У сучасному світі дедалі відчутнішою стає криза традиційної ліво-правої політики, і це, безперечно, стосується і України. Причина полягає в якісних перетвореннях світу внаслідок глобалізаційних процесів, які вимивають звичні основи класових світоглядів. Епоха глобалізації змінює уявлення про державу взагалі та про ефективні механізми соціальної політики держави зокрема. Отже, переформулюванню підлягає фактично наріжне питання політичних та ідеологічних суперечностей між лівими і правими.
Насамперед, ми маємо погодитися, що традиційні національні механізми соціального благополуччя в умовах глобалізації ринків праці та капіталів не працюють. Наприклад, платники великих податків, відчуваючи надмірність податкового тиску соціально заклопотаної держави, виявляють природне бажання вивести свої капітали та виробництво за кордон, у зону більшого економічного сприяння. Розподільча ідеологія соціальної політики сприяє відпливу із країни кваліфікованих кадрів, які на глобальному ринку праці спроможні знайти собі більший і справедливіший заробіток, адже він порівнюється не з національними «нормами» оплати праці, а й міжнародними стандартами.
Звідси висновок: розподільча соціальна політика в рамках національної держави за теперішніх умов недоречна. Будь- яка спроба дотримуватися її принципів підриває основи конкурентоспроможності країни, неминуче призводить до загального зменшення «бюджетного пирога» і, відповідно, частки витрат на соціальні потреби. Тобто досягається результат, протилежний поставленій меті.
Конкурентоспроможність сьогодні стає загальним пріоритетом, а національна модель входження в глобалізацію та досягнення конкурентоспроможності має стати базою для визначення всіх складових політики держави — економічної, культурної, соціальної, освітньої тощо.
Нові умови диктують необхідність утілення інвестиційностимулюючих принципів соціальної політики. Завдання полягає в тому, щоб надати соціальним витратам характеру інвестицій, а не безповоротних затрат, тобто трансформувати соціальну сферу із традиційно збиткової, дотаційної у рентабельний, самоокупний у середньо- і довгостроковій перспективі економічний сектор. Сьогодні це є неодмінною умовою підвищення рівня національної конкурентоспроможності.
Усвідомлення та переосмислення цих реалій і відрізняє нових центристів од прихильників традиційних лівих та лівоцентристських ідеологій, які досі оперують застарілими категоріями національної держави і політики розподілу. Якщо їх різнить між собою міра участі держави у вирішенні соціальних проблем суспільства, то нас від них відрізняє міра якості. Причому в основі нашої новоцентристської позиції лежать не абстрактні наміри досягти загального соціального блага, а прагматична реакція на виклики нової епохи. Епохи, яка не дозволяє розраховувати на високий соціальний результат «в окремо взятій країні».
Оптимістичне соціальне самопочуття висококонкурентних націй знімає необхідність перенесення логіки конкуренції на внутрішньонаціональні міжкласові відносини. І, навпаки, класово забарвлені підходи можуть призвести лише до перерозподілу і навіть до зменшення національного багатства, але аж ніяк не до його збільшення.
Сьогодні політикою перерозподілу вагомих результатів неможливо досягти, потрібні нові стимули і для збільшення виробництва, і для розширення споживання. Наприклад, доцільно відмовитися від прогресивної шкали оподаткування — класичного інструмента перерозподілу доходів, який у нинішніх умовах виявився і перешкодою для підвищення рівня доходів, і фактором, який знижує зацікавленість у професійному та кар’єрному зростанні, у рівні індивідуальної трудової віддачі тощо.
Ми, нові центристи, пропонуємо переорієнтувати соціальну підтримку з матеріально- компенсаційного підходу на адаптивно-компенсаційний. Держава має забезпечити такі умови безперервного навчання та підвищення кваліфікації, які дозволять громадянину впевнено розраховувати насамперед на успіх на ринку праці, а не на високу ставку соціальних відшкодувань за безробіття. Це повною мірою відповідає сучасним тенденціям; нова економіка, економіка епохи глобалізації — це економіка знань. Тому так різко зростає потреба в системі якісної освіти, оскільки без кваліфікованого інтелекту сьогодні неможливо досягти конкурентоспроможності держави. Квінтесенцією економіки знань можна вважати формулу «інновації — освіта — добробут».
Отже, назріла необхідність докорінно переглянути традиційні уявлення і радикально переструктурувати політичну систему в Україні. Ліво-правий поділ утрачає своє значення — і одні, і другі сьогодні, по суті, є українськими консерваторами, оскільки опинилися перед гострою нестачею інноваційних ідей. До того ж актуальні світоглядні розмежування відійшли від класового антагонізму і нині проходять новими лініями, такими, як консерватизм — реформізм, інноваційність; глобалізм — ізоляціонізм; унікультуралізм — мультикультуралізм тощо.
Новий центризм — це система поглядів, яка на відміну від малозмістовної і традиційної центристської позиції пропонує національну відповідь України на виклики зовнішніх глобальних трансформацій і внутрішніх суспільних перетворень. Водночас ми усвідомлюємо, що, оскільки увага цієї політичної філософії нового часу зосереджена на соціальній проблематиці, ми стаємо чи не головними політичними конкурентами лівих. Однак ця конкуренція має вже скоріше історичний, аніж ідеологічний характер. Минуле є антитезою, а не альтернативою майбутньому.
