3 липня газета «День» у статті «Нюрнберг-2» писала про ухвалене історичне рішення Комітету з демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ, яким прирівняло сталінізм до нацизму. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі відповідну реакцію російського керівництва на резолюцію ОБСЄ, яку наводять grani.ru.
У документі Парламентської асамблеї «зроблено ледь приховану спробу поставити на одну дошку нацистську Німеччину та одну з головних держав —учасників антигітлерівської коаліції і засновників ООН — СРСР», говориться в заяві російського парламенту, повідомляють grani.ru. «Це є прямою образою пам’яті мільйонів наших співвітчизників, які віддали в роки Другої світової війни свої життя за визволення Європи від фашистського ярма, за те, щоб нащадки полеглих жили в мирній і вільній Європі».
«Абсолютно неспроможними є заклик зробити 23 серпня — дату підписання Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною — днем пам’яті жертв у рівній мірі сталінізму і нацизму, а також спроба представити цей документ спусковим курком війни», — говориться також у заяві.
На думку російських парламентаріїв, «спроби забути незручні факти спільного минулого і додати актуальне політичне звучання однобічно вигідним, але історично неспроможним версіям й інтерпретаціям ні в якій мірі не можуть сприяти заявленій у назві резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ мети: возз’єднанню розділеної Європи».
Нагадаємо, резолюцію ПА ОБСЄ було прийнято 3 липня на засіданні асамблеї у Вільнюсі. У ній покладається рівна історична відповідальність на німецький нацизм і сталінізм як тоталітарні режими, винні в масових репресіях і депортаціях. Окрім того, 23 серпня — день підписання пакту Молотова — Ріббентропа — стане міжнародним днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму. Окрім того, в документі від Росії як учасника ОБСЄ вимагають відмови від демонстрацій у славу радянського минулого та позбавлення від структур, які «прикрашають історію».
Представники російської делегації розцінили ухвалу депутатів ПА ОБСЄ як антиросійський демарш і політичний жест. «Оцінку пакту Молотова—Ріббентропа вже дав 1992 року з’їзд народних депутатів, і нові заходи надмірні», — заявив заступник голови департаменту інформації МЗС Росії Ігор Лякін-Фролов.
КОМЕНТАРI
Микола РУДЕНСЬКИЙ, grani.ru, Москва:
— На місці уривка з толстовської статті «Микола Палкін», який супроводжує повідомлення про гнівний відгук російського парламенту на засудження сталінізму в Європі, могла б стояти цитата із зовсім іншого твору Льва Миколайовича. Є в нього таке дитяче оповіданнячко — про те, як хлопчик Ваня без дозволу з’їв зі стола сливу і не хотів у цьому зізнатися. «Тоді батько сказав: «Що з’їв хтось із вас, це недобре; але не в тому біда. Біда в тому, що в сливах є кісточки, і якщо хто не вміє їсти і проковтне кісточку, то через день помре. Я цього боюся». Ваня зблід і сказав: «Ні, я кісточку кинув за віконце». І всі засміялися, а Ваня заплакав».
Здавалося б, ну що образливого в тому, що європейська громадськість, репрезентована в Парламентській асамблеї ОБСЄ, констатувала злочинний характер сталінського режиму і його відповідальність (поряд, зрозуміло, з гітлерівським) за розв’язання Другої світової війни? Адже факти й документи, на яких базується цей висновок, — насамперед зловісні секретні протоколи до пакту Молотова—Ріббентропа — давно відомі в нашій країні й не оспорюються ніким із серйозних істориків. А в роки перебудови й після неї вітчизняні лідери багато говорили про криваві справи сталінського часу і про те, що нова Росія не має з тоталітарним радянським режимом нічого спільного.
Чи мислимо, наприклад, щоб німецький бундестаг роздратовано й злобно відкидав будь-яке нагадування ззовні про жахи гітлеризму? Адже це означало б декларацію спадкоємності нинішньої ФРН щодо нацистської диктатури, а таке неможливо собі уявити й у страшному сні. Інша річ, сьогоднішня Росія. Наші парламентарії, як й інші представники правлячої еліти, на відчай душі кидаються в бій не за Батьківщину, а за Сталіна, мимовільно (а, можливо, і вільно) визнаючи свій кровний зв’язок із комуністичним минулим. Тим самим вони уподібнюються боягузливому та наївному Вані, який хотів уникнути відповідальності, а замість цього накликав її на себе. Але кістки мільйонів невинно погублених просто так за віконце не викинеш.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, Київ:
— Абсолютно підтримую прийняте Комітетом із демократії Парламентської асамблеї ОБРЄ рішення. Воно для мене логічне та довгоочікуване. Можливо, хоч таким чином Європа відреагує нарешті на те, що робить Росія у себе вдома й на теренах колишнього СРСР. У Росії ми спостерігаємо фактичну ресталінізацію. І чим далі, тим у відвертіших формах. Росія позиціонує себе як велика держава, відтворює сталінські історичні стереотипи та при цьому іронізує над такою країною, як, наприклад, Україна: ось, мовляв, вигадують собі історію, створюють міфи, приписують собі подвиги або жертви, це ми їм «подарували» територію і таке інше. У неповазі до інших народів, у образливій для інших формі демонстрації власної величі та значущості, в закулісних політичних маніпуляціях — у всьому цьому також полягає одна з фундаментальних рис сталінізму.
Я гадаю, що рішення має більше значення для Європи, ніж для України. Європа, поза сумнівом, скористається річницею пакту Молотова — Ріббентропа й пофілософствує на тему історичних уроків.
Для України важливо, чи буде взагалі почуте це важливе послання ОБРЄ. У нас усі вже, на жаль, зайняті лише майбутніми президентськими виборами. Взаємна ненависть, прагнення влади й матеріальних благ пожирають здоровий глузд в українському політикумі.
Знаєте, це як в анекдоті, коли автор п’єси питає замовника: «Чи можу я попросити у вас аванс?» Відповідь: «Попросити можете, але ось отримати...» Так і з Росією. Це не та держава, яка так просто й однозначно відреагує на вимоги компенсації, а вони, звісно, можуть бути.
«Навіщо дратувати народ, згадувати те, що вже минуло? Минуло? Що минуло? Хіба може минути те, чого ми не лише не починали викорінювати й лікувати, але те, що боїмося назвати і на ім’я. Хіба може пройти жорстока хвороба лише від того, що ми говоримо, що пройшла. Вона й не проходить і не пройде ніколи, і не може пройти, доки ми не визнаємо себе хворими. Для того щоб вилікувати хворобу, потрібно спершу визнати її. А цього якраз ми й не робимо. Не лише не робимо, але всі зусилля наші спрямовуємо на те, щоб не бачити, не називати її. Хвороба й не проходить, а лише видозмінюється, в’їдається глибше в плоть, у кров, у кістки, в мозок кісток... Ми говоримо: навіщо згадувати?.. Як навіщо згадувати? Якщо в мене була лиха хвороба чи небезпечна і я вилікувався чи позбувся неї, я завжди з радістю згадуватиму. Я не згадуватиму лише тоді, коли я хворію і все так само хворію, ще гірше, і мені хочеться обдурити себе. І ми не згадуємо лише тому, що ми знаємо, що ми хворі все так само, і нам хочеться обдурити себе...»
уривок зі статті «Микола Палкін»
