Останніми тижнями Олег Шамшур розривається між Києвом та Вашингтоном. Між послом України у Сполучених Штатах та кандидатом у міністри закордонних справ. Між необхідністю зацікавити Україною адміністрацію Обами й потребою зацікавити собою народних обранців, у списку пріоритетів яких призначення нового міністра закордонних справ, схоже, фігурує зовсім не на першому чи другому місці.
Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Олегом Шамшуром, надруковане на сайті glavred.info, з деякими скороченнями.
— Можете відтворити момент, коли і від кого дізналися про номінацію на посаду міністра?
— У понеділок, за день до того, як мою кандидатуру внесли на розгляд Верховної Ради, я мав коротку телефонну розмову з Президентом України. Він запропонував цю посаду, я дав згоду — і процес пішов.
— Ви були готові до цього дзвінка, незважаючи на те, що в Україні у цей день активно називалася інша кандидатура?
— Певною мірою так. Відчуття, що це може трапитися, у мене було, тож я не можу сказати, що це було абсолютною несподіванкою.
— Володимир Огризко тим, що став міністром закордонних справ, багато в чому мав завдячувати Борисові Тарасюку, який запропонував його кандидатуру Президентові; Арсеній Яценюк, певною мірою, — тодішньому представнику України при ЄС Романові Шпеку. Кому чи чому завдячуєте ви?
— Наскільки мені відомо, мою кандидатуру — серед інших — запропонував Володимир Огризко, а рішення вже, зрозуміло, схвалив Президент.
— Ви є другим — після Костянтина Грищенка — послом України в США, номінованим на посаду міністра закордонних справ. Це свідчить про особливий вишкіл українських послів у Вашингтоні, готових у будь-який момент посісти крісло міністра, чи це швидше данина політичній кон’юнктурі, коли потрібно продемонструвати відданість певному зовнішньополітичному курсу, як це було у випадку призначення вашого колеги Грищенка Леонідом Кучмою?
— Мені важко дати однозначну оцінку. Мабуть, не дуже етично оцінювати себе, але хотілося б сподіватися, що такий вибір пов’язаний саме з професійними якостями. Принаймні у випадку Костянтина Грищенка я можу впевнено сказати, що це професіонал. Але, звісно, той факт, що вибір двічі впав на посла України в США, свідчить і про те значення, яке відіграє американський та євроатлантичний напрям у зовнішній політиці України.
— Чий стиль роботи колишніх міністрів закордонних справ України вам найближчий?
— За час своєї дипломатичної кар’єри мені довелось попрацювати з усіма міністрами, і з усіма було працювати цікаво. Іноді важко й непросто — але цікаво.
— Тобто чию генеральну лінію ви б хотіли наслідувати, якби стали міністром, ви не готові сказати?
— Я б сказав, що намагався б діяти згідно з власними принципами та розумінням справи. Безумовно, я багато чого навчився у міністрів, з якими працював. Просто з одними я працював на певній відстані, коли обіймав посади першого секретаря, радника, радника-посланника за кордоном, а з іншими, як-от з Костянтином Грищенком, Борисом Тарасюком, Арсенієм Яценюком, Володимиром Огризком, — тісніше. Але я, звісно, намагався навчитися чогось корисного і в наших патріархів — Анатолія Зленка і Геннадія Удовенка.
— П’ять перших кроків, які б ви зробили як міністр...
— Знову-таки, це все ще гіпотетична можливість.
— Але я не вірю, що ви про це не думали, у вас як кандидата на цю посаду має бути план дій...
— Безумовно. Які виклики для мене найбільш очевидні? По-перше, це ситуація, пов’язана зі світовою економічною кризою. Гадаю, саме вона мала б стати своєрідним об’єднавчим, мобілізуючим моментом і для суспільства, і для дипломатії. Перш за все, бачу тут наше завдання в активній взаємодії з міжнародними фінансовими інституціями, передусім з МВФ та Світовим банком. Потрібно також проводити консультації з країнами — потенційними донорами для можливої мобілізації фінансових ресурсів чи то безпосередньо, чи то використовуючи механізми міжнародних фінансових інституцій (останній варіант мені видається більш перспективним). Не менш важливо в умовах кризи подбати про те, аби Україна не втратила своїх традиційних ринків, а можливо, й пробилась на нові перспективні ринки країн, що розвиваються. І звичайно, потрібно виділити максимум уваги питанням, від яких залежить енергетична безпека України.
По-друге, дуже важливо — попри всі внутрішні складнощі — забезпечити продовження курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Що стосується євроінтеграції, то тут ключове питання полягає в завершенні переговорів з укладення угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Безумовно, мають фігурувати серед пріоритетів і питання, пов’язані з виконанням угоди про спрощення візового режиму та з конкретними кроками з його подальшої лібералізації. Так само потрібно послідовно працювати на зміну в позитивний для нас бік позиції тих країн ЄС, які до наших європерспектив ставляться все ще скептично.
Що ж до євроатлантичної інтеграції, думаю, що минулого року ми отримали і необхідний політичний сигнал (про те, що Україна буде членом НАТО. — Ред.), хоча це було важко, а також необхідний інструментарій. Тепер ми маємо зробити все можливе, аби використати цей наявний механізм інтеграції в НАТО для того, щоб підвищити ефективність нашої повсякденної роботи й упевненіше просуватися до членства в Альянсі.
— Тобто тихою сапою виконувати Річну національну програму?
— Я б не сказав тихою сапою, бо це вимагатиме дуже серйозних і послідовних, системних зусиль. І якщо брати до уваги завдання європейської та євроатлантичної інтеграції, то зараз, як ніколи раніше, очевидно, що запорукою успіху наших європейських та євроатлантичних намагань є робота, що має проводитись усередині країни і бути спрямованою на створення «критичної маси» політичних та економічних реформ. Саме це доведе серйозність наших намірів набути членства і в ЄС, і в НАТО.
До безумовних пріоритетів я також зарахував би забезпечення поступального розвитку наших відносин з країнами — ключовими партнерами України. У цьому зв’язку щодо РФ я б сформулював для себе достатньо «скромну» програму — зосередитися на досягненні максимально можливого прогресу у вирішенні проблемних питань двостороннього порядку денного та спробувати знизити «градус» емоційності у наших відносинах за рахунок посилення прагматичності відносин, взаємної поваги та якщо не розуміння, то принаймні коректного ставлення до національних інтересів кожної сторони. Втім, прогрес на цьому напрямі можливий лише за умов наявності доброї волі та зустрічного руху з боку наших російських партнерів.
Ще один важливий крок: я б спробував змінити викривлений, на мій погляд, імідж МЗС загалом і українського дипломата зокрема в суспільному сприйнятті. Варто було б, наприклад, влаштувати кілька екскурсій до міністерства або посольств, аби всі побачили, що в ньому працюють нормальні, патріотично налаштовані люди. І щоб була змога порівняти зарплатню, яку отримують в системі МЗС України та інших близьких до нас або навіть нижчих за економічним розвитком державах.
Нарешті, останнє, про що б хотів сказати, але з чого, очевидно, довелося би розпочинати роботу — це невідкладні заходи у зв’язку з критичним фінансовим становищем МЗС.
— А вас не здивувало, що політична сила, яка досить обережно ставиться до євроатлантичної інтеграції України — я маю на увазі БЮТ, — на сьогодні є єдиною політичною силою, яка офіційно і публічно підтримала вашу кандидатуру? Чим ви їх задобрили?
(Усміхається.) — Я нічим нікого ніде не задобрював. І під час всієї своєї дипломатичної роботи, і під час обговорення кандидатури я намагався і намагаюся бути чесним. Я викладаю своє бачення проблеми, і далі вже йдеться лише про реакцію депутатів — чи вони сприймуть такі підходи, чи ні. У принципі, мені було приємно, що моє бачення і пріоритетів, і основних напрямів роботи, які я виклав на фракції, було сприйнято позитивно.
— Ви як посол відчули на собі зміну «президентської варти» в Сполучених Штатах?
— Безумовно, перехідний період завжди є достатньо складним. Це час, коли кожна адміністрація визначає свої пріоритети та методи роботи. І з практичного погляду це не так просто — кожна зміна адміністрації в США супроводжується широкою та серйозною заміною дійових осіб, зокрема й тих, котрі відповідають за співробітництво з Україною. Цей процес ще не завершений, і це створює певні складнощі: потрібно по-новому знайомитися навіть із відомими тобі людьми або встановлювати нові контакти.
— Те, що приходять нові люди, — це плюс для України, враховуючи непросту політичну ситуацію і те, що можна все розпочати з чистого аркуша, — чи, навпаки, мінус, бо вам або вашому наступнику доведеться по-новому розтлумачувати, чому українська демократія набуває таких чудернацьких форм?
— Я б сказав, що це функція посла — давати відповідні роз’яснення і викладати нашу думку з актуальних питань. На мій погляд, дипломат не має бути занадто публічним усередині своєї країни, але має бути гіперпублічним за кордоном. Тому і я, і мої колеги часто виступаємо, беремо участь у дискусіях, конференціях, інших заходах у країні акредитації, й це, безумовно, невід’ємна і важлива частина нашої роботи.
— Відмова від розширення НАТО за рахунок України та Грузії та від розміщення елементів ПРО у Польщі та Чехії — це мала чи велика ціна, яку готова заплатити адміністрація Обами за налагодження відносин із Росією?
— На мою думку, це якраз тема для вашого попереднього співбесідника — посла Тейлора. Що б я хотів зараз відзначити — це те, що ми дуже уважно стежимо за кожним виступом нової адміністрації. Передусім йдеться про заяви президента Обами, віце-президента Байдена, держсекретаря Клінтон і представників середньої ланки. І я б сказав, що для нас було дуже важливо почути декілька принципових речей. По-перше, про те, що нова адміністрація працюватиме з Україною на основі Хартії про стратегічне партнерство (підписаної Кондоліззою Райс та Володимиром Огризком у грудні минулого року. — Ред.).
— Це, зокрема, Гілларі Клінтон говорила Володимиру Хандогію?
— Це було і під час зустрічі з Гілларі Клінтон, це звучало і під час зустрічі Хандогія з Вільямом Бернсом (заступник держсекретаря США. — Ред.). По-друге, дуже важлива констатація була зроблена і Байденом, і Клінтон з приводу суверенного права кожної країни обирати союзи та невизнання Сполученими Штатами будь-яких привілейованих сфер впливу. Те саме сказав і Обама під час нещодавньої зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Схеффером у Вашингтоні. Дуже промовистою була й заява Клінтон у Брюсселі щодо підтримки з боку США курсу України на вступ до НАТО та готовності США надати підтримку Україні в разі здійснення проти неї агресивних дій. А якщо виходити за межі заяв, то ми очікуємо на початок конкретної співпраці з новою адміністрацією на раніше узгоджених засадах.
— Чому не вдалось організувати зустріч Ющенка та Обами під час європейського турне американського президента?
— В ході наших контактів з американською стороною стало зрозумілим, що в президента Обами буде надто насичений та обмежений здебільшого багатосторонніми заходами (за винятком заздалегідь анонсованого візиту до Туреччини) графік. Проте нами дійсно був зроблений запит на зустріч президентів. Зараз зарано говорити, коли це відбудеться. Але ми активно обговорюватимемо це питання з нашими американськими партнерами. Крім того, ми наразі опрацьовуємо низку інших візитів українських високопосадовців до США, які відбудуться вже найближчим часом.
— Відомі дві речі, які потрібно запропонувати Сполученим Штатам, аби налагодити діалог з Росією, — Вашингтон має відмовитися від розширення НАТО і розміщення елементів ПРО у Центрально-Східній Європі. Що має запропонувати Україна США, аби стати дійсно цікавою новій адміністрації?
— По-перше, у новій адміністрації чудово розуміють геостратегічну вагу України, її важливий внесок у підтримання регіональної та європейської стабільності, її роль регіонального лідера. До України ставляться з повагою й тому, що вона обрала демократичний шлях розвитку і бажає сповідувати спільні зі Сполученими Штатами та іншими демократичними країнами цінності. І що не менш важливо: як свідчить наша Хартія про стратегічне партнерство, співробітництво між Україною та США не обмежується лозунгами чи загальними заявами. Думаю, що є спільна зацікавленість у посиленні співпраці в багатьох галузях, зокрема, з питань енергетичної безпеки, нерозповсюдження зброї масового знищення та контролю над озброєннями, у боротьбі з міжнародним тероризмом та організованою злочинністю, вирішенні ряду нагальних проблем міжнародного життя.
— У вас не склалося враження, що багато політиків і експертів у США зараз посипають голову попелом, розповідаючи, що вони неправильно вибудовували свої відносини з Росією і адміністрація Обами має надолужити втрачене, навіть якщо це означатиме певні поступки?
— Звичайно, є різні підходи щодо подальшого розвитку відносин з Росією: я б сказав, є різні бачення ступеню необхідної глибини «перезавантаження», але коментарі навколо зустрічі президентів Росії та США свідчать про те, що Сполучені Штати залишаються вірними низці принципів, про які я вже згадував раніше.
— Чи можна сказати, що в США швидкими темпами формується проросійське лобі?
— Воно існувало завжди. Можливо, зараз його представники заявляють про себе дійсно більш упевнено та активно. Зокрема, ми звернули увагу на заяву колишніх сенаторів Хейгела і Харта (про те, що адміністрація Обами має відмовитися від підтримки України та Грузії в НАТО заради добрих відносин з Росією. — Ред.). У той же час, треба уважно проаналізувати ті заяви, які останнім часом озвучувало політичне керівництво Сполучених Штатів. І я хотів би тут нагадати, що в США теж є ціла група людей, які з великою симпатією ставляться до України, бажають бачити її сильною, демократичною, процвітаючою державою. Йдеться про людей, які б хотіли допомогти Україні посісти належне їй місце і в НАТО, і в Європейському Союзі.
— До речі, в Україні багато хто вважає, що в США сплять і бачать, як «втягнути», висловлюючись мовою російського керівництва, Україну в НАТО. Ви можете спростувати це на конкретному прикладі?
— Прикладів тут можна навести багато. Мій колега, посол Тейлор, вже казав, в тому числі на сторінках вашого видання: американські політики виходять з того, що рішення має прийняти народ України. Я пам’ятаю, що в Україні було досить багато перекручень і некоректного трактування різних законодавчих актів, прийнятих у США на підтримку інтеграції України до НАТО. Зокрема, Freedom Consolidation Act, який було ухвалено Конгресом Сполучених Штатів. Насправді ніхто насильно затягувати Україну до НАТО не збирається.
— У чому ж тоді на сьогоднішній день полягає стратегія Сполучених Штатів щодо інтеграції України в НАТО?
— Ця стратегія відповідає тим рішенням, які було затверджено в Бухаресті, а потім у Брюсселі. Тобто використання тих інструментів, які дозволяють наблизити кінцеву мету, — членство України в НАТО. Насамперед йдеться про Річну національну програму — наразі завершено роботу над її першим варіантом.
