У понеділок темою чергового випуску програми «Іду на Ви» стало обговорення перспектив розкриття «справи Гонгадзе». Гостею студії була дружина загиблого журналіста Мирослава Гонгадзе, яка має статус біженця у США, але зараз перебуває в Україні. Попри те, що, на думку деяких експертів, програма не додала нових нюансів у розуміння того, що насправді відбувається сьогодні навколо «справи Гонгадзе», було в ній кілька знакових моментів. Насамперед — у поведінці самої Мирослави Гонгадзе, яка виглядала як справді вільна людина. Вільна, насамперед, від «внутрішньотусовочних» залежностей, і яка не боїться говорити в ефірі прямолінійно, не озираючись на міркування хибної політкоректності. Так, наприклад, у відповідь на запитання, чи зможе вона нормально (в тому разі, якщо вирішить зайнятися політикою) спілкуватися в парламенті з людьми, які могли бути причетними до загибелі її чоловіка, Мирослава Гонгадзе дала зрозуміти, що сподівається на те, що в новому парламенті цих людей уже не буде. А дані опитування «що може завадити новій владі покарати справжніх замовників вбивства Гонгадзе?», відповідаючи на яке, 80% глядачів вибрали відповідь «імена замовників» (за можливого варіанту вибору «відсутність доказів»), у супроводі коментарю Мирослави Гонгадзе про міру довіри (точніше, недовіри) владі — це справді «вибухова соціологія». Якби політики, яких запрошують до програми, були б такими самими відвертими, можливо, проблем у суспільстві було б дещо менше. «День» запропонував експертам поділитися своїми враженнями від програми — в тому числі, й у згаданому контексті свободи спілкування в ефірі.
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Мирослава почувалася вільніше за багатьох інших гостей тієї ж програми, напевно, просто тому, що вона певний час працювала за океаном, а там це — вільне поводження і політика, і журналіста в ефірі — стандарт, нічого дивного в тому немає. Але, скажімо, її відповідь на запитання, чому вона не може зараз повернутися в Україну і перевезти сюди своїх дітей, справляла враження, я б сказав, не абсолютної щирості. І ведучі передачі (напевно, виходячи з того, що йдеться про велике особисте горе людини) не дуже прискіпливо поставилися до цих, дещо ухильних відповідей Мирослави на конкретні запитання. Сьогодні говорити про те, що існують якісь загрози чи існує якийсь політичний тиск, які б не дозволяли їй повернутися в Україну, вже немає ніяких підстав. Напевно, йдеться про якісь інші підстави, особисті для Мирослави, про які вона воліла не оприлюднювати. Хоча, можливо, ведучі передачі зробили цілком правильно, що не почали копати цю тему — саме тому, що просто поставилися з повагою до почуттів родини, яка справді дуже постраждала від минулого режиму. Я б не сказав, що в цьому форматі ми побачили щось принципово нове. Інша річ: якщо вже говорити «Іду на Ви», то спочатку пан Піховшек має адресувати цей виклик собі самому, і сам пояснити — чи змінилася принципово його позиція тепер — у порівнянні з тим, що було раніше, і як він сам оцінює свою попередню діяльність. До речі на плівках майора Мельниченка є пасажі, що стосуються саме пана Піховшека, і показують його в далеко некомпліментарному світлі, і ми всі це знаємо. Ми справді сьогодні живемо у відкритому суспільстві, де щось приховати — принаймні на тривалий час — практично неможливо, і краще самому пояснити, ніж очікувати, коли це буде зроблено іншими і з іншими наголосами.
Микола ОЖЕВАН, професор Інституту міжнародних відносин, доктор філософських наук:
— Мирослава Гонгадзе як професійна журналістка зробила на ґрунті американської журналістики якісний стрибок і продемонструвала і ведучим, і учасникам програми зразки не просто свободи й розкутості, але, найголовніше, — відповідальності, без якої, як відомо, немає справжньої свободи. Закінчилося тим, що вона на підставі результатів глядацького голосування (більшість учасників якого у відповідь на запитання, «що може завадити новій владі покарати справжніх замовників убивства Гонгадзе», обрали варіант «імена замовників») навіть поставила під сумнів результати самої помаранчевої революції. Яка, насправді, передусім мала б відбутися в головах людей. А як Мирослава знущалася над схильним до надмірної софістики В’ячеславом Піховшеком (і не тільки над ним), постійно заганяючи його на «слизьке», то треба було бачити. Уся справа, напевно, — у тій політичній атмосфері невизначеності, яка панує нині в Україні. Адже «четверта влада» — як і будь-яка інша влада — може спиратися лише на тих, хто чинить опір. А опору ніхто нікому нібито й не чинить, але з підтримкою й актами солідарності також не поспішає. Зате повно тих, хто солідаризується з якоюсь «вигідною» точкою зору, позицією тощо, але водночас в обох кишенях тримає дві здорових дулі. Недарма на шпальтах газет, на радіо й телебаченні так часто нині трапляється своєчасно вкинуте в маси кимось із урядовців слово «саботаж». Можливо із-за надто виразних історичних алюзій це слово й недоречне, але, безумовно, маємо справу із намаганнями вкотре «забалакувати» серйозні проблеми або шукати для їхнього розв’язання підозріло спрощені технології, або навіть ламати закони формальної логіки на догоду кон’юнктурним інтересам.
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Перша мета передачі — відновлення дещо потертого «в боях» імені Піховшека, який завжди вважався ворогом нової влади, і йому треба було якось знайти нову форму існування. Що стосується безпосередньо останнього випуску, то в нього були, на мою думку, ще й такі цілі: актуалізація теми загибелі Гонгадзе та прив’язка її до нової влади і спроба представити дружину Георгія Гонгадзе як людину, котра не справляється зі своїми емоціями і не розуміє, що відбувається. Але якщо Піховшек виглядав на висоті, і ніхто не згадував його попередньої активної діяльності, якщо практично вся передача сприймалася як формування негативного бачення нової влади, то Мирослава Гонгадзе, звісно, виглядала просто здорово. Вона була мужня, вона, що називається, трималася. І зуміла звернутися як до громадськості, так і до нової влади. І знайшла слова, і продемонструвала досить глибоке розуміння проблеми. Вона не виглядала жертвою, вона виглядала людиною, яка несе свій хрест, але при цьому чудово розуміє, що відбувається навколо загибелі її чоловіка.
ПОГЛЯД «ЗСЕРЕДИНИ»
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК:
— Останній випуск програми «Іду на Ви» був формою реального спілкування колег. До того ж, Мирославу знімали збоку її ж американські колеги, і, напевно, це накладало відбиток на її поведінку в ефірі. Звичайно, ми б хотіли, щоб і політики так само охоче приходили поговорити на якісь теми, які ми їм пропонуємо, і обговорювали це жваво, неформально. Але у них є свої причини дуже часто цього не робити. І це говорить про проблеми і в політикумі, і в суспільстві. Які саме причини у політиків? Небажання відповідати на гострі запитання, зокрема знаючи про те, що журналісти будуть запрошені саме ті, які відслідковують їхню діяльність; небажання відповідати на це в прямому ефірі. Тобто йдеться про старі звички. У Мирослави не було чого приховувати (хоча, можливо, було декілька не дуже комфортних для неї запитань — всі ми не без слабких місць). Але — на відміну від багатьох політиків — вона не була нашим противником. Коли ми запрошуємо представників опозиції, в нас точно є, як мінімум, один їх прихильник у студії, якщо запрошуємо представників влади — так само. А що стосується Мирослави, то, в принципі, ми всі, мені здається, — однодумці у питанні розкриття злочину — вбивства Георгія Гонгадзе (крім тих, звичайно, хто в цьому забруднений і тих, хто це використовує у своїх інтересах). Тому, можливо, спілкування мало саме такий вигляд. В Мирослави були, наприклад, претензії до Слави (який був записаний на плівках), але, між іншим, в кулуарах вони спілкуються цілком вільно і не вороже. Тому не було жодної підстави для того, щоб Мирославі треба було у студії з кимось воювати. Їй треба було висловити свою позицію, і це, мені здається, вона зробила досить динамічно. Загалом же програма, на мій погляд, поступово наближається до початкового задуму. А найбільша проблема це, знову ж таки, — небажання політиків говорити відверто — причому як владних, так і опозиційних.
Мирослава ГОНГАДЗЕ:
— Мій месідж полягав в тому, що найважливіше завдання — до кінця і максимально швидко розслідувати цю справу. І логічний висновок iз того — я б не хотіла, щоб вона стала, так би мовити, основою політичної боротьби наступної кампанії. Але, повторюю, основне для мене — до кінця розслідувати цю справу. Чи почули колеги в студії цей месідж? Я не знаю, оскільки я все ж таки чотири роки не була в Україні, і я не думаю, що багато людей розуміють насправді так глибоко цю справу, як вивчила і розумію її я. Але я думаю, що мала добру можливість для того, щоб висловити свою думку. І я думаю, що мені вдалося все ж таки переламати хід дискусії. Насправді суть проблеми — у існуванні записів, у існуванні голосів екс-президента і його оточення на плівках. Суть проблеми у тому, що не розслідують цю справу. А під час програми говорили — хто, які були мотиви, як це записувалося... Мене це насправді найменше цікавить. Мене цікавлять факти існування цих записів і факти існування замовлення з президентського кабінету на вбивство журналіста. Це основне, на чому слід фокусуватися у цій справі. І я дякую за надання мені трибуни.
