Чи є в парламентському конфлікті межа, перетнувши яку говорити про досягнення компромісу між більшістю й меншістю вже не можна? Очевидно, такий Рубікон є. Чи можна припустити, що протистояння у Верховній Раді впритул наблизилося до цієї межі? Скоріше за все, так. Чи все було зроблено з обох сторін для того, щоб використати всі можливості для досягнення компромісу? Навряд чи. Чи можлива повна й беззастережна перемога якоїсь однієї сторони над іншою? Безумовно, ні.
Український парламент, легітимно обраний 1998 року, не може існувати як без лівих, так і без правих. У Росії ліві пішли на союз з правими й отримали цілком реальну владу в керівництві Державної думи та парламентських комітетах. У нас ліві не лише цілковито усунуті від керівництва парламенту, а й фактично взагалі виселені з парламентського поля. Зрозумілим є прагнення більшості підставити під дамоклів меч референдуму політичних противників. Тільки от цікаво виходить: обиралися всі разом, працювали разом, приймали (або не приймали закони) теж разом — а відповідати за все це тільки меншості?
Очевидно, що, продовжуючи загострювати конфлікт, обидві сторони зроблять розпуск цієї Верховної Ради неминучим. Створюючи все нові й нові правові колізії, парламентарії кожним своїм кроком наближають той Рубікон, після якого вже не можна буде домовитися. Чомусь поки що в обох частинах парламенту, що розколовся, перемагають прихильники продовження «війни до переможного кінця».Чого лише варта безглузда сцена колотнечі лівих з парламентською охороною, «прокручена» ТБ у четвер. Безсумнівно, такий «стиль» парламентаризму відвертає виборців. Причому не лівих, а тих, хто налаштований некомуністично, і саме й мав би бути опорою парламентаризму в країні. Хоча і в тій, і в другій частині є розсудливі люди, які цілком усвідомлюють, чим загрожує подальше протистояння.
