Прем’єр-міністра не призначено, уряд не сформовано, парламент не розпущено... Знову патова ситуація. Знову виникає питання, хто винен і що робити?
Почнемо з першого. Представники різних політичних сил, а також незалежні експерти неодноразово наголошували на тому, що зміни до Основного Закону, прийняті на початку зими 2004 року, зруйнували стару систему влади, але це не пішло на користь державі й суспільству.
Внесення змін до Конституції вимагали представники Соціалістичної партії, обґрунтовуючи свою позицію тим, що президентська форма правління веде до узурпації влади однією особою. У результаті проведеної реформи відбулась зміна системи влади, й Україна перейшла від президентської до парламентської форми правління. Про недоліки президентського правління Леоніда Кучми вже було сказано багато, тепер подивимось, які проблеми можуть виникнути й які вже виникли в умовах дії нової Конституції.
ПАРЛАМЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА В ІДЕАЛІ...
В ідеалі, парламентська форма правління виглядає так. Громадяни обирають представників політичних партій і блоків задля того, щоб вони відстоювали їхні інтереси у вищому законодавчому органі. Партія або декілька партій, які отримали більшість депутатських місць у парламенті, створюють коаліцію, яка обирає прем’єр-міністра й формує уряд. Чому саме парламентська більшість отримує право формувати уряд? Тому що вона є політичною силою, яка отримала довіру більшості виборців, а уряд, який буде спиратися на підтримку більшості громадян країни, буде достатньо стабільним і зможе ефективно управляти державою.
Якщо уряд формує парламентська більшість, то логічним є й те, що за свої дії він несе відповідальність перед парламентом. Контроль за діяльністю такого уряду здійснює й парламентська більшість, і парламентська меншість, тобто опозиція. У країнах із розвиненою демократією для забезпечення ефективного контролю за діяльністю виконавчої влади опозиція отримує контроль над найбільш впливовими парламентськими комітетами, в першу чергу тими, що займаються питаннями державного бюджету, свободи слова та правоохоронних органів.
За діяльність свого уряду парламентська більшість несе політичну відповідальність перед виборцями. Така система забезпечує стабільний розвиток держави й суспільства. Класичний приклад парламентської форми правління — Велика Британія.
Тепер подивимось, що відбулось в Україні. Після введення в дію змін до Конституції, основні важелі управління державою передано до парламенту, але в Україні залишився всенародно обраний Президент, який, до речі, є найбільш легітимною політичною фігурою в державі, оскільки за нього проголосували більше 15 млн. виборців. У парламенті розклад політичних сил також свідчить про те, що більшість громадян нашої країни підтримують політичний курс, задекларований Президентом України Віктором Ющенком. Підтвердженням цьому є те, що БЮТ, «НУ» та СПУ в сумі набрали близько 11 млн. голосів виборців, а Партія регіонів — приблизно 8 млн. голосів. Слід також врахувати й те, що значну частину голосів, які могли бути віддані за БЮТ і «НУ», відтягнули на себе блоки за участю партій «ПОРА» й УНП. Це означає, що реальна підтримка пропрезидентських партій у суспільстві вища, ніж це відображено в парламенті. За таких обставин виглядало логічним формування парламентської коаліції, до якої входили Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна» та соціалісти. Чи зміг би діяти ефективно уряд, сформований цими партіями, це інше питання, але такий уряд був би цілком легітимним, оскільки він опирався б на політичні сили в парламенті, які отримали більшість голосів виборців.
...ТА НА ПРАКТИЦІ
Але, як кажуть юристи, «практика пішла іншим шляхом». Фракція соціалістів на чолі з Олександром Морозом переметнулася на бік Партії регіонів і разом із комуністами створила нову коаліцію, яка запропонувала Президенту України внести кандидатуру лідера Партії регіонів Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра. Свою поведінку Олександр Мороз пояснював тим, що він хотів розблокувати роботу парламенту й сприяти консолідації українського суспільства. Очевидно, що ні про яку консолідацію суспільства Олександр Мороз не думав. Така поведінка лідера соціалістів навпаки створила ще більше напруження й у парламенті, й у суспільстві. Абсолютна більшість виборців, які голосували за соціалістів, вважають Олександра Мороза зрадником, і саме тому коаліцію Партії регіонів, СПУ і КПУ не можна вважати такою, що cпирається на підтримку більшості громадян України. З правового погляду така коаліція є нелегітимною, хоча говорити про те, що ця коаліція не може пропонувати прем’єр-міністра й формувати уряд, підстав немає. У цьому випадку можна стверджувати лише те, що це буде уряд, який має підтримку меншості громадян України, а це означає, що він буде більш вразливим і недостатньо стабільним, а якщо Віктор Янукович на посаді прем’єр-міністра спробує застосувати протиправні методи управління, то це може викликати ще більші акції протесту, ніж ті, які були 2004 року. Намагання «антикризової коаліції» будь-що проштовхнути на посаду прем’єр- міністра саме Віктора Януковича є помилкою, оскільки для більшості наших співгромадян він є одіозною фігурою, проти якої свого часу на майданах України зібралися сотні та тисячі людей. Звичайно, якби коаліція висунула на пост прем’єра не Віктора Януковича, а будь-яку іншу кандидатуру, то це сприймалося б не так болісно.
ЩО РОБИТИ?
Сьогодні в Україні затяжна соціально-політична криза, а представники Партії регіонів, КПУ й СПУ роблять вигляд, що нічого не сталось, хоча для всіх є очевидним, що це не так. Як виправити цю ситуацію й вивести суспільство із кризи?
У першу чергу, необхідно визнати той факт, що значна частина виборців у Західній та Центральній Україні підтримують політику, задекларовану Президентом України Віктором Ющенком, а східна й південна частини нашої держави підтримують політичний курс, проголошений лідером Партії регіонів Віктором Януковичем. Хто б там що не говорив, але погляди жителів Західної й Східної України багато в чому відрізняються, що й підтвердили результати останніх парламентських виборів, а тому для того, щоб урегулювати конфлікт, потрібно знайти таке рішення, яке влаштовуватиме виборців і заходу, й сходу. Сьогодні Президент отримав право розпустити парламент, оскільки останній протягом 60 днів із дня відставки Кабінету Міністрів не зміг сформувати уряд. Але якщо підійти до цього питання формально й видати указ про розпуск Верховної Ради, то проти цього рішення будуть протестувати виборці східних і південних областей України. За Партію регіонів тут проголосували досить багато громадян, які хочуть бачити на посаді прем’єр-міністра Віктора Януковича, й цілком імовірно, що вони не погодяться з рішенням глави держави про розпуск Верховної Ради. Крім того, коаліція в складі фракції Регіонів, СПУ й КПУ подала кандидатуру прем’єра до закінчення 60-денного терміну, тобто можна вважати, що вони не пропустили передбачений Конституцією термін. Слід зауважити, що в будь- якому випадку для того, щоб урегулювати конфлікт, потрібно враховувати не лише юридичні, але й політичні фактори. Якщо пропозиція про внесення кандидатури прем’єр-міністра була подана Президенту без порушень закону, то він не може проігнорувати рішення коаліції та не внести кандидатуру прем’єр-міністра на розгляд Верховної Ради. Якщо Президент не внесе на розгляд парламенту запропоновану депутатською більшістю кандидатуру прем’єра, то це можна розцінювати як зловживання владою, що може бути підставою для початку процедури імпічменту. З іншого боку, Президент не може ігнорувати й думку тих виборців, які не хочуть бачити на посаді прем’єр-міністра України Віктора Януковича.
Як можна вийти з цієї ситуації, не порушуючи Конституції та законів України? У нинішніх умовах мовою ультиматумів нічого не вирішиш, і «синьо-білі», i «помаранчеві» мають достатню підтримку в суспільстві, й тому подолати кризу можна лише шляхом переговорів. Потрібно шукати компромісні рішення, а при бажанні їх можна знайти.
Конституція вимагає, щоб протягом 60 днів із дня відставки уряду було сформовано новий уряд, а сформувати повноцінний уряд без участі Президента парламентська більшість не може. Крім кандидатури прем’єр-міністра Президент має подати ще й кандидатури двох членів Кабінету Міністрів України. Згідно з п. 10 статті 106 Основного Закону, Президент вносить до парламенту подання про призначення міністра оборони України й міністра закордонних справ. Крім того, Президент має право призначати генерального прокурора України й вносити подання на призначення голови СБУ. Якщо виходити з того, що Президент не може безпідставно відхилити запропоновану парламентом кандидатуру прем’єр- міністра, то й парламент також не може безпідставно відхилити запропоновані Президентом кандидатури. У такому випадку коаліція й Президент можуть домовитись про те, що Президент вносить на розгляд Верховної Ради подання про призначення на посаду прем’єр-міністра будь-якої кандидатури, запропонованої коаліцією, а коаліція, у свою чергу, погоджується із запропонованими Президентом кандидатурами на посади генерального прокурора, міністра оборони, міністра закордонних справ і голови СБУ. Слід зазначити, що всенародно обраний Президент не може бути «англійською королевою». Він повинен мати реальні повноваження для того, щоб виконувати покладені на нього Конституцією обов’язки. Через призначення на відповідні посади власних кадрів Президент зможе забезпечувати територіальну цілісність держави, проводити зовнішню політику, здійснювати контроль за дотриманням законності органами виконавчої влади та забезпечувати дотримання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Такий підхід дасть можливість врахувати інтереси виборців як заходу, так і сходу, й таким чином стабілізувати ситуацію в країні. Сподіватимемося, що в політиків вистачить мудрості знайти взаємоприйнятні рішення й вивести Україну з кризи.
