослужителі повернуться до більш близьких їхньому покликанню занять.
Завадити названим позитивним тенденціям зможуть хіба що самі депутати. Хто сказав, що прийнятий у березні 2004 року закон про вибори не можна змінити у 2005-му чи навіть у 2006-му році?
