Напередодні третього туру виборів, коли ім’я переможця ще не було відоме, хоча мало в кого викликало сумнів, відомий філософ і соціолог, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген ГОЛОВАХА в інтерв’ю «Дню» демонстрував нехарактерні для того часу спокій і виваженість. Він говорив про те, що влада, яка приходить на хвилі масового висловлення невдоволення попереднім режимом, стає осереддям великих надій. І що великі надії — це велике розчарування згодом.
Звісно, поки що про масове розчарування нинішньою владою не йдеться. Однак, як стверджує соціолог у нашій сьогоднішній розмові, небезпека перетворення владної команди з улюбленців народу на відринутих ним із порядку денного не знята. Свідчення тому — цілий ряд кроків і заяв колишніх лідерів Майдану, реалізація яких, на думку Є. Головахи, може призвести до сумних для суспільства наслідків. І в цій ситуації завдання інтелектуалів полягає в тому, щоб спробувати в міру своїх сил і можливостей уберегти владу від можливих помилок. Що, власне, наш співрозмовник і намагається робити, посилаючись на свій багаторічний досвід вивчення як українського соціуму, так і світових тенденцій суспільного розвитку.
ПАТОЛОГІЮ ЛІКУЮТЬ РОКАМИ
— Перші кроки та заяви нової влади, — про що, на ваш погляд, вони свідчать? Що вас турбує, а що ви, навпаки, вітаєте?
— У країнах розвиненої демократії зміна влади не є для суспільства шоком або стресом, — йдеться лише про внесення певних коректив у політику держави згідно з уявленнями політичних сил- переможців і вимог часу. А в умовах, що склалися в Україні, нову владу розглядають не як наступницю старої, яка продовжує конструктивні кроки своєї попередниці та намагається усунути її недоліки, а як жорстку альтернативу. Так свого часу після Леоніда Кравчука прийшов до влади Леонід Кучма. Так само прийшла й ця влада. І в цьому сенсі позитивним є те, що такими були очікування людей. У країні, яка багато років живе за законами екстремальної трансформації, не менш екстремальні й очікування. Люди чекають якнайшвидшого покращання, гармонізації життя в суспільстві.
Нова влада з ентузіазмом реагує на ці очікування та починає дуже швидко робити кроки, які повинні відрізняти її від попередньої влади. Але така швидка реалізація екстремальних очікувань далеко не завжди здатна привести країну до рішучого повороту на краще. Річ у тому, що масові очікування людей украй рідко узгоджуються з реальними ресурсами. У психології є такий феномен — «нереалістичний оптимізм». Наприклад, коли опитують молодих людей про їхні очікування, вони щодо свого життя змальовують дуже світлі перспективи, а ось майбутнє своїх однолітків вбачають менш радісним. Тобто вони здатні об’єктивно оцінювати інших людей, їхні здатності та можливості досягнення успіху, тоді як себе — ні. Тому якщо взяти очікування окремо кожного індивідуума, те, як він хотів би жити, в сукупності отримуємо феномен «нереалістичних очікувань». Так ось, влада насамперед не повинна керуватися принципом реалізації нереалістичних очікувань. Ми ж із перших днів правління нової влади почули цілу низку гучних і рішучих заяв, що передбачають зміни в усіх сферах: що власність повинна належати не тим, хто нею незаконно володіє; що всі керівники держустанов повинні бути змінені, не залежно від ефективності їхньої роботи; що треба ліквідувати Академію наук; рішуче припинити потік контрабанди через кордон; швидко покінчити з корупцією та хабарництвом... Тобто передбачається негайно вирішити проблеми, що формувалися не одне десятиріччя. У медицині є такий чудовий принцип: лікувати хворобу (якщо це хронічне захворювання) треба так само довго, як вона розвивалася. Адже хронічне захворювання — це тривалий процес патологічного розвитку організму, коли сама патологія стає частиною організму. Людина звикає жити в умовах патології, в неї формується такий собі адаптаційний синдром. Тому сердечники часто доживають до 70—80 років, а люди, які справляли враження здорованів, помирають за одну секунду в результаті серцевого нападу. Звісно, соціальний світ не такий простий, як біологічний, але аналогії в даному випадку доречні. Такий самий адаптаційний синдром виробився й у наших людей, коли вони протягом 15 років жили в дуже важких умовах, із багатьох поглядів неадекватних нормальному життю людини та жахливо несправедливих. Але саме останні роки — це роки поступової адаптації людей до тієї системи, яку вони в принципі не могли сприймати ще в середині 1990-х. Найрозумнішим кроком за таких обставин, на мій погляд, було б застосування досить м’яких та продуманих методів позбавлення соціального організму від патологій, що накопичилися.
НЕБЕЗПЕКА ДОБРИХ НАМІРІВ
— Але в чому ж, на вашу думку, ущербність намірів влади покінчити з корупцією, контрабандою?
— У непродуманості та радикалізмі. Усім розсудливим економістам абсолютно зрозуміло, що хвилинний або місячний шок, який переживуть митники-корупціонери, приведе не до того, що вони через місяць стануть дуже чесними, а до того, що, оговтавшись від шоку, вони братимуть додаткову плату — плату за страх. Звісно, боротьба з контрабандою необхідна, але вона повинна мати абсолютно інший характер: це має бути продумана, на дуже тривалий термін розрахована програма боротьби, насамперед економічними методами.
Те саме стосується боротьби з корупцією. Заяви на зразок «покінчимо з корупцією» — популістські, за ними, на жаль, не стоять реальні механізми. Звичайно, можна сказати, що ми посадимо всіх чиновників, які братимуть хабарі. Але ж притягуватимуть їх до відповідальності представники Феміди, більшість із яких також так чи інакше були задіяні в корупційних схемах. Станеться так, що задіяні в корупційних схемах судитимуть задіяних у корупційних схемах, а над ними стоятиме така собі сила, яка також не могла бути не задіяна в цих схемах. Не може бути радикальних заходів боротьби з корупцією. Якщо ми стверджуємо, що корупцією була пронизана більшість державних структур (і, напевно, це правда), то це означає, що треба розробляти дуже серйозну стратегію. Насамперед — економічну. Скажімо, враховувати, що за певного рівня життя чиновник просто не може не бути корумпованим. Проте підвищувати зарплату чиновникам, як зараз заявляють, — це також не вихід. Попри те, скільки чиновник отримує, якщо система така, що, крім зарплати, завжди можна отримати дивіденди з приватизованого чиновницького місця, він однаково братиме хабарі та розглядатиме це як необхідне доповнення до того, що він уже має. Шлях в іншому — в підвищенні загального рівня життя населення, а не рівня життя чиновника. Історичний досвід показує, що з корупцією більш-менш вдається впоратися в тому випадку, коли рівень життя населення досягає якоїсь критичної позначки підвищення, коли в середньостатистичного індивіда з’являється не лише потреба самому вижити, а й вільний час, вільні гроші для того, щоб заплатити юристу та відсудити в бюрократа-хабарника те, що він вважає справедливим; коли в нього з’являються кошти, щоб бути незалежним від держави та її патерналізму. Зараз у суспільстві вже є такі люди, але їх недостатньо. Якщо рівень життя людей постійно підвищуватиметься, протягом кількох років цілком реально чекати, що корупція перестане бути поширеним явищем.
Щодо непрозорої приватизації. Так, непрозора, несправедлива. Але я, як соціолог, порівнюючи рівень соціального самопочуття людей, зайнятих у державній сфері та в приватній, не можу не відзначити, що рівень соціального самопочуття останньої групи набагато вищий. І цей розрив зростає. Тобто хай би що там було, з’явився величезний прошарок людей, що виявився у виграші від приватизації. І я думаю, що це важливіший критерій, ніж те, справедливо чи несправедливо її проводили. Тим паче, що категорія соціальної справедливості взагалі надто складна для її трактування державними чиновниками.
На щастя, сфера економіки досить стійка і чинить опір подібним крокам. Зате радикальними кроками можна наламати багато дров у сфері політики, культури. Віце-прем’єр Роман Безсмертний заявив, наприклад, що всі великі реформатори щось перекроювали. У тому числі й карту країни. Я, щиро кажучи, не зрозумів, у чому полягає сенс того, що ми об’єднаємо області. Можливо, це й треба зробити. Але нічого більш розумного на обґрунтування цього кроку, крім того, що всі реформатори щось перекроювали, суспільство не почуло. Хоч я, наприклад, як фахівець розумію, які важкі наслідки це може мати. Адже якщо низка міст втратить статус обласних центрів, це означатиме їхній занепад в умовах нашої дуже централізованої системи. Для іншої системи регіональної організації це було б не болісно. Наприклад, в США статус міста не визначається його адміністративним значенням. І в них столицею штату може бути якесь глухе містечко, а багатомільйонний мегаполіс — просто звичайним містом. А в нас втрата адміністративного статусу для будь-якого міста може стати майже катастрофою, оскільки він втратить кошти для свого розвитку. Можливо, буде справедливо, якщо ми вкладемо гроші не в ці міста. Але хто знає, якими будуть наслідки, хто розрахував їх? Знову ж таки, тут потрібна серйозна експертна робота, обговорення з урахуванням різних думок і представників тих регіонів, над якими передбачається проводити експерименти.
Те саме стосується й Академії наук. Коли робиться вражаюча заява, що Академію можна ліквідувати на тій підставі, що в нас відсутні геніальні відкриття, то за цим будь-яка розсудлива людина вбачає абсолютно іншу причину. Адже Академія наук у нас — це єдиний осередок розвитку інтелектуальної свободи. Саме тому, що, на відміну від, скажімо, вищих навчальних закладів, керівництво яких цілком залежить від міністерства, в Академії наук завжди було самоврядування, навіть за радянської влади. Невипадково академіка Сахарова не вдалося позбавити його звання. Тобто за цими заявами влади будь-яка мисляча людина вбачає бажання влади знищити ще один осередок ліберального вільнодумства, тобто того середовища, що породжує вільних і незалежних людей, яких будь-яка влада не любить. Крім того, за цією заявою проглядає елементарне нерозуміння функцій науки. Адже, крім відкриттів, у неї безліч інших завдань. І одне з них — це функція оцінки діяльності тієї ж влади з погляду відповідності сучасним вимогам.
ПОШУК «ДРУГИХ ПАЦЮКІВ»
— Може, влада просто хоче якнайшвидше провести болісні перетворення, — поки не вичерпаний кредит суспільної довіри до неї?
— Узагалі, на словах досягнути швидкого успіху значно легше, ніж у справах. І в цьому сенсі так влаштована громадська думка, що вона часто слова сприймає за справи. Вона легковірна. Але обов’язок влади — думати не про сьогоднішній швидкий успіх. Ви знаєте, чим українська молодь відрізняється від своїх земляків, які вже декілька років живуть у США? Наші колеги-соціологи провели таке дослідження. Вони поставили цим двом групам людей запитання: «Якби вам пропонували гроші, чому б ви віддали перевагу — 200 доларів негайно або 500 доларів гарантовано через півроку?» Так ось наші в більшості своїй хотіли 0 зараз. І наші правителі мало чим відрізняються від наших співгромадян. У той час, як уряди розвинених країн працюють за формулою «$ 500 через півроку».
Пригадайте, як нова влада, ще будучи опозицією, закидала старій обвинувачення у популістських кроках. Але популізм не був у масі своїй характерний для тієї влади. Вона була, скоріше, закрита від суспільства. Вона була замкненою в собі владою. І насилу з цієї закритої зони доходила якась інформація, частіше у вигляді чуток. Нинішня влада, розуміючи, що відтворювати цей імідж для неї згубно, обрала шлях саме широкого популізму в сенсі прагнення бути на публіці та подобатися публіці. Із цього погляду ціла низка акцій може цілком сподобатися людям. Людям завжди подобається, коли надходить інформація про те, як живе та чи інша владна структура, той чи інший держчиновник. Людям також подобаються постійні заяви про те, як влада має намір покінчити з тим або іншим негативним явищем. І не випадково тепер зберігається високий рівень довіри до нової влади, з нею пов’язують великі надії. З погляду негайного результату такі кроки влади приносять певні дивіденди. Але чим компетентна влада відрізняється від некомпетентної? Тим, що некомпетентна влада хоче сподобатися «тут і зараз», а компетентна, хоч і також не проти того, щоб подобатися, хоче насамперед вирішити ті проблеми, які можуть привести країну до кризи, катастрофи в майбутньому. У 2002 році перед виборами Віктор Ющенко у своїх тезах послався на мене: мовляв, соціолог Головаха дуже влучно назвав цю владу «моментократією». Цим він, напевно, хотів сказати: а ми не такі, ми прийдемо з продуманими програмами, стратегіями, на відміну від цієї влади, яка займається одномоментним. Але зараз він ризикує, що наступний лідер опозиції пошлеться на ту саму цитату.
Можливо, влада мовби закидає пробні камені, пропонуючи радикальні кроки. І тоді це слід розглядати як чорну технологію, широко відому та часто використовувану в світі. У Росії таку функцію виконує Жириновський — спочатку озвучує якусь радикальну ідею, і, якщо вона проходить «на ура», російська держава приймає відповідне рішення. Якщо стратегія влади полягає в цьому, то реакція журналістів, громадськості на такі заяви виключно важлива. Але мені здається, що той шлях, який зараз обраний, — це шлях проб і помилок. Цей метод, до речі, вельми характерний для людей, які вирішують нові проблеми. Але, щоправда, людей некомпетентних. Компетентні люди застосовують набагато просунутіші методи.
Узагалі-то, чекати приходу компетентної влади з людей, які сформувалися в жорсткому непримиренному протистоянні з владою, було б навіть дивно. Я би взагалі не чекав, що в суспільстві коли-небудь виникне протократія — влада компетентних, чого б ми всі хотіли. Як відомо, протократія існує лише теоретично. Оскільки некомпетентний ще може керувати компетентними, а ось компетентному керувати некомпетентними — це цілковита безнадійність. Тому до влади, як правило, приходять некомпетентні люди. Але в них повинне бути політичне чуття, політичний талант, які поки ще ніхто раціонально не сформулював. Те, що називають словами «харизма», «лідерські якості», — вміння знайти компетентних людей. Цього поки що у влади я не бачу. Прагнення, щоб була протократія хоч би на рівні так званих «других пацюків». Ви знаєте, як пацюки будують свою спільноту? Серед пацюків є так званий перший пацюк — злобний і агресивний, здатний підпорядковувати собі всіх інших. Йому дістається все: їжа, задоволення. Але пошук шляхів виживання всієї спільноти лежить на «другому пацюкові» — інтелектуально розвиненішому. І підбір так званих «других пацюків» є необхідною умовою здатності керувати.
Можливо, заяви нової влади треба трактувати з погляду прояву елементарної дурості. Це, до речі, був би непоганий варіант. Немає людей, які на новому місці не здійснюють помилок і не роблять дурниць. Небезпечнішим варіантом є тотальний популізм — гарячкові спроби наробити багато хорошого. Причому так, щоб це було помітно та щоб тебе за це любили. Це небезкорисливе прагнення любові, пов’язане з майбутніми виборами, може мати найважчі та вельми тривалі наслідки для суспільства. І завдання інтелектуальної еліти, яка на цих виборах зайняла вельми своєрідну позицію, і замість традиційного невтручання в політичні розбірки вирішила «гримнути своєю скрипочкою» по голові одну з протиборчих сторін, — вказати владі на можливу небезпеку її дій не тільки для неї самої, але й для усіх інших в Україні.
— У чому, на вашу думку, полягає ця небезпека для суспільства?
— Насамперед у можливості втратити певний поступальний процес розвитку суспільства. Адже суспільство розвивається не лише як режим, але іноді й поза режимом. І протягом останніх п’яти років, попри те, хто був прем’єр-міністром, тривав об’єктивний поступальний процес суспільного розвитку, який єдиний міг привести до вирішення глобальних проблем: корупції, бідності, зловживань владою тощо. Але конструкція цього зростання дуже тендітна. Її дуже легко зламати. Досить нам сьогодні квапливими рішеннями втратити цей поступальний рух — і знадобляться роки, щоб його знову відновити.
— Ви хочете сказати, що суспільство зможе розвиватися й поза сьогоднішнім режимом?
— Багато стріл було випущено з приводу непрозорого формування уряду. Але я якраз не вважаю, що влада повинна бути такою вже й прозорою. Боронь Боже, нам усім стати «прозорими», бо ми один до одного не зможемо підійти, побачивши, що ховається за нашою непрозорою оболонкою. Тобто я вважаю, що непублічна форма вироблення політичних рішень є нормальною. Інша річ, що до влади прийшли люди, які взагалі не мають досвіду управління такими сферами. І, більш того, пов’язані один з одним майже родинними зв’язками. Директор нашого інституту, Валерій Ворона колись дуже вдало зазначив, що лише в Україні виникло таке цікаве слово як «політикум». Його ввели наші політологи. Але навряд чи вони усвідомили глибинне значення цього слова: воно наче складається з двох слів — «політика» і «кум». Кумівство — це дуже характерна для України форма організації політичних еліт. Звісно, при формуванні уряду відігравали роль не міркування: призначу-но я кума міністром. Роль відігравало те, наскільки він був помітним на Майдані. Цей уряд можна назвати породженням стихійного народного обурення. Звідси — і стільки некомпетентних заяв. Прикладів досить: це й абсолютно одіозний випадок із кваліфікацією підозрюваного у вбивстві як знайденого вбивці. Або практично моментальна характеристика трагічної загибелі Кравченка — самогубство. Або дивний випадок із втручанням уряду в культурну сферу, коли раптом рішенням одного чиновника були змінені умови відбірного конкурсу на участь у «Євробаченні», і переслідування видатного футболіста і тренера Олега Блохіна на радість нашим футбольним суперникам.
«СКАЗКА — ЛОЖЬ, ДА В НЕЙ НАМЕК...»
— 10 років правління старої влади називають «режимом Кучми». Нова влада прагне робити все, щоб не бути схожою на стару. Проте як довго влада може бути новою в старих умовах? І які шанси, що ми не називатимемо її через рік- два «режимом Ющенка»?
— Я це називаю принципом «пам’яті металів». У деяких металів є здатність після певної обробки повертатися в первинний стан. У суспільстві також існує щось подібне. Це пам’ять певного соціального порядку, в рамках якого кожен елемент займав строго визначене місце. І якщо ми, наприклад, говоримо про те, чи може на зміну старій владі прийти абсолютно нова та почати керувати цілком по-іншому, то це приблизно те саме, що ми б сказали, що замість старого суспільства після виборів з’явилося нове та почало жити зовсім інакше. До влади може прийти група абсолютно нових людей. Таке було в історії. У Китаї повстання «червонобрових» привело до того, що повсталі раби скинули правлячий імператорський дім і створили свою імператорську владу. Але парадокс був у тому, що відносини влади та суспільства при цьому анітрохи не змінилися. Просто з’явилася нова імператорська влада, що володіла вже іншими рабами, керувала тими самими чиновниками і принципово нічим не відрізнялася від старої. Тому що ригідною була сама система. Навіть якби ці колишні раби захотіли побудувати вільну країну в імператорському Китаї, їм би нічого не вдалося. Звісно, ми сьогодні живемо в більш гнучкому та сучасному суспільстві, і в цьому сенсі маємо більше можливостей щось змінити.
Я не говоритиму про те, чого реально хочуть нинішні володарі: чи володарювати, чи робити добро. Я взагалі вважаю, що будь-який правитель, якщо він не психічно хворий, хоче одночасно і володарювати, і покращити ситуацію в суспільстві. Реальний шлях для будь-якої влади, яка хоче щось змінити, — це шлях продуманого, послідовного реформування. Реформи — це не поворот на 180 градусів. Це реальні документи, що передбачають послідовні етапи реформування. Стара влада також створювала програми. Але вони були лише декоративним елементом для конкретної практичної діяльності, аж ніяк не пов’язаної з цими декораціями. А програми, що реально працюють, повинні створюватися із залученням найкомпетентніших вітчизняних експертів, а якщо треба, то й зарубіжних. Віра в те, що магічними рішеннями можна принципово змінити ситуацію в суспільстві, — це віра первісна. Я маю дуже серйозні побоювання (і я раніше про них говорив): щоб замість феодальної влади ми не отримали первісну. Багато людей, із якими я розмовляв напередодні виборів, справді вірили в те, що Ющенко, Тимошенко прийдуть до влади та здійснять диво. Це первісна міфічна психологія — що можливе миттєве переродження, нічим не зумовлене. Адже суть первісного мислення полягає в тому, що воно акаузальне (безпричинне). Наприклад, був потворою — став гарний парубок. Або з’їв молодильне яблуко — помолодів. Люди знають, що немає такого яблука, але вірять. І віра в те, що до влади прийшли нові люди, схожа на ці казкові аналогії. Викупалися наші політики у воді вареній (революції), потім у воді моченій — і стали гарними парубками. Як кінчив цар із казки в результаті такого купання, ми пам’ятаємо... Проте якщо в це вірять маси — це ще не так страшно. Бо масова свідомість традиційно схильна до таких акаузальних ідей. Але якщо в це вірять ті, хто стоїть при владі, — це сумно. Адже месіанство — це також елемент стародавньої культури. Не треба нікому бачити в собі месію. Неможливо за одну мить врятувати весь народ. Навіть Мойсей, як ми знаємо, водив свій народ пустелею дуже довго, хоча він безпосередньо з Богом спілкувався. А я не думаю, що наші політики мають можливість отримувати вказівки з небесної канцелярії. Тому краще довіряти компетентним людям земного походження.
ЛЮБОВ МАС — НЕ ПАНАЦЕЯ...
— В інтерв’ю нашій газеті напередодні третього туру виборів ви сказали, що великі надії — це велике розчарування. Проте, судячи з даних соцдосліджень, кредит довіри до нової влади поки що не вичерпаний і навіть набирає бонусів...
— Я сподіваюсь, що розчарування не буде. Я, як і будь- який обиватель, бажаю успіху владі в її позитивних починах. Але завдання інтелектуалів, людей, які претендують на роль експертів у цьому суспільстві, полягає не в тому, щоб із гірким почуттям констатувати свою далекоглядність, а в тому, щоб спробувати в міру своїх сил і можливостей запобігати можливим помилкам влади, які можуть призвести до фатальних наслідків для суспільства. Якщо ж влада все-таки піде шляхом проб і помилок, нестримного популізму з головною метою відтворення себе як влади, бажання змінити все і всіх, хто співпрацював із попереднім режимом, шляхом легковажного ставлення до тих, хто визначає сучасний рівень цього суспільства, тоді відбудеться накопичення кількості ображених у цьому суспільстві до критичної маси. Тобто відбудеться саме те, що сталось із попереднім режимом. Треба сказати, що нова влада у формуванні цієї кількості скривджених уже навіть перевиконала допустиму для такого короткого періоду часу норму. Так, скривджені владою будуть завжди. Але їхня кількість може бути помірна, а може зростати дуже швидко. Причому почали кривдити з найневдалішого варіанта — з творчої та наукової інтелігенції. Це дуже активна частина населення. І коли кількість скривджених із цього прошарку досягне критичної маси, тоді виявиться, що цей режим раптом з улюбленця нації перетворюється на її парію. Адже масові настрої дуже мінливі. І сьогоднішня любов легко обертається завтрашньою ненавистю. Не випадково всі великі тирани порівнювали маси з жінкою. Сьогодні вона палко кохає, завтра так само палко ненавидить. Масова любов — це не панацея для влади. Кучма також був улюбленцем народу в перші місяці свого правління. І коли ця влада раптом із подивом виявить, що її дуже не люблять, їй залишаться два варіанти: або уподібнитися Лукашенку та «закручувати гайки», або залишити все, як є. Але в останньому випадку вона дізнається про себе багато цікавого. Уже чує та ображається. Взагалі влада повинна розуміти, що ні журналісти, ні інтелектуали в суспільстві ніколи не стануть її партнерами. Їхня місія та функція полягає саме в тому, щоб бути інтелектуальною опозицією — вишукувати помилки та вказувати на них. Водночас цей другий шлях я вбачаю єдиним реальним шляхом конструктивного розвитку влади. І щоб він став для неї безболісним, необхідне усвідомлення владою своєї недосконалості та своєї неповноцінності, усвідомлення права на помилку. Ця ж влада не визнає своїх помилок. За такого підходу зазвичай починається пошук винних, що ми зараз уже й спостерігаємо. Свої суперечливі заяви про реприватизацію влада виправдовує тим, що її неправильно витлумачили. А щодо «тлумачення» є дуже цікавий приклад із заявою міністра внутрішніх справ Юрія Луценка про те, що він дає міліціонерам місяць на те, щоб їх полюбили. Моторошно уявити собі, до якої дурості та вульгарності може дійти міліціонер, якщо йому дають наказ, щоб його за місяць полюбили. Нічого страшнішого за міліціонера з таким наказом уявити собі неможливо. Якщо влада житиме з месіанським почуттям, із почуттям своєї ангельської природи, імпліцитно їй властивої правоти, — вона приречена. Якщо ж буде усвідомлення всієї міри своєї недосконалості та розуміння, що це компенсується діалогом із тими силами в суспільстві, які покликані за цим стежити, — тоді, можливо, вона робитиме менше помилок і матиме хорошу перспективу. Також важливо, щоб і суспільство розуміло, що помилки будь-якої влади, тим паче, такої молодої, неминучі. Знову звернуся до міфологічної свідомості. Є дуже великий прошарок людей, які ще продовжують вірити в те, що можлива бездоганність. І чим швидше суспільство цього комплексу позбудеться, тим більше шансів у цієї влади отримати позитивний результат.
