Кінцевою метою будь-якої опозиції на першому етапі є прихід до влади. Досягнення цієї мети залежить від ряду чинників, серед яких першорядними є наявність харизматичного лідера; об’єднуючої конструктивної ідеї, втіленої у програму дій; підтримка низів, без чого сподіватися на досягнення успіху щонайменше наївно. Саме ці чинники дозволяють, по-перше, добитися єдності в керівництві опозиції, й по-друге — об’єднати й повести за собою якщо не більшість, то значну частину протестного електорату. Причому ці чинники шикуються в причинно-наслідковий ланцюжок, розташований на осі часу: без наявності сильного лідера, здатного об’єднати прихильників різних ідеологій, єдність у рядах опозиції неможлива; без єдності неможлива розробка конструктивної програми дій; а відсутність конструктивної програми є перешкодою для залучення на свою сторону протестного електорату, який займає нейтральну позицію до моменту, поки не пересвідчиться в наявності лідера та програми.
Наявність наведених чинників — необхідна умова живучості опозиції. Розглянемо, наскільки вони притаманні нинішній «новій опозиції», що включає Форум національного порятунку, УБК та громадянський комітет «За правду».
Найбільш «строкатим» і, відповідно, найповніше представленим лідерами партій і громадських організацій, що входять до нього, є ФНП. Хто ж iз політиків, які входять до нього, може не лише претендувати на роль єдиного лідера, а й реально стати ним?
Стрімкий політичний зліт Юлії Тимошенко (не заперечуючи цілої низки її особистих рис) все-таки великою мірою пов’язаний не стільки з її здібностями як політика, скільки з приналежністю до дніпропетровської промислово-фінансової групи, яка ще за часів Союзу була «кузнею кадрів», і підтримкою, яку надавав їй у «політичній розкрутці» ряд впливових осіб. Якщо об’єктивно оцінити етап перебування Ю.В. при владі, то доведеться визнати, що Тимошенко більше запам’яталася низкою PR-акцій, а не реальними діями. Ось деякі факти. Пригадайте невтомну словесну боротьбу Ю. Тимошенко, яка в період iз 1998 до 1999 р. була головою бюджетного комітету ВР, за «соціальну спрямованість» держбюджету й потім мовчазне здавання позицій, коли приймали держбюджет на 1999 рік. Як багато хто вважає здавання зовсім небезкорисливе, в обмін на припинення штрафних санкцій щодо очолюваної раніше Ю. Тимошенко корпорації ЄЕСУ. Потім під час березневого секвестру бюджету-99 Кабінетом Міністром знову почалися гнівні заяви Ю.В., після яких... все вщухло й залишилося, як є. Вже в грудні 1999 року, коли складали держбюджет-2000, Ю. Тимошенко продемонструвала справжню «турботу» про народ: за її пропозицією кошти Фонду соціального страхування були залучені до складу держбюджету, внаслідок чого кількість путівок на лікування й відпочинок, коштів, що видаються за рахунок ФСС, поменшала. Так звані реформи в енергетичному секторі звелися, фактично, до перерозподілу грошових потоків у галузі, про що ще «на зорі» цих реформ автору цих рядків довелося писати («День» від 23.05.2000 р.). Деякого підвищення рівня проплати за електроенергію досягли внаслідок укладання ф’ючерних договорів на постачання електроенергії з попередньою проплатою (для чого використовували дисконт, який уже нинi впливає на зниження рівня проплат) і збільшення грошової маси в обігу.
Немає в послужному списку Ю.В. й успіхів на терені об’єднання політичних сил, зате є факт неспроможності протистояти розколу в «Громаді», а потім і в «Батьківщині». І аж ніяк не додають Тимошенко харизми «кримінальні гріхи», хай поки що й не доведені судом, але які вже розслідує Генпрокуратура. Саме це, як і інші проблеми особистого характеру, які Ю.В. змушена буде розв’язувати, разом iз її схильністю йти на «компроміси» для розв’язання цих проблем, змушують деяких лідерів опозиції насторожено ставитися до Ю. Тимошенко. Наприклад, частина спостерігачів вважає, що Тимошенко може «випасти» iз ФНП в обмін на свою свободу та свободу чоловіка. Отже, при детальному розгляді, Юлія Володимирівна на роль харизматичного лідера не тягне. Це, до речі, розуміє й вона сама, сказавши в нещодавньому інтерв’ю, що в опозиції є декілька «яскравих особистостей», здатних її очолити, не забувши, щоправда, додати, що й сама готова це зробити, якщо їй довірять.
Однак, хоч як це дивно, підвищенню рейтингу Ю.В. сприяє своїми діями влада. Відомо, що народ у нас з особливою любов’ю ставиться до «гнаних владою», не надто заглиблюючись у роздуми: а за що, власне, переслідують ту чи іншу особистість? Навіщо було затівати всю цю епопею з арештом Ю. Тимошенко, зміною запобіжного заходу, повторним взяттям під варту й повторним скасуванням цього рішення? Невже сумний приклад втечі П. Лазаренка так подіяв? Але ж йому ніхто й не заважав виїхати за межі пограбованої ним країни. Кращої PR-кампанії Ю. Тимошенко годі й бажати, а от деяким представникам влади не завадило б іноді замислюватися про наслідки подібних рішень.
Ще одним політиком, який міг би претендувати (а може й претендує?) на одноосібне лідерство в опозиції, є Олександр Мороз. Однак є низка суттєвих чинників, що заважають цьому. По-перше, ця опозиція за своїм складом більше «права», ніж «ліва», й тому для більшості її представників навіть думка про лідерство соціаліста є неприйнятною. Чи не тому Олександр Олександрович, який ініціював політичний конфлікт і виявив завидну активність у його початковій фазі, нині все рідше з’являється на заходах опозиції? Не додала авторитету О. Морозу і його негожа роль у розвалі «канівської четвірки». Як зазначив секретар РНБОУ Євген Марчук, «Мороз має блискучий досвід розвалу політичних союзів у найвідповідальніший момент». Чи повірять такому лідеру союзники по опозиції й, найголовніше, народ, якого головний соціаліст країни іменує не інакше, як «баранами» й «рабами» (незрозуміло, ким тоді бачить себе сам Мороз: пастухом чи Спартаком?).
Як бачимо, дві найвідоміші політичні особистості навряд чи зможуть стати лідерами, що об’єднають опозиційні сили. Про інших політиків, які входять до ФНП, говорити не має сенсу — достатньо подивитися на рейтинги їхньої впливовості й довіри до них (декого ви там навіть не знайдете).
Ще один варіант, який залишається в опозиції, — це Віктор Ющенко. Певною мірою й на певному етапі його лідерство могло б влаштувати всіх «нових опозиціонерів». Але Віктор Андрійович, будучи людиною вельми обережною (адже навіть папери з фінансових операцій НБУ з валютними резервами сам не підписував!), чудово розуміє, чим йому загрожує відкритий перехід на бік опозиції в разі її поразки. Тому й не поспішає позиціонуватися й не каже ні «так», ні «ні». З одного боку, підписує заяву трьох вищих керівників держави, засуджує вуличний екстремізм, а з другого — робить заяви, в яких відбуваються нотки співчуття до опозиції, й певною мірою підтримує Ю. Тимошенко. Тому не варто сподіватися на те, що В. Ющенко піде на відкриту конфронтацію з владою й очолить опозицію як єдиний лідер.
Iз харизматичною особистістю у ФНП явно не виходить, а тим часом проблема лідерства загострилася у зв’язку з готовністю влади піти на переговори. І якщо донедавна лідери ФНП звинувачували Леоніда Кучму в небажанні сісти за стіл переговорів, то тепер ми зможемо спостерігати протилежну картину — ФНП робитиме все можливе — виставляти неприйнятні для влади попередні умови, більше схожі на ультиматум, сперечатися щодо персоналій, iз якими вони могли б вести переговори, тощо, — щоб відтягнути початок переговорів. І все це через одну причину: опозиція до переговорів не готова й тому боїться їх! Одна річ — ходити вулицями, організовувати мітинги, факельні походи й театралізовані дійства, кричати «Геть!», і зовсім інша — вміти вести переговори, для яких потрібен інтелект, а не «вуличні технології». Захопившись вуличною мітинговістю, лідери ФНП лише нинi поспіхом намагаються виробити загальну платформу для переговорів і визначити склад своїх представників. Але якщо опозиція дійсно хотіла переговорів, то слід було все це робити заздалегідь. Однак, як уже наголошувалося вище, загальна позиція, вміння аргументовано відстоювати її, виступати єдиним фронтом (точніше Форумом) неможливі без лідера, який усіх об’єднує і якого всі визнають. Про культуру дискусії, відсутність якої вельми наочно проявляється в деяких опозиційних політиків, говорити вже якось зайве.
Ризикну припустити, що виникнуть серйозні проблеми вже з визначенням складу представників опозиції на переговорах. Дехто не хотів би бачити серед учасників переговорів Ю. Тимошенко. А інші наполегливо наголошують на неприпустимості сепаратних переговорів влади з окремими представниками Форуму. На тлі відсутності харизматичної й не підозрюваної в криміналі особистості й лише декларованої згоди цілком можливі внутрiопозиційнi битви за лідерство. У справедливості приказки «Три українці — два гетьмани» ми вже неодноразово мали можливість пересвідчитися, й не лише в стародавній історії України. Досить пригадати невдалі спроби опозиції висунути єдиного кандидата на всіх президентських виборах. Та й уся новітня історія українських політичних партій — це історія розколу, а не об’єднання. І чим сильніший «запах влади», тим більше загострюватиметься боротьба за лідерство. Відчуваючи суттєву слабкість власних позицій напередодні переговорів, опозиціонери намагаються ослабити протилежну сторону. Саме цим пояснюються заяви ряду опозиціонерів, що почастішали останнім часом, про неможливість проведення переговорів iз Євгеном Марчуком. І річ тут не в надуманих причинах — відеокасеті (Марчук, будучи досвідченим політиком, не піддався на можливу провокацію), ролі в «канівської четвірці» (це вже спроба все звалити «з хворої голови на здорову»), спробах розколоти опозицію (з таким «спецом», як Олександр Олександрович, навряд чи хтось може суперничати), а в тому, що секретаря РНБОУ побоюються як дуже сильного політичного конкурента по інший бік столу. Бо коли замість галасливості й гасловості потрібні розсудливість, аналітичність думки, виваженість позиції, політичний досвід, уміння аргументувати — одним словом, усе те, що називається інтелектуальністю та інтелігентністю, то в цьому, на мій погляд, будь-хто з лідерів ФНП програє секретареві РНБОУ. Тому тепер спішно робиться все, щоб вивести Є. Марчука «з гри» (тобто з переговорів).
Що ж до програми дій опозиції, то з нею ситуація ще гірша, ніж з лідером. Спрямувавши вістря своїх атак на Президента й не пропонуючи нічого конструктивного, опозиція показала себе в ролі тарана, який має зробити пролом у системі влади, причому в найважливішому місці, що загрожує паралічем системи управління державою. Втягування країни у внутрішньополітичний конфлікт, який намагаються розв’язати на вулицях, а не за столом переговорів, подальші, як планують лідери ФНП, дострокові президентські вибори й три місяці з в.о. президента, який практично не зможе керувати країною, хоча б через відсутності власної команди, — це, по суті, крок до анархії. У таких умовах переможцем цілком може виявитися третя сила, яка не бере участі в нинішньому політичному конфлікті. «Битва» право- й лівоцентристської опозиції з владою призводить до взаємного ослаблення й підвищує шанси КПУ завоювати більшість у парламенті на виборах-2002. І це не «комуністична жахалка», на яку піддався електорат на минулих президентських виборах, а реальна загроза: після взаємної дискредитації влади й «нової опозиції» на авансцені може з’явитися П. Симоненко «з товаришами», як водиться, «весь у білому». А заява Ю. Тимошенко, що програму діяльності опозиції вже підготували, поки залишається лише заявою.
Намагаючись уникнути обвинувачень у неконструктивізмі, опозиція першочерговим завданням оголосила необхідність реформування суспільно-політичної системи. Але про це ж заявив і Леонід Кучма. От вам і точка зіткнення, перше питання для обговорення, сідайте за стіл і домовляйтеся. Але чомусь не квапляться. Створюється враження, що нинішня суспільно-політична система не влаштовує опозицію доти, доки вона сама не опиниться при владі. Не секрет, що за опозицією стоять певні олігархічні кола, що втратили свої позиції в жорсткій конкурентній боротьбі й прагнуть повернути їх за будь- яку ціну шляхом захоплення влади в країні.
Тепер уже зрозуміло, що вийти з політичної кризи з мінімальними втратами можна лише шляхом переговорів. Але якщо раніше до цих переговорів доводилося підштовхувати владу, то тепер, схоже, доведеться підштовхувати опозицію. А час втрачати жаль — суспільство, дійсно, потребує серйозних реформ і якнайшвидшого виходу з кризи.
Таким чином, не маючи ні харизматичного лідера, ні конструктивної програми, ні широкої підтримки народу, зате маючи безліч внутрішніх проблем, опозиція не витримує тесту «на живучість». І так само, як долею подібного корабля є каботажне плавання, долею опозиції залишиться вештання вулицями й влаштування театралізованих шоу, що більше властиво блазням, а не політикам, які претендують на зцілення суспільства. Насамперед слід зцілитися самій опозиції.
