Трохи сумно прощатися з цим символом 90-х років. І нехай всі розуміли, що реально УНА-УНСО виконувала хіба що роль зручної масовки для московського телебачення, все одно вони були. Люди, які свого часу задумали воєнізовану праворадикальну організацію українських націоналістів, цілком розумно вирахували, що на цьому політичному місці хтось має бути. Імена цих людей ніколи не будуть названі, але ми повинні бути вдячні їм за Дмитра Корчинського, який без перебільшення талановито зіграв роль суворого ватажка грізних націоналістів. Ми маємо подякувати справжнім організаторам УНА-УНСО за те, що весь український націонал-радикалізм вмістився у кілька десятків цілком безпечних для суспільства молодих людей. Саме в їхні епатажні марші і малочисельні демонстрації вилився потенційно небезпечний напрямок політичної активності молоді, який міг би виглядати зовсім не так невинно і майже карикатурно. А може, й не було б нічого? Може, небезпеку правого націонал-радикалізму для нас вигадали? Що тепер гадати? Поїзд пішов, час УНА-УНСО безповоротно минув.
Спостерігати за тим, як групи людей востаннє сперечаються за право очолити УНА чи УНА-УНСО, можна хіба що з ностальгією за девяностими, яких вже ніколи не повернути. Свою історичну місію УНА-УНСО Дмитра Корчинського виконала у 1994 році, коли в частині регіонів за кандидатів організації проголосував помітний відсоток виборців. Проте подібно до інших нетрадиційних політичних проектів УНА-УНСО був проектом одноразовим. Як не різняться від УНА прогресивні соціалісти Вітренко чи зелені Кононова, принципової різниці між ними немає. В таких вірять один раз, після чого обраним залишається лише взяти від долі по максимуму.
Це вчасно зрозумів перший лідер УНА-УНСО Дмитро Корчинський. Він без жалю покинув «відпрацьований матеріал», залишившись біля політики, виявляючись періодично потрібним, завдяки здобутому імені і особистим здібностям. Після Корчинського УНА-УНСО виглядало більше пародією на саму себе. Вміння грізно супити брови виявилось недостатньо аби щось здобути в політиці. Останнім шансом для організації передостанній керівник УНА-УНСО Андрій Шкіль побачив участь у акціях позаминулої зими, коли його націоналісти стали в одну колону з комуністами, соціалістами і ще невідомо ким.
Опинившись після цього за гратами слідчого ізолятора, Шкіль мав добру нагоду оцінити вірність своїх «побратимів», які залишились на волі. Група напівграмотних «політиків» відреклася від свого заарештованого провідника і почала «освоювати» отримані на вибори кошти. Кажуть, що давала гроші Юлія Тимошенко ніби Шкілю, а витратили їх без нього. Названа днями в пресі сміхотворна сума в одинадцять тисяч доларів, через які пересварилися керівники УНА-УНСО, ще раз підкреслила масштаб діянь колись впливової в окремих місцевостях партії. На виборах до Верховної Ради вся УНА без Шкіля зібрала менше голосів ніж один Шкіль в мажоритарному окрузі, який йому люб’язно надали неназвані політичні покровителі. Округ, де ув’язнений Шкіль обрався у нардепи, є одним із кількох десятків із тих, де за право балотуватися побратими- націоналісти душать один одного в обіймах перед кожними виборами.
Ставши нардепом Андрій Шкіль забажав повернути собі свою організацію. Справа нехитра — зібрав людей і знову обрався головою УНА-УНСО. І мало кого цікавить, що на сьогодні партія Шкіля цілком подібна до «партії Хмари», ще одного члена якої навряд чи назвуть навіть найобізнаніші політологи і журналісти, що роками товчуться у парламенті. І нехай собі буде у Шкіля у портфелі своя партія. Нехай буде своя УНА і у його опонентів, які ніби мають ексклюзивну печатку. Бо хто сьогодні пам’ятає, що окрім УНА в Україні є ще з півдюжини «правих крайніх» організацій, які існують лише у вигляді своїх лідерів і свідоцтв Мінюсту.
Ось тільки колишньою УНА- УНСО ні партія Шкіля, ні партія його сьогоднішніх опонентів уже не буде. Бо час для УНА-УНСО минув, залишившись у дев’яностих. Не біда, новий час висуне нові молодіжні політичні проекти, але нічого подібного до того, чим була «партія Корчинського», вже ніхто не створить. Та й не потрібно це вже нікому.
