Мене ж, і напевно, багатьох нас, тривожать реальні ознаки кризи парламентаризму — одного з важливих атрибутів того ладу, який у цивілізованому світі прийнято називати демократією.
Які ознаки цієї кризи? Чесна й вимоглива до себе та інших доктор юридичних наук, професор Зорислава Ромовська, щойно здобувши уперше депутатський мандат, у червні 1998 р. розчаровано сказала львівській «Молодій Галичині»: «Мені шкода, що люди не бачать Верховну Раду зсередини. Дуже сумно... Коли я отримую інформацію про те, хто стоїть за тим чи іншим депутатом, вона мене шокує... Рівень підготовки депутатів до роботи у Верховній Раді надзвичайно низький... Дуже багато законів, які працюють на розвал держави. Це комусь вигідно... Якщо депутат, замість творити закони, заявляє, що буде лобіювати інтереси області, то чи не хоче він і собі щось?»
Тарас Стецьків, якого я давно знаю особисто, перед виборами 98-го окремі політичні партії з багатими спонсорами називав «холдингами». (Між іншим, ви зауважили, які регіони є базовими для цих уже чітко пролітерованих, разом з їх «хрещеними батьками», партій-холдингів?)
Чому промислово-фінансова верхівка вийшла з «тіні» і подалася в політику? Після 1991—92 рр., тобто часу інтенсивного «роздержавлення» національного багатства за умов правового хаосу, нині вже немає внутрішнього потенціалу «суспільного добра», яке б могло без виробництва і відтворення прирощувати приватні капітали; вичерпалися також зовнішні кредити та дрібні інвестиції, «прокручування» яких через держструктури збагачувало бізнесову «еліту». І ось сто бізнесових «сотників» прийшли в парламент, щоби прийняттям вигідних законів забезпечувати свої інтереси...
«Бізнесові сотники» мусили щось робити для існування та збільшення своїх капіталів в Україні: на Заході почувалися б дуже незатишно, там вони були б неконкурентоспроможними, хіба що у гнітючій ролі домовласників і рантьє. Але замість очікуваної «буржуазної революції» — для поліпшення умов вільного підприємництва всій масі підприємців у Верховній Раді, як відомо, сталося щось інше...
Суть того, що я називаю «псуванням парламентаризму», з можливими небезпечними його наслідками, засвідчили недавно на сторінках «Дня» авторитетні депутати.
Михайло Сирота говорить про «еру політичного цинізму», з якою треба чимшвидше покінчити. Для Анатолія Матвієнка очевидним є те, що в Українi може бути зруйнований парламентаризм i таким чином зникне остання протидія всевладдю олігархів; відтак державу буде поставлено в умови міжнародної ізоляції, і вона змушена буде дрейфувати в бік аналогічних за устроєм Росії та Білорусі».
Такий погляд на проблему з назвою «криза парламентаризму» (або, якщо волієте, «легалізація олігархічних кланів») не є моїм особистим і суб’єктивним чи якимось міфом. Та це не тішить.
Так само й те, що «велику гру» олігархів догідливі їхні «іміджмейкери» можуть уже незабаром піднести здезорієнтованому та апатичному суспільству як «поворот лицем до насущних соціально-економічних проблем» замість «дотеперішньої безплідної балаканини». Наразі ж ця «велика гра», як бачу, почалася з «коригування» серйозних економічних намірів В.Ющенка, невигідних привілейованим «бізнес-сотникам», а ще — консервативному й «обважнілому» держдиректорату.
Але не хочу залишати читача у пригніченому стані. У нинішній Верховній Раді є депутати, і цитовані вище — лише частина «здорових сил», які можуть спрямувати наш парламентаризм і діяльність ВР до цивілізованих демократичних норм, з чіткими засадами моралі і відповідальності перед суспільством; можуть прислужитися вирішенню актуальних питань соціально-економічного розвитку. Серед цих питань не на останньому місці такі, як «дресирування» наших підприємців і бізнесменів, «вітчизняних виробників» у чесній конкуренції, з участю на нашому ринку зарубіжних, передусім солідних західних фірм і банків, практичні кроки для вступу України до Світової організації торгівлі. Для цього не треба якось «спеціально» дружити з Президентом.
Важко сказати, як довго проіснує ця Верховна Рада, але про якість наступного її депутатського складу повинні подбати ми, виборці, а одночасно й відстояти нинішню змішану виборчу систему. Суто партійно-представницька — недемократична!
У нинішній Верховній Раді ще можна ізолювати олігархів, яким здається, що вже всіх «потрібних» і все вони купили. Не всі навіть з бізнесової парламентської «сотні» прагнуть цинічно підкорити її своїм особистим інтересам. А прийде час, і успішні бізнесмени зрозуміють, що їм не слід йти в політику, бо це заняття не для них, у політиці потрібні люди з іншими рисами, тоншим відчуттям потреб суспільства, нації і держави.
На варті морально-етичної чистоти парламентаризму мають стояти мас-медіа, не забуваючи відомий принцип: достойник, який виконує публічну функцію і є особою публічною, наділений обмеженим правом «приватності», і, подобається йому це чи ні, він постійно перебуває в полі зору преси, а преса зобов’язана постійно інформувати громадськість, тих же платників податків про моральність і уподобання публічних осіб. Ними є усі держчиновники і депутати. На жаль, приклади тримання їх у таких «шорах» знаходимо здебільшого за кордоном, на тому ж Заході, а не у своїй Вітчизні.
ДУМКА
У полоні спогадів і проти України
Я за заборону нині діючої КПУ. Я не підтримую заборону в країні будь-якого світогляду, який не входить в антагоністичні суперечності з інтересами Держави, тобто більшістю громадян, якi в ній проживають.
КПУ є носієм антидержавницької діяльності, розмальованої комуністичними ідеями в популістській упаковці. Її члени та електорат складаються з двох частин. Перша і значніша — це ті люди, які перебувають у полоні спогадів. Ці спогади пов’язані не так з ідеологією, як з молодістю, активною діяльністю, і люди це ототожнюють. Так людина влаштована. Це й визначає їх стереотип поведінки. Звичайно, багато з них це розуміють, але визнати помилковість поглядів у їхнім віці дуже складно. Проте вони не вороги Держави і біди нікому не хочуть. Але ж бідність, вік, відсутність засвоєної інформації про організацію суспільства відмінного від комуністичного (нічого, окрім Маркса та Леніна, читати не дозволяли), породжує марево Кампанели. Звичайно, те що тепер пропонується, — теж поки що марево і не тільки для них. Якщо це нове марево реалізується в щось пристойне, то від факту ніхто нікуди не подінеться.
Друга частина — це ті, які пов’язують свою долю з Росією і не хочуть миритися з Україною, як Державою. Для них єдиним легальним шляхом боротьби залишається експлуатація комуністичної ідеології. Їх інтереси фракція КПУ і виражає. Чому так склалось? Чому доля більшості приноситься в жертву іншій державі? Лише запитання...
Ясно одне, успіхи політичних діячів, перш за все в своїх партіях, залежать, як правило, від фінансової підтримки. Я думаю, що найближчим часом більшість членів КПУ та їх прихильників зрозуміють, що вони не отара овець і організують дійсно комуністичну партію, а сурогат зникне, як торішній сніг. Тому їм треба допомогти.
Л.ВОДОЛАЖКО
Київ
