Панове політичні діячі! Панове денікінці! Панове красновці!
І кадети! І есери! І есдеки! І енеси! Панове з національного центру! Панове
із союзу відродження! Із союзу цукрозаводчиків! І з інших союзів! Панове
петлюрівці! Панове октябристи! Монархісти! Боротьбисти! І всі інші добродії!
Політичні партії України, що ледве-ледве завершили підбивати
маловтішні підсумки участі в парламентських виборах, нинішньої осені знову
опинилися в центрі уваги аналітиків. Тепер вже — у зв’язку з початком сезону
«Великого президентського Полювання». Шанси оголошених і передбачуваних
кандидатів (а, на думку головного політолога України Леоніда Кучми, який
підробляє Президентом країни, бажаючих буде не менш як сотня) — ретельно
аналізуються з урахуванням того, які партії і громадські об’єднання запропонують
їм свою дружбу і електорат. Кого підтримає Партія духовного, економічного
і соціального прогресу? Кому підставить плече Партія національно-економічного
розвитку? За ким підуть Партія захисників Вітчизни і Партія жіночих ініціатив?
Без жартів, такі партії є (принаймні, вони зареєстровані в Міністерстві
юстиції) і всі вони, напевно, так чи інакше братимуть участь у виборчій
кампанії — проводити з’їзди й пленуми, висувати кандидатів, приймати заяви
про гнівне засудження і про беззастережну (або із застереженнями) підтримку
і т.д. і т. п.
Згідно з реєстраційними книгами Міністерства юстиції, в
Україні діють більш як півсотні політичних партій. При цьому, до останніх
парламентських виборів, роль партій в політичному житті держави була абсолютно
незначною. Вибори за виборчими списками дещо пожвавили партійне життя,
однак, враховуючи невисоку міру впливу парламенту на практичну політику
держави, партійні вибори по суті стали не більш ніж масштабним соціологічним
опитуванням населення. Опитуванням, що не несе ніяких взаємних зобов’язань.
«Блискучий» провал НДП і АПУ — двох партій, голосувати за які закликав
особисто Президент України,— ніяк не позначився ні на кадрових перевагах
глави держави, ні на його «генеральній лінії» (наскільки взагалі можливо
говорити про наявність такої). Єдиний наслідок обрання лівого керівництва
ВР — створення віртуального жупелу «червоного реваншу», який загрожує ще
більш віртуальному «курсу реформ», про збереження якого так безкорисливо
(«для мене головне не те, хто буде наступним президентом») піклується Леонід
Данилович.
Багатопартійна система, «ніби» створена в нас у країні,
наполегливо не хоче функціонувати. Як у Жванецького: «вмикаєш — не працює».
Мабуть, у самій основі цієї системи міститься дуже важливий конструкційний
дефект. В усьому світі партії виконують роль найважливішого каналу зв’язку
між народом і владою. Участь партійних лідерів у лобіюванні комерційних
структур, забезпечення «своїм» політичного «даху», аж до депутатського
імунітету тощо — всі ці «тіньові» сторони партійного життя в Україні є,
однак для більшості партій вони не лише переважають над політичними завданнями,
але, часом, є єдиними. У числі офіційно зареєстрованих партій є партії,
чия діяльність не перебуває в жодній кореляції з титульними цілями. Ніхто
й ніколи не зможе пояснити, в чому, власне, полягає «республіканізм» трьох
республіканських партій України, в чому — «християнство» численних християнських
партій і союзів тощо. У нас сила-силенна партій, які насправді є не об’єднанням
політичних однодумців, а агітаційно-рекламними відділами різних банків
і фірм, а є навіть такі «партії» (юридично зареєстровані), яких насправді
не існує зовсім. На все це накладаються особливості нашої державної системи,
яка тяжіє до авторитаризму, радикальне неспівпадання ціннісних критеріїв
у різних регіонах і соціальних групах, а також непозбутній «гетьманізм»
численних партлідерів.
З партійної системи України якось непомітно випала найважливіша
ланка — механізм взаємної відповідальності народу і партій. Хто винен у
нинішньому тяжкому становищі країни? Комуністи і соціалісти, які сприяли
обранню Президентом України Леоніда Кучми? Чи Народний рух, що підтримував
його всі роки президентства? Чи Народно-демократична партія, створена спеціально
як «партія влади»? Відповіді немає. Всі без винятку несамовито звинувачують
один одного й оголошують анафему «антинародному курсу», з тією незначною
різницею, що НРУ вважає за краще звинувачувати «владу» в прагненні продати
«неньку» Росії, в той час як комуністи вважають головним «покупцем Батьківщини»
МВФ і «Захід». І навіть НДП, чий виборчий список прикрашав собою нинішній
прем’єр, анітрохи не вагаючись виступає із заявами, засуджуючими урядові
рішення і, за висловом першого заступника голови цієї партії Володимира
Філенка, «не несе відповідальності за весь уряд».
Ну а всенародно обраний Президент Кучма Леонід Данилович
ні в чому не винен й поготів — бо курсу «радикальних ринкових реформ» заважає
«ліва більшість» ВР, — так само, як, за іншої розстановки парламентських
сил у ролі заважаючих були б «безвідповідальні націоналісти» або «знахабнілі
ліберали».
І проблема нашої партійності полягає зовсім не в тому,
що підтримка або протидія переважної більшості наших партій, швидше за
все, ніяк не відіб’ється на результатах президентських виборів. Гірше те,
що восени наступного року, буде знову відтворено той самий хибний принцип
безвідповідальності.
Але безвідповідальності аж ніяк не взаємної — бо, зрештою,
за все відповідає народ України, що скоротився в останні роки на два мільйони
чоловік.
№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
