Однак далеко не всі помітили, що фактично стався обвал, обвал існуючої системи міжнародного права й авторитету ООН. Ще менше оглядачів намагаються з’ясувати причини того, що сталося, і просто звинувачують у цьому обвалі США і Британію. На думку автора, сталося те, що й мало статися. І корінь цього в самій ООН, а коли конкретніше — у принципах формування й діяльності Ради Безпеки. Проте підемо по порядку.
Ірак справді в черговий раз грубо порушив резолюції ООН, не схотівши повноцінно співробітничати з інспекторами ООН і визнавати резолюцію 688 Ради Безпеки, яка передбачає заборону появи іракських ВПС південніше 32-ї паралелі. Однак ООН не в змозі чітко сформулювати концепцію примушування виконувати свої вимоги, а Росія відверто заграє з Іраком, намагаючись набрати очки в арабському світі. Хуссейну однозначно є що приховувати, але він почувається впевнено, знаючи про суперечності всередині Ради Безпеки. Таке становище могло тривати нескінченно. Виник своєрідний гордіїв вузол, який неможливо було розв’язати. А розрубали його, на жаль, несанкціоновано. Внаслідок цього знищено не тільки 49 тис. хімічних зарядів, завод із виробництва біологічної зброї в Аль-Хакамі, а й віру в ООН як в організацію, на яку необхідно зважати.
Росія заявляє, що головним результатом бомбардування став розкол усередині світового співтовариства. Та якщо внаслідок цих операцій світ і виявився розколотим, то вина за це лежить не так на Вашингтоні й Лондоні, як... на Москві, Парижі й Пекіні. Саме вони своєю безвідповідальною поведінкою, яка виявляється в заграванні з Іраком, агресивна політика котрого загрожує миру в усьому близькосхідному регіоні, роблять усе для того, аби розколоти світове співтовариство.
Щоб довести фактами деструктивність позиції Росії, Китаю і Франції в ситуації з Іраком, досить проаналізувати реакцію світової спільноти на англо-американські бомбардування. Такий аналіз свідчить, що переважна більшість держав сприйняли цю акцію з розумінням. І це при тому, що США і Британія фактично порушили міжнародне право. А якби питання про необхідність ударів вирішували голосуванням і не в Раді Безпеки, то, безсумнівно, переважна більшість членів ООН санкціонувала б таку воєнну акцію. Спокійна реакція більшості членів ООН на наплювацьке ставлення до Ради Безпеки з боку США і Британії є непрямим свідченням недовіри й незадоволення світової спільноти її діяльністю. Отже, завдяки недосконалості механізму прийняття рішень Радою Безпеки світова меншість в особі Росії, Китаю і Франції з кількома їхніми сателітами, спроможні, використовуючи право вето, фактично нав’язувати свою волю абсолютній більшості, блокуючи ухвалення будь-яких небажаних для них рішень. Російські ЗМІ активно намагаються переконати своїх споживачів у існуванні гнівної реакції світового співтовариства на англо-американський «акт агресії», і деякі українські оглядачі «купуються» на це. Проте знайомство з альтернативними джерелами свідчить про відсутність такої хвилі незадоволення. І рішучість США і Британії значною мірою пояснюється їхнім грамотним прогнозуванням спокійної реакції на воєнні удари в обхід Ради Безпеки.
Автор не намагається поставити під сумнів доцільність існування ООН як такої чи ефективність функціонування таких її структур, як ЮНІСЕФ чи ЮНЕСКО. Та коли розглядати ООН в сьогоднішньому її вигляді як механізм розв’язання міжнародних проблем і запобігання серйозним конфліктам, то необхідно відверто визнати: це надзвичайно дорога і при цьому нікчемна в кризових ситуаціях організація. Держсекретар США Мадлен Олбрайт, котра свого часу працювала в ООН, згадуючи в одному з інтерв’ю цей період своєї кар’єри, відзначила, що в неї складалося враження, нібито всі ці зарубіжні дипломати перебувають в ООН лише для того, щоб поїсти на прийомах за свою країну.
Корінь проблеми неефективності Радбезу лежить в інституції постійного членства, а головне, у положенні Статуту ООН про необхідність консенсусу між постійними членами Ради Безпеки.
Якщо ми живемо у світовій спільноті з претензією на демократичність (про демократичну світову спільноту вже ніхто не говорить), то на якій, скажіть, підставі 5 країн, котрі є постійними членами Ради Безпеки (США, Китай, Росія, Велика Британія, Франція), узурпували право блокувати на свій розсуд будь-яке рішення, перетворюючи волевиявлення інших десяти обраних непостійних членів Ради на пусту формальність.
Цікаво, чому борці за справедливість в особі Росії і Франції не обурюються дискримінаційним змістом статті 27 Статуту ООН, який надає постійним членам Ради горезвісне право вето. Адже такий привілей явно суперечить змісту статті 2 Статуту ООН, де говориться: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів».
Необхідно внести зміни до Статуту ООН, ліквідувавши право вето для постійних членів Ради Безпеки й замінивши принцип прийняття рішень за схемою «9 «за» при консенсусі більшої п’ятірки» на принцип ухвал двома третинами голосів. При цьому розширити склад Ради й надати статус постійного члена (ліквідувати цей статус як такий справедливо, але нереально) Японії й Німеччині. Така демократизація механізму прийняття рішень всередині Ради Безпеки підвищить авторитет самої ООН, позаяк підвищиться відчуття причетності кожного члена ООН до процесу напрацювання рішень, а по-друге, надасть можливість Сполученим Штатам цілком реалізувати свій авторитет усередині Ради Безпеки, заручившись підтримкою більшості, й не побоюючись «особливої позиції» Росії чи Китаю. Такий механізм, поставивши всіх у формально рівні умови, не дозволить одній державі, просто наклавши вето, наплювати на думку інших.
А в подальшому консервуванні існуючого в Раді Безпеки status quo зацікавлені передусім ті «великі держави», які, втративши колишню велич і авторитет у світі, є великими винятково у власній уяві.
Сьогодні статус постійного члена Радбезу, який надає право вето, не відповідає реаліям — якщо це нагорода за перемогу у Другій світовій війні, то, по-перше, перепрошую, коли це було — за п’ятдесят років світ дуже змінився, а по-друге, причому тут у такому випадку Франція? Авжеж, розповіді про героїчний рух Опору такі самі захоплюючі, як і романи Дюма (і, до речі, дуже повчальні для молодої української нації як приклад умілого створення національної героїчної міфології практично на рівному місці, про необхідність якої говорив у «Дні» О.Субтельний), але до перемоги у Другій світовій війні цей рух має вельми далекий стосунок. Абсолютно очевидно, що приєднання Франції до тріумвірату переможців було не так визнанням внеску цієї країни у справу перемоги, як грамотним ходом англо-американських союзників, позаяк це надавало їм змогу ділити плоди перемоги з СРСР уже у пропорції не 2 до 1, а 3 до 1 на користь західної цивілізації.
Сьогоднішня Франція може скільки завгодно роздувати щоки від невдоволення американською економікою. Та факт залишається фактом — думка Парижа про події у світі на межі тисячоліть мало кого цікавить. Франція програла своє домінуюче майбутнє англосаксонській субцивілізації не сьогодні й не вчора, а ще тоді, коли начисто програла Англії війну за американські колонії. І теперішня французько-російська зовнішньополітична дружба — не що інше, як зближення двох невдах на грунті заздрощів до могутності сусіда, який досяг успiху. А велич Росії, про яку так багато говориться, полягає в ядерному чемоданчику і більше ні в чому. І якщо Росія й далі так ревно захищатиме країни, котрі прагнуть усупереч волі світової спільноти мати зброю масового знищення, як вона це робить з Іраком, то дуже скоро в Азії наплодиться з десяток ядерних держав. Принаймні одна з геополітичних подружок Росії — Індія — вже стала такою.
Вихід, як уже відзначалося, у приведенні механізму прийняття рішень Радою Безпеки у відповідність до сьогоднішніх реалій. Адже для цього необхідні, по-перше, розуміння нагальності цих змін, а по-друге, політична воля для їх проведення. Проте ні того, ні іншого немає. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан за роки свого перебування на цьому посту виявив себе дуже слабеньким провінційним політиком, котрий постійно щось невпевнено говорить про необхідність реформ, але не знає, що і як потрібно реформувати.
Тож перспективи ООН видаються вельми плачевними. Існуючий механізм ухвалення рішень у Раді Безпеки не дозволяє США реалізувати свій потенціал супердержави, котра, як ніяка інша країна, має авторитет і підтримку в світі, незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Це означає, що США й надалі, не знаходячи можливості провести свою думку через ООН (знов-таки не внаслідок відсутності підтримки інших країн, а через існування права вето), реалізовуватимуть свою перевагу в обхід ООН, не втрачаючи при цьому підтримку більшості. Позаяк ця більшість не вірить в ефективність ООН і Ради Безпеки. Це, у свою чергу, даватиме змогу Росії, яка продемонструвала свою «глибоку повагу» до міжнародного права в Чечні, і Китаю, котрий має територіальні претензії практично до всіх сусідів, виступати в ролі захисників світової демократії. І коли нічого кардинальним чином не зміниться, вже в найближчому десятилітті ООН перетвориться на такий собі світовий СНД. Нічого доброго з цього не вийде. Адже остаточний крах ООН призведе до розвалу існуючої системи міжнародного права. Нехай вона і недостатньо ефективна, і дає серйозні збої, але все-таки — система. І її не слід ламати, її потрібно трансформувати, причому не підміняючи самі принципи системи, а передусім удосконалюючи механізми імплементації цих принципів.
