Реформи в Росії буксують. Хоч що б робилося, нічого не виходило. Історія російського реформізму — суцільний ланцюг невдач та розчарувань. Інколи виходило якоюсь мірою те, що насаджувалося зверху залізною рукою. Приклад — реформи царя Петра. Великим він, напевно, названий тому, що при цьому загинула велика кількість людей. Флот будували, людей не шкодували... Але основна ознака реформ, вдалих чи ні, їхня подальша доля. Флот, улюблене дітище Петра, при його спадкоємцях і спадкоємицях почав швидко гнити і старіти. Так і не вдалося Росії, а за нею і СРСР стати великою морською державою. Адже скільки сил та коштів, скільки людей погубили, аби це сталося. І не тому, що не було талановитих інженерів-корабелів, адміралів та капітанів першого рангу. Всі вони були, але нічого зробити не змогли. І ось знову кораблі гниють і старіють, флот буквально гине на очах, роздаються ритуальні заклинання про його відродження, але обізнані люди лише скептично посміхаються. І так у всьому. Від авіації до нанотехнологій. Проблема не в наявності або відсутності фахівців. Розумних і талановитих, «власних ньютонів і платонів» завжди було достатньо. Але від Гостомисла до Тімашева і далі за ними не було порядку в Росії і в СРСР. Табори і спецпоселення, кріпосна залежність селянства — все це було. А ось порядку в звичайному розумінні ні. Відразу виникає два вічні для росіян питання: хто винен? і що робити? Причому на перше відповідь завжди знаходили швидко: недруги й наклепники, ворожа агентура, нігілісти. У цілому, дуже розумні в окулярах і капелюхах. Словом, інтелігенція.
Саме від неї всі біди. Нечаєвщина, народовольці, бойовики-есери і експропріатори-більшовики. Все починалося з радикальної інтелігенції, яка не мала терпіння діждатися результатів ліберальних реформ Олександра Визволителя або Столипіна. Певна річ, влада на це відповідала реакційним відкотом. Царя повалили. За цим слідувала настільки очікувана яйцеголовими свобода слова. Всі постійно говорили, але нічого не робили. Вірніше, не зовсім. За розмовами про свободу бізнес все більше обмежували, в результаті економічне життя почало руйнуватися. І все закінчилося більшовицьким переворотом і сталінським тоталітаризмом. І після 1991 року все пішло по колу. До авторитаризму Путіна — Медведєва і нових спроб зверху змусити країну наздогнати й перегнати.
За Дмитром Фурманом, усі проблеми сучасної Росії криються у фатальній рисі російської демократичної інтелігенції — її нетерпінні, через що вона й відкидає необхідність м’якого авторитарного періоду в розвитку країни. Але спершу потрібно визначити, що розуміється під демократією. У статті це не визначається. Якщо не визначене вихідне засадниче поняття, то дискусія втрачає наочність, оскільки не дуже зрозуміло, про що, власне, йдеться.
Якщо йдеться про так звану свободу слова, то велика частина її елементів у Росії є. Хай і в нечисленних ліберальних газетах, радіостанціях, телеканалах і, звичайно, в інтернеті. Відкритим противникам режиму час від часу дають можливість вийти на вулиці й площі столиці, а інколи не дозволяють і навіть б’ють для порядку. Отже, суто формально певна свобода сказати щось про владу в Росії є.
Але поняття демократії спирається на фундаментальніші цінності. В першу чергу, основою народовладдя є економічна свобода. Доки в суспільстві не домінує принцип laissez faire, laissez passer, що у вільному перекладі означає «дайте людям самим робити свої справи, дайте справам іти своїм ходом», ні про яку свободу та демократію не може йтися. У цьому корінь усіх проблем як Росії, так і України. Спочатку має бути алмаз економічної демократії, захисту малого та середнього бізнесу від всевладдя чиновників і олігархів. А потім його можна й потрібно піддати якісному ограновуванню свободою слова. Це необхідні й достатні умови демократії, порядку в державі. Два процеси мають відбуватися паралельно, доповнюючи один одного. Якщо економічна й політична еліти розуміють ці прості речі, давно сформульовані в працях Адама Сміта і Давида Рікардо, то справа залишається за їхнім практичним втіленням. До речі, приклад країн, які пішли таким шляхом, демонструє, що результатів не потрібно чекати дуже довго. Зруйнованим війною Німеччині та Японії знадобилося три-п’ять років. Іспанії та Португалії приблизно стільки ж. Чим Україна і Росія гірші. Та нічим. Немає лише політичної волі йти проти течії і чиїхось фінансових інтересів.
А інтелігенція завжди така, як суспільство, в якому вона живе. І вішати на неї всіх собак заняття малопродуктивне. Процвітання держави таким чином добитися не можна. Набагато корисніше спільно шукати відповідь на друге вічне запитання. Але найголовніше — діяти. Тоді сценарій буде хорошим...
