Минулих п’ятницi і суботи в Національному університеті «Острозька академія» відбувся перший раунд Форуму українських і польських експертів та журналістів «Події на Волині: як жити з цим тягарем?» З різних регіонів України і Польщі до Острога приїхало близько 70-ти осіб, і серед них відомі науковці — Мирослав Попович, Гжегош Мотика, Максим Стріха, Анджей Фрішке. Організатори Форуму: Посольство Республіки Польща (посол РП в Україні Марек Зюлковський був присутнім на всіх сесіях), НУ «Острозька академія» (ректор, професор Ігор Пасічник) і польсько-український клуб журналістів «Без упереджень».
Дискусія велася у чотирьох сесіях. Умовно їх можна розділити так: історичний блок («Аналіз стану досліджень українських і польських істориків на тему Волинських подій»), публіцистичний («Аналіз публікацій та політики ЗМІ навколо волинської проблематики»), політологічний («Вплив історичних конфліктів на нинішні польсько-українські двосторонні відносини») та соціологічний («Чи можна боротися зі стереотипами, страхами, упередженнями, які є наслідком негативних історичних конотацій»).
Нагадаємо, що є домовленість про участь президентів України Леоніда Кучми і Польщі Александра Кваснєвського в заходах, присвячених трагічним подіям на Волині, що заплановані на 11 липня. Спікер Верховної Ради Володимир Литвин у ході свого візиту до Італії попросив Папу Римського Івана Павла II звернутися до українського і польського народів у зв’язку з річницею Волинських подій 1943 — 1944 рр. Як завірив Папа Римський, реакція Ватикану з цього питання обов’язково буде.
Всі чотири сесії (а найбільш вдалими були політологічна та соціологічна) викликали жваву дискусію у актовій залі Острозьської академії, але поки що варто акцентувати увагу на найважливіших моментах, що вийшли на поверхню. Сесія, присвячена ролі і участі ЗМІ у висвітленні Волинських подій (в першу чергу з української сторони, що її репрезентував львів’янин Андрій Павлишин) викликала чимало запитань. Так, скажімо, про центральні ЗМІ взагалі було згадано побіжно (стаття К.Бондаренка у «Дзеркалі тижня» і у «Дні» — лише стаття голови СДПУ(О) Віктора Медведчука). Складається враження, що львівський журналіст далі Замкової гори нічого не бачив. Навіть за останній місяць у «Дні» вийшла ціла серія статей таких шановних авторів — академіка Ярослава Ісаєвича (Львів), професорів Юрія Шаповала (Київ), Тараса Гунчака (США), кандидата історичних наук Ігоря Ільюшина (Київ), а також кореспондентів «Дня» Віктора Зам’ятіна, Сергія Махуна, Наталі Малімон... Читачі ознайомилися і з позицією польських авторів Марека Сівеця і Яцека Куроня (читайте №№ 47, 51, 53, 57, 60, 66, 67). Так, львівські ЗМІ, безумовно, не відображають всю ситуацію в Україні, але й у Києві, треба визнати, лише декілька видань і телевізійних каналів підключилися до висвітлення теми Волинських подій.
Морально-етична складова в оцінці Волинських подій також залишається на маргінесі нашої свідомості. І тут на допомогу історикам повинні прийти психологи і філософи, але аж ніяк не політики. Як відзначив член-кореспондент НАН України Мирослав Попович: «...Кожен народ має право на боротьбу з тиранією і має право підняти проти неї зброю... Але не можна при цьому робити військового злочину. Бо військові злочинці були у будь-якому мундирі і в будь-якій армії й мають отримати покарання... Ми вирішуємо не автоматично, нас не веде якась невідома сила. Вирішуємо самі і маємо ж нести відповідальність за свої рішення. Але ще більшого значення набуває та справжня будова психiки людини, яка і може зумовити спектр доступних для цієї людини рішень».
Мабуть, лише зараз як польська, так і українська влада починають усвідомлювати, що змішувати академічний і політичний бік справи — то є дорога в глухий кут. Потрібна добра воля, бажання зрозуміти аргументи іншої сторони. На жаль, аргументи польської сторони базуються, як це не прикро, в основному на двотомному фоліанті Анджея і Єви Сємашків «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945», що є яскравим прикладом «чорно-білого» сприйняття історії.
Безперечно, разом із позитивами ми можемо знайти чимало сумних дат нашої спільної українсько-польської історії. Тому, як відзначив доктор історичних наук Сергій Кот, — «серед формул, які прийнятні до обох сторін — спільний жаль, скорбота. На той момент українці боролися за національні права і державну незалежність, а поляки — за свою державу. І все це відбувалося на теренах Волині».
І українцям, і полякам треба беззастережно засудити обопільне насильство (ніякі мотивації не можуть закрити очі на багатотисячний кривавий рахунок протистояння між двома народами в роки Другої світової війни), але й відсторонити від цієї справи політичних спекулянтів . І робити ці кроки виключно на обопільних засадах. Будь-які односторонні узагальнення (наприклад, планується встановлення монумента 27-й дивізії Армії Крайової у Варшаві із написом: «У результаті терору і геноциду, здійсненого українськими націоналістами, переважно з ОУН-УПА, серед польського населення на Волині в 1939 — 1945 рр. замучено близько 60-ти тисяч поляків»; а в Острозі вулицями крокували українські хлопці, які розвішували листівки: «Польща — покайся!») без розгляду українсько-польських відносин, як мінімум, в широкому контексті історії 10 — 30-х рр. XX століття, наражаються на нові небезпеки. Одна з найбільш актуальних небезпек — актуалізація Волинської трагедії в дусі, неприйнятному і для Києва, і для Варшави.
