Олександр Зінченко — лідер парламентської фракції соціал-демократичної партії України (об’єднаної), однієї з небагатьох українських партій, створених не спеціально «під вибори», а системно працюючих в українській політиці. З іншого боку, почесний президент телеканалу «Інтер», як би не ставитися до його діяльності, безумовно, — фігура у медіа-просторі. Загалом, щодо ЗМІ та політики він — людина, безумовно, інформована. Тому розмова журналістів «Дня» з ним торкнулася як теми виборів, так і питань про нинішню ситуацію в інформаційному просторі.
«ПРИЙШОВ ЧАС ПРАВИЛ, А НЕ ВИНЯТКIВ»
— Олександре Олексійовичу, перше запитання, звичайно, — про вибори. Це ваша — в якості одного з партійних лідерів СДПУ(О) — друга партійна виборна кампанія. В чому її відмінність від попередньої?
— Мені здається, що вибори до парламенту-2002, — це абсолютно інша якість. Перший висновок: сьогодні змагаються доктрини, а чотири роки тому цього абсолютно не було. 1998 рік був примітним змаганням роликів, телевізійних можливостей тощо. А сьогодні змагаються цінності. Хоча ця тенденція ще вимальовується, але вона очевидна. По-друге, абсолютно зрозумілим є, що переможе тільки системний «кандидат» (під «кандидатом» маю на увазі політичну партію, блок). Системний — той кандидат, який має в наявності три головних фактори. Перший — лідер, другий — ідеологія, третій — команда й можливості. Якщо відсутній хоча б один iз них — жодних шансів на перемогу немає. Тому дискусії про «чорний», «сірий», «в краплинку» пі-ар — безглузді. До виборів треба було готуватися. Сьогодні не мають шансів сили, які спробують оволодіти політичним олімпом протягом місяця-двох. Винятків не буде. Ну, може, хтось у когось відтягне відсотки, але казка не відбудеться. Я переконаний в перемозі сил, які працювали всі чотири роки до виборів. До них можна по-різному ставитись, але все ж за останні роки виявилась більш системна тенденція, яка дає можливість зрозуміти, що можна очікувати від тих чи інших лідерiв, партії. 1998 рік — це як раз винятки з правил, а не самі правила. Сьогодні правила мають вже більш ґрунтовну базу, ніж винятки.
— Якщо говорити про те, що не буде ніяких випадковостей, то блок «Наша Україна», який зараз сперечається за лідерство в трійці, — це нове утворення. Там скалки РУХів, лідери яких мали по одному проценту на президентських виборах, а все інше — дуже еклектичний набір. І водночас, чим би ви пояснили такий високий рейтинг цього блоку?
— Але це все ж таки системний фактор. «Наша Україна» запропонувала всі три компоненти: лідируючу позицію, ресурси, можливості. Незважаючи на те, що «Наша Україна» об’єдналася в таку форму напередодні виборчого процесу, було відомо, хто стане учасниками цього проекту. Скажімо, хіба хтось сумнівавася, що РУХи підуть на вибори? Хоча в якому саме вигляді — було важко сказати.
— Стосовно можливостей, що саме ви маєте на увазі? Хочете сказати, що «Наша Україна» має більше можливостей, фінансів, ресурсів, ніж СДПУ(О)?
— Вважаю, що не менше. Зверніть увагу на регіональні зони підтримки. Представники «Нашої України» стверджують, що у них немає медійного ресурсу. Але будь-який моніторинг ЗМІ показує, що кількість публікацій, сюжетів про цей блок вдвічі перевищує кількість «згадувань» про решту суб’єктів передвиборного марафону. До речі, я абсолютно погоджуюсь: так, команда «НУ» — еклектична, там відсутня ціннісна орієнтація, але вона замінена новим формуванням національної ідеї. На жаль, у виборця часу дуже мало, щоб зрозуміти, що це не цілісна концепція.
— А як ви пояснюєте присутність цілої групи бізнесменів з проросійськими інтересами у «Нашій Україні»?
— Це природно. Є ринок — є й потреба. Капітал завжди шукає можливості «отримати роботу».
— Так, але є цікавий нюанс, бо цей блок себе позиціонує як ура- патріотичний. Тут є факт не просто обману виборців, а й лицемірства високого рівня?
— Оскільки йде дійсно політична боротьба, кожен використовує свої засоби. Але як будуть розраховуватись? Як кажуть — «курчат восени рахують». Перемогти — це не основне. Всі східноєвропейські країни показали, що перемогти — не головна мета. Чехія, Угорщина, Польща — всі пройшли через «коливання». Після перемоги були серйозні поразки. І я не випереджаю події, але можу сказати, що «блочна мрія» — це надто складна технологія й залишитись в такому вигляді протягом хоча би кварталу після виборів абсолютно неможливо.
— Тобто ті, хто вклали гроші в цей проект, ризикують?
— Надто ризикують.
«ПАРТІЯ МАЄ РОЗВИВАТИСЬ ЯК ІНСТИТУТ КОМУНІКАЦІЇ МІЖ ВЛАДОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ»
— Ми говорили про відмінності між кампанією 1998 року й нинішньою... Тоді СДПУ(О) була явним фаворитом влади, а тепер — явно ні. Як ви себе почуваєте в ролі не- фаворита влади?
— Абсолютно природно. Все, що відбувається, є наслідком еволюційного руху партії, розвитку суспільства. Що саме є джерелом політичної партії, якщо вона будується не згори, а знизу? Це — економічні інтереси. Так, у нас нема на сьогодні середнього класу в тій формі, в якій би ми бажали, але подивіться, — серед тих верств населення, які підтримують соціал-демократів, відбулась якісна зміна. От, скажімо, сьогодні партія ще має не такий високий відсоток підтримки населення. Але соціал-демократична ідеологія сприймається в декілька разів більшою кількістю людей, ніж, скажімо, два роки тому. Що це означає? Що поступово вимальовується інше бачення населенням напрямку руху — і це головне. Адже сформулювати, що треба рухатись, — ще не основа. Слід визначитися, куди треба рухатись, в якому напрямку, в якій системі економічних важелів. Коли говорять, «партія влади чи не-партія влади», я завжди маю таку відповідь: спочатку треба сказати, що багато представників соціал-демократів знаходяться при владі. При якій владі? Скажімо, Медведчук майже два роки був першим заступником голови Верховної Ради. Це влада чи ні? Так, влада, звичайно. Якщо я є головою Комітету з питань свободи слова та інформації, це влада чи ні? Звичайно, влада. Тому зараз сказати — ні, ми не маємо жодного відношення до цієї влади (якщо це системна влада) не можна. Інша річ, що це влада — несистемна.
— А чому вас «розлюбили», Олександре Олексійовичу? Для цього все-таки є якісь підстави?
— Політична партія не може розраховувати на те, щоб подобатись владі, чи щоб вона її любила або не любила...
— Любила дуже довго?
— Я розумію вашу іронію. Але кожна політична сила обирає той шлях, який дає їй можливість закріпитися. СДПУ — 0,3 % і СДПУ(О) — 4,01 % на фініші минулих виборів: от вам класичний приклад. Різниця більше, ніж в десять разів!
Повертаючись до питання про владу — ми обрали дещо інший напрямок, тому що вважаємо, що політична партія має розвиватись як інститут для налагодження комунікації між владою й суспільством. І основна наша доктрина: навіть якщо представники СДПУ(О) будуть у владі, ми не повинні зливатися з владою — ні за яких обставин. Бо якщо цієї філософської різниці не буде, зникне різниця потенціалів, а за відсутності «різниці потенціалів» нічого не виникає.
Я абсолютно переконаний, якщо влада не розуміє, що їй не потрібні «домашні» партії, вона ще не зрозуміла свого місця. Якщо ж вона не розуміє, що ситуація у політикумі складається не тільки з представників влади та чистих опозиціонерів, якщо не існує посередників, то це недосконала система. Сьогоднішня політична система в країні потребує, щоб цей простір був зайнятий, і ми, мені здається, абсолютно переконливо все більше й більше входимо в цей простір.
— Вперше відчуття, що у СДПУ(О) є точка зору, відмінна від точки зору Президента, з’явилося під час обговорення можливості імплементації рішень референдуму — коли була заявлена позиція про те, що Україні не потрібен двопалатний парламент.
— Ми й сьогодні можемо захистити цю позицію.
«МОТИВАЦІЯ З-ЗА КОРДОНУ, ПОСТУПОВО ВТРАЧАЄ ПІДҐРУНТЯ»
— А як ви ставитеся до прогнозу, що крім усіх водорозділів на парламентських виборах 2002 року визначальною є ще лінія геополітична: партії, які орієнтуються на російський вектор впливу, і ті, які орієнтуються на американський.
— Стосовно Росії і Сполучених Штатів, я абсолютно переконаний, що і 1991, 1995, 1998-го ще можна було гратись на багатовекторній позиції. На сьогодні все вирішує продуктивна позиція політичної сили щодо вирішення внутрішньополітичних проблем. Кожна з партій дійсно має певне економічне підґрунтя, скажімо, CD, металева сировина і т.iн. Тобто вони можуть інколи виливатись у певні речі, відносно яких можна займати ту чи іншу позицію, але політична мотивація, яка приходить з-за кордону, поступово вже має все менше і менше підґрунтя. І ми, власне кажучи, це бачимо і навіть за позиціонуванням засобів масової інформації: чим більше вони виростають в серйозну структуру, тим менше піддаються впливу і тиску. Якщо колись можна було надрукувати статтю в «Вашингтон Пост» — і це просто знищувало політичну ситуацію в Україні, то сьогодні це зробити надзвичайно складно.
Серед геополітичних чинників я не сприймаю силові методи тиску на країну. Поступово все ж таки вимальовується достатня кількість людей і політичних сил, громадських інституцій, які не орієнтуються на виключно західну позицію. Для цього не вистачає тільки одного — розвиненої економіки. Всі проблеми потрібно вирішувати спочатку з епіцентру, звідси, а потім вже трактувати, як будуть реагувати Росія, Америка. Їхній вплив величезний, але не вирішальний.
— Як впливають на ваші плани роботи в майбутньому парламенті дискусії, що виникають під час поїздок регіонами?
— Ми внесли деякі нові акценти у свою кампанію. Скажімо, ми не чекали, що проблеми здоров’я — це 60 — 65% запитів виборців. Спочатку наша фракція ініціювала законопроект по страховій медицині. Сьогодні ми більш системно дивимося на це питання. Візьмемо, наприклад, фінансування цієї галузі. Мене дивує, коли кажуть, що медицина має «достатнє фінансування». Це сьогодні, коли з ліками, з бинтами їдеш до лікарні? Так, мені відповідають, достатнє, бо, якщо порівняти з часткою валового внутрішнього продукту, то воно нібито витримує співвідношення з європейськими країнами. А ми під час засідання «Комітету-2005» робимо висновок: потрібна концентрація зусиль. Бідна держава завжди концентрує ресурси. Тому коли говорять, що треба міняти політичну структуру управління на диктатуру, — ми не визнаємо цього. Треба об’єднати ресурсну основу. Ми визнаємо регіонально-економічну децентралізацію й політичне розуміння того, що потрібна інтеграція.
— Олександре Олексійовичу, схоже, що наші партії, блоки на виборах дуже мало представляють конкурентність змістовної частини своєї програми. Наприклад, страшенно вразив сюжет в телемості каналу «1+1» про нових остарбайтерів у Москві. В принципі, ця тема поряд iз нелегальним заробітчанством є чи не найпекучішою зараз, тому що це проблема створення нових робочих місць і зайнятості. Чи представляють об’єднані соціал-демократи програму зайнятості?
— Безумовно. Для нас важлива комплексна проблема — зайнятість. Я б ставив цю проблему трошки ширше — не тільки подолати відсутність роботи, а й забезпечити професійний ріст, перекваліфікацію, тобто систему тотальної суцільної зайнятості людини освітянськими процесами. Освітянськими, тому що проблема країни — це проблема менеджменту. Вона складається з двох частин — це вміння управляти тим, що в тебе є. І друга — сучасна постановка питань. Щоб збагрі. Ваша точка зору — наскільки ми стали зараз вільніші в засобах масової інформації? Чи це тільки видимість свободи і прозорості?
— Абсолютно переконаний, що ЗМІ стали вільніші. Але ця свобода не однакова скрізь. Я переконаний, що економічна незалежність є підґрунтям будь-якої свободи. На сьогодні засоби масової інформації України (а особливо телевізійний ринок) втримались на фундаменті — і це дивина. Це не природно, що вони все ж таки розвивалися протягом п’яти років, оскільки у 1998 роцi був тотальний обвал, і втримати ЗМІ вимагало великих затрат. На мою думку, центральні ЗМІ набагато збільшили свою незалежність. А регіональні — ще тільки на підході до вирішення цієї проблеми. Важливо також, що, якщо рік-півтора тому підтримка одне одного журналістами була майже відсутня, нині у нас нема консолідації, але все ж таки спостерігається зменшення температури опору між самими ЗМІ. Принаймні, розуміння цього центральними ЗМІ, я переконаний, є. Тиск інколи присутній, я не можу сказати, що його нема. Є, скажімо, якісь економічні, політичні важелі впливу, але доля словосполучення «свобода слова» сьогодні в Україні вирішується на регіональному рівні.
— Можна погодитись iз вашими аргументами про те, що стало набагато більше вільних суджень. З’явилася грантова преса, Інтернет-преса. До певної міри це явиза «Народною платформою». 15 — 20 днів в ефірі — і починаються змінюватися інтонації людей, які приходять до її мікрофонів. Двадцять днів тому вони вважали, що достатньо прорватись до мікрофону, а сьогодні вони готуються до виступу, бо знають, що треба в стислому вигляді подати свою думку. Саме таким чином мають тиснути люди і системи інтересів на політиків. Але поки що сьогодні політик вимагає дати йому мікрофон...
— І найбільшу послугу йому роблять ті, хто йому не дають цього мікрофона, тому що в нього з’являється все більш таємничий і спокусливий образ.
— Так. Поки що ми маємо систему винятків з правил, а не правила: прихід більшості політиків до публічної політики є наслідком того, що вони просто були позбавлені публічності. Якби цього не було, переконаний, їх на 60 — 65 % просто не існувало б. І не було б партій-фантомів. Не було б фантомів політиків, тому що вони з’являються тільки тому, що є мрія про них.
Думаю, тут, напевно, треба пройти через те, що і народ інколи мусить обпектись. Якщо йому логічно кожного разу пояснювати і вимагати розуміння — це неефективно. А так — є такі-то чинники. Вони були публічно висловлені. Ви знали? То не жалійтеся через місяць після того, що вам чогось не додали. Ще раз кажу: на жаль, ми маємо через це пройти. Оскільки все ж таки розраховувати, що всі сто відсотків виборців пропустять ці вибонути світові тенденції, потрібна освіта. Тому в нас другий номер у списку — вчителька початкових класів Тамара Прошкуратова, шостий — мiнiстр науки та освiти Василь Кремінь. І це — данина не моді, а тому, що без освіти ми взагалі не уявляємо, як вирішити цю проблему. І ще один момент. Коли я кажу про менеджера, про його фаховий потенціал, він повинен мати одну важливу якість — лідер має створювати оптимістичний настрій. Він має прориватись за умов опору середовища. Давайте уявимо чотири щаблі створення сучасної української еліти за останні десять років. Дев’яносто перший рік. Хто перемагає? Дисидентство. Чому? Його представники були готові до публічності. Друга хвиля — кінець 92-го року. Партноменклатура переорієнтовує свої інтереси, вона значно професійніша, ніж дисидентство. Вона повертається. Це відбулося протягом двох-трьох років. Приблизно 1995 — 1996-й рік — третій поштовх. Бізнес сказав: досить, я ж маю вирішити свої проблеми. Економічні інтереси почали вже інакше мотивувати політичну ситуацію в країні. Але в бізнесі не було головного — професійних політиків. І тому зараз починається четвертий етап — професіоналів від політики.
— А феномен Лазаренка? Він якось не вкладається в окреслені вами етапи.
— Чому? Вкладається. Давайте назвемо абсолютно чесно всі параметри, за яких Лазаренко «відбувся», і що тоді відбувалося. Лазаренко — чудовий організатор. На місцях, звідки його висували по щаблях влади, він керував «круто». Але він швидко перевів мотивацію здатності вирішувати складні й великі проблеми в здатність набивати власні кишені. Знаєте, інколи говорять — от Лазаренко не здатний, Тимошенко не здатна. Я не поділяю такої думки. Якщо б вони були не здатні, вони б взагалі нічого не зробили. Вони були здатні, але мотивація на різних етапах — різна.
— А Тимошенко?
— Тимошенко — талановита людина, яка швидко орієнтується, влучно реагує на зовнішні фактори, пристосовується до середовища. Ну, скажімо, якою була мотивація її дій, коли вона стала віце-прем’єром? Це — захист власного бізнесу. Вона розуміла, що доведеться розраховуватися, тому їй треба було підготувати громадську свідомість до того, що «я тут наводжу порядок». Інколи ці люди надзвичайно здібні й можуть створити завісу своєї справжньої мотивації. Розібратись у цьому досить складно.
«ВСЕ БІЛЬШЕ І БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ, ДЛЯ ЯКИХ ЗМІ — ЄДИНИЙ БІЗНЕС»
— До речі, чудові ліки в цій ситуації — нинішні теледебати. Було дуже багато емоцій перед виборами, і вже зараз очевидно, що дуже багатьом немає що сказати в ефіще нормальне, хоча, звичайно, на «грантовій психології» теж далеко не заїдеш. Але в цілому виглядає так — якщо попався комусь нормальний власник, то це стимулює і якісний рівень, певні стандарти роботи ЗМІ...
— Я цікавлюсь, хто є власниками ЗМІ в Україні. Все більше і більше людей, для яких ЗМІ — єдиний бізнес. Він все частіше вже не є одним iз бізнесів, коли за рахунок іншого утримується ЗМІ. Бізнесмени розуміють, що час просто гратися у ЗМІ — раз на чотири роки — уже закінчується. Треба надавати ініціативу тим, для кого сфера медіа — життя. Ця позитивна тенденція стосується, в першу чергу, маленьких ЗМІ.
— У цій темі ще дуже багато нез’ясованого. Наприклад, нещодавно Володимир Литвин сказав про свою ідею законопроекту, який би забороняв власникам втручатися в редакційну політику.
— Пояснити це на власному прикладі простіше. Я можу взагалі нікуди не втручатися, але зі своїми колегами проводжу суботи, неділі, вечори. Це втручання чи невтручання? Вважаю, що законом організувати ці відносини неможливо. До того ж, гарантування нормальної роботи журналісту — надзвичайно серйозне питання. Не можна в недосконалій системі вирішувати досконалі завдання. Ми ще розвиваємося.
«РОЗРАХОВУВАТИ, ЩО ВСІ ВИБОРЦІ ПРОПУСТЯТЬ ЦІ ВИБОРИ ЧЕРЕЗ МОЗОК, — НАЇВНО»
— Чи можна на основі теледебатів зробити висновки про якість нашого політичного класу?
— Тільки частково. Придивіться уважно, де саме була сконцентрована публічна політика до цієї пори? У Верховній Раді. От є 450 чоловiк. Ще сотня, які навколо них публічно з’ясовують свої інтереси. Все. А тут з’явилося п’ять iз половиною тисяч кандидатів в народні депутати — людей, які думають, що вони публічні політики. Якщо публічна політика буде точитися тільки навколо такої проблеми, як вибори до Верховної Ради, то це не публічна політика. Публічна політика починається тоді, коли суспільство починає розуміти: якщо воно не вміє за допомогою інтеграції інтересів різних верств населення вирішувати складні питання, то немає ніякої публічності.
— Цікаве спостереження... Є міф про те, що політики — бездарні, а ось ми, народ, — талановиті, поміняйтесь iз нами місцями, — і ми вам покажемо. Проект «Інтеру» «Народна платформа» — непогані ліки від таких міфів. Так само і теледебати — це позбавлення зайвих міфів нашої суспільної свідомості, коли очікування змінюється розчаруванням.
— У мене є цікаве спостереження ри через мозок, — наївно. Дуже багато людей — на сьогоднішній день близько 25% — не визначились і тим більше не дивилися програми жодної політичної сили.
— Так що правильніше: дати народу шанс зробити свою помилку чи задіяти всі ресурси в чесній конкуренції для того, щоб дати можливість не здійснити помилку?
— Переконаний, чесна партія, чесні люди завжди будуть використовувати до кінця шанс довести свою думку до населення. Завжди.
— Вас переслідував до певної міри створений, але й небезпідставний образ олігархічної партії. Чи зараз ви відчуваєте, що подібне ставлення змінилося або розвіялося?
— Вважаю, цей міф намагаються підтримувати, але чесно можу сьогодні сказати, що я знаходжусь у принципово іншому середовищі.
— А що змінилося?
— Змінилося відчуття головного, що люди можуть сказати десять раз «олігарх», але розраховувати все ж таки на те, що при владі будуть люди, які мають за собою певний доробок.
— Кому є, що втрачати?
— Що є люди, які вміють вирішувати їхні проблеми. Не свої власні проблеми, а їхні.
— Через свої власні — і їхні проблеми…
— Інколи говорять так: ви будете вирішувати тільки наші проблеми. Це наївно. Політика — це лобіювання інтересів. Наприклад, сьогодні про економіку говорять всі. Всі говорять про економічні проекти. Але кому вони адресовані? Суспільству в цілому? Якій соціальній інфраструктурі? Ми соціальної інфраструктури нашого суспільства, як свідчить практика, не знаємо. Сьогодні треба кинути надзвичайні сили на те, щоб адекватно уявити соціальні ресурси. Якщо це буде зроблено, ці економічні проекти будуть точними.
— Ваш коментар щодо рецепту протидії адмінресурсу. Наприклад, Ющенко весь час скаржиться, а від вас цього не чути.
— Рецепт — тільки абсолютна серйозність намірів перемогти на виборах. Іншої мотивації перемогти адмінресурс нема. Якщо ви хочете перемогти, то задіюєте всі інструменти для того, аби це відбулось. Ми повідомили ще в грудні, що готуємо сімдесят тисяч своїх представників на семінарах, аби вони знали, що саме слід робити на дільницях. Хоча можна було б все це покласти на PR-технології. І ми попереджаємо всіх, що наші люди не дозволять, аби щось там відбувалося зі скринькою, з печаткою або з підписами. Вони знають, як починається процес підрахунку голосів, хто, де і що фіксує, хто має затвердити висновок комісії тощо — оскільки є Кримінальний кодекс, що передбачає покарання від трьох до п’яти років ув’язнення. А щодо скарг на адмінресурс — то в нас є підстави скаржитися, але ми цього не робимо, оскільки готуємось до виборів.
«ПЕРШОГО КВІТНЯ МИ ПОЧИНАЄМО НАСТУПНУ КАМПАНІЮ ПО ВИБОРАХ У ПАРЛАМЕНТ»
— Багато аналітиків прогнозують, якою може стати більшість нової ВР. У вас є свій прогноз? І ще — у вашій програмі одним iз пріоритетів визначено формування більшості, до якої увійдуть політики, які поділяють принципи соціал- демократичної ідеології. Вам сьогодні не здається, що це звужені параметри?
— Абсолютно ясно, що в більшості будуть не тільки однодумці. На сьогодні принципово ясна така річ: до складу майбутньої Верховної Ради увійдуть шість-сім сил. Це вже не чотирнадцять, що значно спростить процес з’ясування політичних важелів. Це перше. Друге. Блоки будуть розпадатися — на фракції тощо — це їхня справа. Шансів у них далі впливати на процес буде все менше. На жаль, ми станемо свідками того, що дехто, проголосивши гасло, що буде боротись за те-то до 31-го березня, з першого квітня почнуть чотирирічний відпочинок. Ми ж будуємо свою платформу інакше. Всі зустрічі присвячені тому, що ми доповідаємо, що зробили. І першого квітня 2002 року ми починаємо нову політичну кампанію по виборах в наступний парламент. Ми збираємося впливати на ситуацію, а не чекати результатів. Соціал- демократія пробивалась у нас тому, що вона в Європі популярна? Ні. Вона пробивалась тому, що були носії. У нас сьогодні є партія. Взагалі думаю, що 2002 рік принциповий для України тим, що між ним і 2006 буде ще більша різниця, ніж між виборами 2002 і 1998. Здається, чотири роки — небагато. Але чотири роки на дистанції в десять років незалежності не тотожні чотирьом рокам на дистанції у чотирнадцять років, тому що чотирнадцять — це вже нове покоління. Воно входить в управлінські й освітянські інститути. Ті, кому сьогодні чотирнадцять — не уявляють собі ні Брежнєва, ні Горбачова, ні перебудови. Вони більш вільні. З ними треба працювати. А тут, зверніть увагу, наша популярність в середньому серед населення й серед молоді — різна. Серед молоді вона набагато більша, тому що ми за молодь змагаємося вже давно. Коли кажуть, що з’явився месія — з молоддю це не проходить. Це зі старшим поколінням можна, тому що воно завжди вірило в «царя», в те, що він все змінить на краще. А молодь не мала такої практики. Хіба сьогодні не зрозуміло, що це — останні серйозні вибори для комуністичної партії, якщо вона не піде абсолютно іншим шляхом?
— Олександре Олексійовичу, нещодавно провладні партії об’єдналися у своєму невдоволенні агітацією лідера соціалістів на УТ-1. Чому ви не брали участі у цій ініціативі?
— Я думаю, що не колективними листами треба вирішувати справу, й не заявами. Якщо ми не погоджуємося (а в нас не тотожна позиція з Морозом і ніколи такою не буде), будемо сперечатися, але всім спектром можливостей, який сьогодні є. Під час підпису здається, що світ просто тремтить від тієї заяви, але тільки-но вона починає працювати, чомусь виявляється навпаки. Ми теж поділяємо думки, про які йдеться у цій заяві. Я особисто заперечую логіку, запропоновану політиком Морозом як засіб довести, що ти здатний бути на політичному Олімпі сьогодні. Але краще це все ж таки доводити один на один — щоб висловити всю систему аргументації у дискусії.
«ЮЩЕНКУ ВИГІДНО ЙТИ ШЛЯХОМ «ПРОПРЕЗИДЕНТСЬКИХ» ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ»
— Як ви розцінюєте постійні натяки, що Ющенко буде в блоці з Тимошенко і Морозом, якщо вони раптом опиняться у Верховній Раді, і чи навпаки — його блок належатиме до більшості?
— Я принципово зараз не коментую цю ситуацію. Така позиція складається з двох факторів. Перший — за відсутності здатності створити більшість ми будемо заперечувати взагалі чотирирічне існування цього парламенту, тобто виходитимемо з ініціативою дострокових парламентських виборів. І другий. Ви знаєте, існує сьогодні за законом от такий собі маленький фактор — 4%. 3,99 % — це один результат, а 4,01% — інший. Дві сотих можуть принципово змінити ситуацію. Ви називаєте ті сили, які сьогодні не довели остаточно, що будуть у парламенті.
— Багато хто вважає, що існує неприродна конкуренція блоку Віктора Ющенка, який не є, в принципі, опозиційним блоком, iз соціал-демократами і з «ЗаЄдУ!» І в основі її, очевидно, все-таки майбутні президентські вибори, а не нинішні парламентські?
— Так. Є особистість, яка розраховує на щось, а інші «потягом» пішли на це. Якщо таким чином створено блок, то його членам буде надзвичайно складно після виборів задовольнити інтереси всіх. І тоді треба буде просто дивитися. Вони через бюджет збираються це все вирішувати?
— Через свій уряд.
— А уряд — він що, поза бюджетом? А що уряд може бюджет використати в формі, яка не може контролюватись? От про це і буде їм повідомлено. Думаю, багато людей розраховують, що вони щось отримають. Жодних підстав для подібних очікувань, на мою думку, не може бути.
— Подібні заяви ще до формування списків серйозно змогли б скорегувати набір бажаючих...
— Так. Але 1998 рік затвердив певну політичну практику. І будуть вірити, що поки не створиться інша політична практика, все, що було тоді, все, що працювало, буде працювати й надалі. Не буде працювати. Попереджаю за місяць.
— Ми торкалися теми президентських виборів. Сьогодні, можливо, зарано говорити про персоналії. Але який, на вашу думку, має бути формат передачі влади? Які чинники тут будуть працювати?
— Якщо парламентські вибори зводяться до аргументу — чи здатна людина бути президентом, чи ні — то це знищує головний фактор виборів. Адже тоді роль команди абсолютно не важлива. Ющенку вигідно йти шляхом «пропрезидентських» парламентських виборів, а соціал-демократам невигідно. Чому? Тому що в нас команда має більше навантаження. Команда, з якою ми йдемо, і виміри, з якими ми йдемо. Так, у нас є підстави говорити про лідируючі позиції Віктора Медведчука в багатьох сферах. Він затвердив себе як політичний лідер, як боєць. Але наші командні уявлення про наступний етап боротьби все ж таки носять явно колективістський початок. У Віктора Андрійовича — напрямок інший.
— Тим більше, що, очевидно, багато хто тут розраховував на прискорений темп і швидкість… До президентських виборів ще два роки. Може бути дуже багато складових, які змінять ситуацію, але, очевидно, розрахунок був на якийсь скорочений варіант...
— Ми — команда, яка відповідає за все, за що голосувала. Тому що в нас є позиція. А якщо подивитися, то навіть два РУХи у парламенті по- різному голосували. Два РУХи, які є стрижнем команди «НУ»! Так що ж тоді взагалі чекати від наступного парламенту?
«БІЛЬШІСТЬ БІЗНЕСУ В КРАЇНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗА РАХУНОК ОСІДЛАННЯ БЮДЖЕТУ»
— Хотілося б повернутися до проблем інформаційної галузі. Відразу після призначення на свою посаду Іван Чиж сказав, що у нас є Держкомінформполітики, але немає інформаційної політики як такої. Чому це, на вашу думку, стало можливим?
— Півтора роки сидіння, склавши руки, з національною ідеєю, в приміщеннях, які оплачуються платниками податків, — я цього не розумію. Спочатку в мене була абсолютно, як кажуть, спокійна позиція щодо Івана Драча: не важливо, яка політична сила очолює комітет, важливо, що вона проголошує й робить. Але якщо це єдиний засіб створити штаб по виборах Ющенка (а Державний комітет нічим іншим не займався), то вибачте.
— Чи не боїтеся ви, що зараз СДПУ(О) можуть звинуватити в намаганні втрутитися в інформаційну політику країни в зв’язку з нещодавньою заявою «Інтеру» про свою готовність взяти на себе частину робіт по приведенню до єдиного цифрового стандарту всього державного ТБ? А також надати один саундтрек «Інтер+» для УР-1. І — які дивіденди розраховує отримати комерційний канал, пропонуючи свою допомогу державі?
— Ніяких дивідендів. Я працював два роки головою Комітету з питань свободи слова і інформації. Я не можу збурювати повітря загальними гаслами. Окрім законів, потрібні серйозні практичні дії, які вплинуть на загальний стан справ. Всі говорять — нам треба доставити сигнал УР-1 в кожну точку хоча б України. Як це зробити? Я кажу: будь ласка, саундтрек до ваших послуг. Саундтрек чому? У нас сьогодні три канали, які розвиваються. І три канали — це дев’ять саундтреків. От вам і пояснення — будь ласка, приходьте, щоб один використати для УР-1.
У Держкомінформі була створена команда, яка билася за те, щоб «рідне захистити» — національний інформаційний простір. Після цього ставилася жирна крапка. Що для цього зробити і як це зробити — жодних уявлень. Ну скільки ж можна з цього приводу сперечатись? Я ще раз кажу, можна, звичайно, говорити про те, що, напевно, фільм «Мазепа» — це найпотужніший вклад в «розвиток» інформаційного простору за останній час. З іншого ж боку, його фінансування в масштабах, які виходять за всі останні обсяги фінансування цієї галузі, — випадок безпрецедентний.
— Олександре Олексійовичу, а як ви розцінюєте, що цей фільм, який ще справді дуже мало хто бачив (але сама процедура його створення вже викликає багато запитань), все-таки не буде показаний спочатку в Україні, а буде показаний — з якимось там приводами — в інших країнах?
— Якщо б це був комерційний проект, тоді використовуйте, як хочете. Як тільки йдеться про гроші платників податків, будь ласка, — на Перший канал УТ. Ми хочемо побачити стрічку не після японців, а до них. Від цього питання перейду до узагальнення. Більшість бізнесу в країні відбувається за рахунок осідлання бюджетних ресурсів. Люди часом не уявляють, як інакше здійснювати свій бізнес. Але вже є потреба, щоб нарешті запрацювали сили, які можуть утворити дещо інший вимір просування свого бізнесу — не тільки за рахунок бюджетних ресурсів.
Сьогодні соціал-демократи ідуть на вибори з проектом нового суспільства. Нового суспільства не через те, що вони хочуть переобладнати абсолютно все. Вони хочуть створити настрій оптимізму в суспільстві.
