Після всіх хвилювань революції на Майдані, після перших радощів і захоплень, після привабливого почуття «наша взяла» нарешті з’явився час зупинитися, озирнутися та подумати: а кому ми, власне, віддали владу ?
Адже одного разу ми цю ж компанію вже пропхнули до Верховної Ради, в найважчих умовах колишнього режиму забезпечили їм там більшість, а вони дешево та бездарно все «профукали». У результаті чого маємо нині «оранжевого Литвина» і «рожевого Мороза» з їхньою спільною політреформою... Один із них, як і раніше, марить якщо не президентством, то прем’єрством із президентськими повноваженнями, а інший, в кріслі лідера аграрно-народної партії, перетворив її на «рятувальну станцію» для збанкрутілих кучмістів. А нещодавно разом із двома іншими лідерами нації клявся іменем Кобзаря у вічній дружбі та союзі. Цікаво, хто з цієї тріади виявиться «юдою»?.. Чи цього разу їх буде двоє?
На жаль, 100 днів, не 100 днів, але вже перші кроки наших нових можновладців примушують пригадати, що, суворо кажучи, серед них майже відсутні позасистемні люди. Серед них немає жодного Леха Валенси, який прийшов із революції. Але зате дуже багато «ярузельських» — учорашніх стовпів влади. Пам’ятаю, як один сільський дядько пояснював мені, що таке номенклатура. У нього це було дохідливіше, ніж у визнаного класика в цьому питанні професора Восленського. «Дивись, — розтлумачував він мені. — Ось макітра, у ній вареники. Один вареник — нижче, інший — вище. Можемо потрусити цю макітру, — вареники поміняються місцями. Але всі вони — в одній і тій же самій сметані». Нинішні наші вожді — вони всі з тієї кучмівської «макітри». Вони засвоїли дуже багато з того життя, тих звичок і правил. Ці люди займали за Кучми аж ніяк не останні посади. Вони були прем’єрами, віце-прем’єрами, міністрами, губернаторами, депутатами. Вони так чи інакше були вимушені співіснувати з режимом, жити в злагоді з ним, мімікрувати, набиратися від нього уму-розуму. Не випадково вони намагалися «врятувати» та вбудувати в свій апарат і Василя Кременя, і Миколу Азарова, і деяких інших знайомих фігур режиму Кучми. Це для нас вищеназвані діячі — люди колишньої влади, а для них — «свої хлопці», з якими «вирішувалися питання», «зондувалися можливості», з якими домовлялися та йшли на компроміси. Вони всі в одній і тій самій «сметані». Їм часто легше зрозуміти одне одного, ніж тих простих людей, які мерзнули за них на Майдані. Люди, звісно, мерзли за ідею, але ж втілювати ідею доручили їм…
Нинішня влада несе на собі родиму пляму кучмізму, від якої не вилікуєшся оранжевими стягами. Можна оголосити короткий перелік рис, успадкованих командою Ющенка, Тимошенко, Литвина, Порошенка, Зінченка, Кінаха від їхніх попередників. По-перше, природне, як дихання, лицемірство: наобіцяти на Майдані, що назавжди відділять бізнес від влади. Щось не видно. Наприклад, пан Зварич, якому особисто протегує Президент, ніяк не може відділити Міністерство юстиції від фірм- торговців нафтою, до яких має стосунок його дружина. Хотілося б також, щоб такі структури, як КРУ, СБУ, податкова інспекція і незалежний аудит доповіли мені, громадянинові, платнику податків і ветерану Майдану, як саме відділилися від свого бізнесу секретар РНБОУ Петро Порошенко, міністр транспорту та зв’язку Євген Червоненко, міністр із надзвичайних ситуацій Давид Жванія.
По-друге, наївно-тубільне уявлення про те, що тій самій Європі можна «запудрити мізки» правильними фразами (які й у Леоніда Кучми були дуже навіть непоганими), рухаючись в абсолютно іншому напрямку. Ми, мовляв, за європейську та євроатлантичну інтеграцію, — а водночас підписують такі документи про ЄЕП, які навіть Кучма з Януковичем підписувати не наважувалися. І все це в справжньому візантійському стилі, «тишком-нишком», мовчки, в традиціях таємної дипломатії. Побутують чутки, що План спільних дій «Україна—НАТО» дуже грамотно, вміло й ефективно саботується на рівні РНБОУ, що не заважає його секретарю на людях говорити про «прагнення України до Європи». Проте з ЄЕПом у Петра Порошенка явно краще, ніж із НАТО та Європейським Союзом. Адже недарма ж він вступив у жорстку боротьбу з прем’єром за монополізацію контролю над «російським напрямком» української політики. Можна лише поспівчувати не стільки Європі (скільки всім нам), яка нині бачить у Києві ті ж сюжети: полум’яні заяви «про прагнення долучитися» до європейських структур і той самий дрейф у бік Москви. Вона бачить Кінаха, який у Москві вибачається за те, що російські нафтотрейдери взяли Україну за горлянку...
Особисто я найближчим часом чекаю від нової влади заяв у стилі Леоніда Кучми: мовляв, Європа нас не хоче, хоча ми нібито зі шкіри випинаємося, щоб їй догодити.
Ні для кого з експертів не є таємницею, що цього року вступ України в СОТ (Світова організація торгівлі) зірваний. Виникає запитання: це хто в нас диригує такими процесами в оточенні Віктора Андрійовича? Чи не ті, чия кондитерська продукція продається не в Європі, а на інших просторах?
Міністр оборони Анатолій Гриценко активно допомагає Верховному Головнокомандуючому здихатися головного болю через армію — разом із ...самою армією. Темпи роззброєння України вражають. Із чотирьох інститутів Сухопутних військ залишають лише один — це означає, що й Збройні Сили скоротять учетверо. Залишаться такі собі «кумедні полки»... А не приведи Господь, якийсь російський батальйон десантується в Кончі-Заспі, і не вчинять йому навіть символічного опору через абсолютну скороченість!.. Тоді, якщо з Божою допомогою держава наша встоїть, почнуть же шукати крайнього, і таки знайдуть! А раптом знову якась Тузла трапиться? Як спалахнуть усі фракції парламенту любов’ю до рідної армії та гнівом стосовно її «скороченців», і прозвучить під скляним куполом щось цілком УНСовське: «Слава нації! Смерть ворогам!» А такий великий гнів законодавців вимагає персональних рішень, і відставкою тут не відбудешся.
До речі, наші, як висловлюється В.А. Ющенко, «вічні стратегічні партнери» вже зрозуміли, з ким мають справу, та починають об нову українську владу «витирати ноги» з тим самим задоволенням, що й об стару. Ось, наприклад, уже багато років Російська Федерація, усупереч угоді 1997 року, де стоїть і її підпис, відмовляється передати Україні маяки й інші навігаційні об’єкти на побережжі Криму. Згідно з міжнародним правом, відповідальність за безпеку судноплавства в цьому регіоні Чорного моря несе Україна, а засоби гарантування цієї безпеки протиправно знаходяться в руках Росії. У випадку, якщо якийсь шведський суховантажний корабель сяде на мілину під Євпаторією або розіб’ється об скелі під Форосом, то претензії та багатомільйонні позови в судах висуватимуть Україні. За те, що не забезпечила навігаційної безпеки у своїх водах. Раніше Росія просто ігнорувала рішення судових органів про передачу маяків Україні та не вступала в жодні дискусії з цього приводу. Тепер представники Чорноморського флоту РФ заявляють, що Україні щонайменше на 10 років треба забути про маяки на власній території. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк має намір звертатися до Міжнародного суду. Що ж, це був би дуже сильний хід. І шанси виграти справу великі. Та чи дозволить наша «варта безпеки»? Чи вже краще звільнять Чорне море від присутності українського флоту?
Чим далі, тим більше проявляється в політиці нинішньої влади те, від чого мали намір відмовитися. А у дечому окреслилася деградація навіть порівняно з колишнім режимом. То чому ж «Кучма» в Україні такий живучий?
