Звичайно, навряд чи є підстави ставити під сумнів ідею зміцнення дієздатності держави на основі її подальшого реформування. Ця ідея давно вже хвилює українську громадськість. Але методи, якими проводилось її реформування або точніше самореформування у попередні роки, а це були переважно бюрократичні методи, викликають справедливі сумніви і побоювання.
Виникає запитання, чи може держава, як барон Мюнхгаузен, витягнути себе за волосся із болота? Напевно, що ні, скаже кожен, бо чудеса бувають тільки в утопіях або казках.
Отже, для того, щоб привести у дію вищезгадані реформи, потрібен ефективний позадержавний фактор, який може реально впливати на державу. Таким фактором виступає громадянське суспільство, у першу чергу, політичні партії і громадські організації, які накопичили чималий досвід державотворення.
Як засвідчує український досвід політико-правових реформ 1995— 2000 рр., їх зміст зводиться до бюрократизації державної влади. У той же час політичні партії відтиснуті державним апаратом на периферію суспільного життя. І це тоді, коли, відповідно до Конституції України, політичні партії покликані сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян.
Так звана партія влади або державна бюрократія для дискредитації ролі політичних партій вказує на їх число, яке перевищило 100 партій. Це правда, але тільки на половину. Є країни, де число політичних партій значно більше (Польща і т.д.). Однак всі знають, що в Україні, як і в Польщі, у парламенті представлено всього майже 10 політичних партій, які є реальними гравцями на політичному полі. Інші партії зайняті переважно своїми внутрішніми проблемами і повноцінну діяльність не ведуть. Тому всі розмови про велику кількість політичних партій в Україні є надуманими і відображають небажання державної бюрократії визнати їх конституційну роль та поступитися владою.
Через егоїстичну позицію певних політичних сил Верховна Рада України не змогла прийняти закон про політичні партії, який стимулював би створення крупних політичних партій як, наприклад, у Португалії чи Єгипті. Тому крупні партії чи їх виборчі блоки в Україні будуть створюватися вже на парламентських і місцевих виборах.
Є претензії і до лідерів багатьох політичних партій, до розвитку внутрішньопартійної демократії тощо. Президент України цілком слушно вважає, що «якби, боронь Боже, реалізувалися засадничі позиції хоча б частини партій, груп та окремих осіб, то суспільство було б просто зруйноване, підірване зсередини». Але чим тоді зайняте Міністерство юстиції України, яке не тільки реєструє, але й здійснює контроль за дотриманням політичними партіями чинного законодавства? Чому воно допускає реєстрацію таких партій, які можуть зруйнувати українське суспільство зсередини, тобто партій антиконституційного характеру?
Наш аналіз політичних партій заснований на положенні, що в Україні все-таки є законослухняні партії і саме до них автор апелює у даній статті.
Суспiльно-політичні процеси в Україні у значній мірі обумовлені тим, що вона стала на так званий пруський або номенклатурно-бюрократичний шлях суспільного розвитку. В Росії, наприклад, номенклатурний капіталізм може розвиватися ще і 20—30, і навіть 50 років, тому що вона має значні природні багатства (газ, нафту тощо). У Польщі номенклатурний капіталізм практично неможливий, оскільки у неї немає великих природних багатств. Тому там правляча еліта вiдразу після оксамитової революції 1989—1990 рр. повела країну шляхом ринкової економіки і високого рівня соціального захисту. У Молдові з тієї ж причини номенклатурний капіталізм менш реальний, ніж у Росії. Нарешті в Україні номенклатурний капіталізм став можливим завдяки спекуляціям на російських енергоносіях, приватизації величезного державного майна тощо. Але зараз ресурси цього різновиду капіталізму вичерпуються. Захід не хоче його фінансувати і тому не дає кошти, крім як на підтримку окремих вкрай необхідних проектів.
Дальше існування номенклатурної економіки може означати для України тільки послаблення її позицій всередині держави і поза її межами. Чи здатен український правлячий клас усвідомити небезпеку номенклатурного капіталізму? І так, і ні. Так, тому що вже зараз Президент виступає за звільнення економіки від паразитичного капіталу і зміцнення позицій національного капіталу. Ні, тому що основним інструментом економічних перетворень цей клас бачить себе, тобто державну бюрократію, яка не має довіри в українського народу. А це фактично означає безрезультатність спроб у такий спосіб змінити напрямок суспільно-економічного розвитку України. Наприклад, перейти від пруської до американської чи сучасної європейської моделі суспільного розвитку.
Тому наступні парламентські і місцеві вибори 2002 р. мають у числі інших вирішити й питання про те, чи Україні й далі розвиватись шляхом номенклатурного капіталізму, чи, накінець, перейти, як свого часу Польща, Чехія чи Угорщина, до сучасної європейської моделі суспільного розвитку. Це цілком реальна перспектива для України, тому що по рівню суспільно-політичної свідомості громадян та рівню їх самоорганізації вона підійшла до рівня країн Центральної і Східної Європи початку 90-х рр.
Крім цього, досвід ринкової економіки та високого соціального захисту громадян, який демонструє Кабінет Міністрів на чолі з В. Ющенком, вказують на те, що в Україні існують певні об’єктивні та суб’єктивні передумови для переходу до європейської моделі суспільного розвитку.
Очевидно, що для реалізації накопиченого у народі соціально-політичного потенціалу необхідні й адекватні засоби його трансформації на виборах у відповідні загальнонаціональні проекти, програми тощо.
На нашу думку, наступні місцеві вибори, насамперед, повинні закласти основи системи політичної відповідальності у місцевих радах, без якої ради працюють на себе, а не на територіальні громади та їх спільні інтереси. До цього часу політична відповідальність місцевих рад носила декларативний характер через відсутність механізмів, завдяки яким громадяни могли б реально оцінювати діяльність депутатів цих рад. Перш за все тому, що у місцевих радах не було депутатської більшості, а була тільки ситуативна більшість, яка ні за що нести політичну відповідальність не могла. Бо така більшість сьогодні одна, а завтра інша. Для того, щоб досягнути політичної відповідальності місцевих рад необхідно:
1. Запровадити принцип формування депутатської більшості у місцевих радах територіальних громад iз населенням понад 5 тисяч жителів, а також в обласних і районних радах. На зразок того, як у Верховній Раді сформовано парламентську більшість. Необхідність політичної структуризації у місцевих радах обумовлена необхідністю встановлення політичної відповідальності за стан справ на місцях конкретної групи депутатів — депутатської більшості. Коли вся місцева рада відповідає за цей стан, як це має місце зараз, то це означає, що ніхто за нього конкретно не відповідає.
2. Провести вибори на основі висування кандидатів у депутати місцевих рад політичними партіями з тим, щоб вони могли створювати депутатську більшість і меншість. Незалежно від того, чи залишиться діюча мажоритарна виборча система відносної більшості, чи буде частково запроваджена пропорційна виборча система. Висування кандидатів у депутати партіями зовсім не виключає висування ними і безпартійних кандидатів. Сучасні номенклатурні місцеві вибори фактично не дають можливостi реального вибору між різними політичними течіями, а тому обрані на них депутати фактично є політично безвідповідальними.
3. Обмежити вплив так званого адміністративного ресурсу, який суттєво спотворює результати виборів. Так у 1998 р. на місцевих виборах були обрані тільки 7% депутатів-партійців, тоді як на парламентських виборах того ж року — близько 70% депутатів-партійців. Цифри, як кажуть, говорять самі за себе. І справа тут не тільки у виборчій системі на парламентських виборах, яка штучно підштовхувала виборців до політичної структуризації, а у «виборчих технологіях» влади, яка активно впливала на виборчий процес під час місцевих виборів. Віддаючи частку верховної влади політичним партіям, місцева номенклатура зробила все для того, щоб «компенсувати» втрати за рахунок місцевих виборів і встановити повний контроль над депутатським корпусом місцевих рад.
Практика вказує на те, що партії на виборах мають проблеми з підбором кандидатів у свої виборчі списки. На парламентських виборах 1998 р. тільки Компартія повністю заповнила список кандидатів по загальнодержавному виборчому округу (Рух — наполовину, інші партії та блоки ще менше). Тим більше проблем, на перший погляд, з підбором кандидатів у депутати місцевих рад повинні мати партії на місцевих виборах. Насправді це не так. Якщо тільки місцеві вибори стануть хоч частково партійними, до політичних партій прийдуть свіжі сили, насамперед, молодь, підприємці, фермери, державні і муніципальні службовці, освітяни, культпрацівники, священники, лікарі і т.д. Тобто ті самі соціальні верстви, що зараз засідають у місцевих радах, але які працюватимуть за номенклатурними, а не політичними правилами. Сьогодні політичні партії не завжди мають районні і міські організації, які повинні вести їх виборчі кампанії. Але це не страшно, оскільки на місцях діють десятки тисяч громадських організацій (екологічних, правозахисних, молодіжних, пенсіонерських тощо), які можуть швидко дати імпульс передвиборчій діяльності політичних партій. Завдяки цим організаціям навіть малопотужні партії можуть швидко завойовувати популярність у виборців, якщо знайдуть відповідні мотиви для діалогу. Тому політичним партіям не варто лякатися проблем, пов’язаних iз формуванням корпусу кандидатів на місцевих виборах. Практика показує, що процес політичної структуризації на місцевому рівні вже розпочався. У багатьох регіонах політичні організації формують блоки на місцеві вибори. Така практика існує на Вінниччині, Черкащині, Київщині та в інших регіонах. Зрозуміло, для того, щоб провести місцеві вибори 2002 р. по-новому, необхідні зміни до чинного законодавства. Мова йде, насамперед, про зміни порядку висування кандидатів у депутати місцевих рад (обласних, районних, міських, районних у містах, селищним і сільським — з населенням понад 5 тисяч чол.), довіривши цю функцію політичним партіям і виборчим блокам. Можливо, варто закріпити норму про те, щоб ці ж партії і блоки одночасно балотувалися на парламентських виборах і таким чином прив’язати місцеві вибори до парламентських. Особливо це важливо на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, де представництво загальнонаціональних політичних партій явно недостатнє. До законодавства про місцеві вибори необхідно внести норми про те, що число кандидатів у депутати місцевих рад від політичної партії чи виборчого блоку повинно бути достатнім для формування депутатської більшості у радах, тобто не менше 50% від загального складу депутатів відповідної місцевої ради. Така норма сприятиме формуванню крупних політичних партій і виборчих блоків, здатних брати на себе політичну відповідальність за стан справ на підвідомчій їм території. Запропоновані нововведення до законодавства про місцеві вибори можуть бути підтримані Верховною Радою України, тому що у цьому зацікавлені представлені у ній політичні партії. Серед багатьох проектів змін, які внесли народні депутати України до закону про місцеві вибори, є й такі, які передбачають перехід від чинної мажоритарної виборчої системи до пропорційної системи. Сьогодні на політичному полі місцевих виборів діють три сили: державна бюрократія, бізнес і політичні партії. Останні є найслабшим гравцем на цьому полі, але після виборів 2002 р. за новою виборчою системою повинні стати найсильнішим. Тому що до них повинен прийти бізнес і сама бюрократія, яка не захоче залишитися поза владою. За всіма ознаками, місцеві вибори 2002 р. пройдуть за новим сценарієм, що дозволить краще відобразити політичне волевиявлення громадян та обрати політично відповідальні місцеві ради. До влади, хоча б частково, повинно прийти нове покоління політичних менеджерів, позбавлене вад номенклатури і тіньового бізнесу. Основні політичні партії і блоки в Україні фактично почали підготовку до парламентських і місцевих виборів. Формування крупних політичних блоків, наприклад, Партії «Реформи і порядок», Народного руху України і Конгресу українських націоналістів на правому фланзі, Народно-демократичної партії, Партії промисловців і підприємців та Демократичної партії у правовому центрі, групи партій лівого центру і т.д., вказує на те, що цей процес набуває реальних обрисів. Це ще один доказ того, що політичні партії та їх блоки готові брати на себе владу і політичну відповідальність, як це прийнято у цивілізованому суспільстві.
