Попри певний скепсис щодо питань реструктуризації парламенту і проведення референдуму, висловлений аналітиками напередодні президентських виборів, саме ці проблеми стали визначальними нині у політичному житті України. Сьогодні знову на вустах дещо призабута «спікеріада». Справа не лише у тому, що українському парламенту необхідно буде визначитися, хто стане за штурвал вищого законодавчого органу. Історія зі «спікеріадою» знову аналізується політиками, оскільки тогочасне двомісячне обирання голови Верховної Ради засвідчило багатоукладність і багаторівневість українського політичного життя, яке залишається здебільшого «підкилимковим», а не відкритим.
Напередодні парламентських виборів 1998 року лідери політичних партій виголошували, що перехід до обрання парламентарів за партійними списками дає шанс структурувати парламент, що дозволить народним обранцям, відмовившись від політичної балаканини, писати закони та інші нормативні акти. Однак вже у перші дні роботи парламенту багато із благих намірів «партійців» лише такими і виявилися, оскільки публічні заяви різко ввійшли в суперечність із закулісними угодами. А головне, до бою невдовзі вступила важка артилерія депутатів, вибраних за мажоритарними округами. Формально залежні тільки від своїх виборців, вони, швидко зорієнтувавшись у ситуації в парламенті, почали процес міграції з фракцій до фракції, процес, що не завершився й досі. Одночасно з ними у подібну гру вступили і деякі «списочники», оскільки з'ясували, що зміна політичних уподобань їм ніяк не загрожує. Результат цього «броунівського руху» відомий: якщо у травні 1998 року у парламенті було 8 фракцій, то зараз їх кількість зросла до 15! Одна лише фракція КПУ досі стійко трималася у цій парламентській круговерті, однак і вона на початку цього року мала втрати. Один з наймолодших її членів, одеський комсомольський лідер Андрій Звонарж заявив про свою незгоду з політичною лінією колег і звернувся до нелівої більшості у парламенті з пропозицією зняти з нього депутатські повноваження.
Протистояння «стінка на стінку» двох половин парламенту успіху не дало ні лівогромадівцям, ні правим з центристами. Однак вже у ході «спікеріади» стало ясно, що результат визначать обставини, добре приховані від публіки. Першим сигналом до цього стало обрання тимчасової Президії, коли вперше було порушено баланс сил: поруч з двома представниками правоцентристів (Костенко та Матвієнко) сіли три лідери лівогромадівського блоку (Лазаренко, Симоненко і Мороз). Нагадаємо, що обрання Павла Івановича до тимчасового керівництва Верховної Ради викликало тоді велике здивування, оскільки явно не відповідало реальному розкладу політичних сил. Другий важливий момент полягав у тому, що дуже скоро на перебіг політичного життя нової Верховної Ради стали впливати чинники суто кон'юнктурного характеру, і внаслідок цього не дуже дружна п'ятірка скоро поступилася своїми місцями Олександрові Ткаченку із заступниками Адамом Мартинюком та Віктором Медведчуком. Безперечно, ця подія не була випадковістю, поява спікера, який представляв порівняно невелику фракцію «Лівий центр», стала результатом збігу обставин і наявності консолідованого інтересу. Безперечно, цей інтерес продукувався не тільки деякими представниками нелівих фракцій, а був породжений імпульсами з високих кабінетів органів виконавчої влади. Не варто зараз переповідати, хто отримав дивіденди від появи на посту спікера Ткаченка. Головне, що його керування парламентом запам'яталося всім і надовго його специфічною лексикою, величезною зарозумілістю з приводу власної персони, його переконанням щодо особливої власної ролі у житті української держави, а також, і це суттєво, вельми низьким ККД роботи законодавчого органу, що не привело до підвищення його авторитету у народу.
Тепер дуже багато і справедливо говориться про відсутність консолідованості правих, які зовсім не уміють ходити строєм, як їхні політичні опоненти. Та безперечно, саме персона Ткаченка стала каталізатором, який примусив багатьох стати дисциплінованішими, забути деякі образи та непорозуміння в стосунках із колегами. Важливою обставиною стало й те, що після недобровільного виїзду Павла Лазаренка розпалася фракція «Громада», велика частина депутатів якої зайняла дуже вигідну для розв'язання групових проблем позицію очікування підсумків виборів.
Ні у кого не викликало здивування те, що після переобрання Президента багато політиків поспішають «зняти сметанку» з цієї перемоги. І у цій черзі до благ вишикувалися не тільки ті, хто прямо допомагав Леонідові Кучмі, а й ті, хто, по-перше, виконував ні для кого не секретні ролі у загальноукраїнському спектаклі під назвою «Вибори», а, по-друге, зайнявши командні висоти на політичному Олімпі, просто вичікував, коли настане їх час. Однак те, що було прийнятним на етапі між 29 березня 1998 року і 30 жовтня 1999 року, стало неможливим після цього. Переобраний Президент пообіцяв надто багато, а значить, зараз йому необхідно ці наміри, принаймні, сформулювати. Тому й теми про парламентську більшість та референдум, які сприймалися раніше з іронією, набули реального конкретного змісту. Причому у темі про більшість головним стало не тільки створення відповідальної за дії виконавчої влади групи депутатів, а й наведення порядку серед самих союзників Президента у Верховній Раді. Думається, що ця тема стане серйозним випробуванням для представників 11 фракцій, які все ж таки створили більшість у вищому законодавчому органі.
До історії України увійшла група з 239 депутатів, які обрали свого часу головою Верховної Ради 12 скликання Леоніда Кравчука. У ході історичного засідання в Українському домі за рішення про відсторонення Ткаченка і Мартинюка проголосувало також 239 депутатів. Та подібність двох груп «239», хоч серед них можна знайти одних і тих самих персон, на цьому закінчується. За минулі роки сили, що представляють владу, різко змінилися. І головна зміна полягає у тому, що для них вже анахронізмом є загальна дисципліна, а особисті інтереси (про це свідчать багато фактів парламентського життя) неодноразово змушували «показувати фігу у кишені» навіть Президентові при голосуванні з подолання президентського вето. Схоже, щоправда, що подібні вияви вільнодумства нині виявляться під серйозною загрозою, що засвідчило голосування щодо затвердження прем'єр-міністром Віктора Ющенка. Зауважимо, що поява останнього у Кабінеті міністрів є певним знаком, символом у політичному житті, яким на певному етапі були і проблеми створення парламентської більшості, і проведення у майбутньому референдуму, ініційованого численними свідомими громадянами. Зараз усі ці питання тісно пов'язані в одному пакеті, а відповідь на них дозволить визначити подальший хід політичних баталій в Україні.
Революційна доцільність чи легітимність… Ця дилема постійно присутня у діях представників влади. Останні постійно підкреслюють, що всі їхні дії спираються на закони, однак недосконалість останніх дозволяє часто ламати об коліно ті чи інші непередбачені обставини. Однозначно, що прагнення до наведення порядку у парламенті передусім пов'язане з бажанням навести порядок у законодавчому органі, з бажанням, яке є своєрідним складником інтересів багатьох політиків. Однак у цьому складнику закладено і безліч протиріч. Безперечно, складним буде розв'язання питання про спікера, та й за ним тягнеться цілий клубок проблем, пов'язаних з десятками посад керівників комітетів, їх перших і просто заступників, секретарів, на які також є немало претендентів. Зрозуміло, що політична воля Банкової цілком реально допоможе швидко закрити тему про голову Верховної Ради. Коло претендентів на цю посаду вузьке, а компромісних фігур, які влаштовують більшість, взагалі одиниці. Та неминуча бійка за портфелі у комітетах, особливо таких як бюджетний, з питань фінансів та деяких інших, може позначитися і на виборі головного парламентського «керманича». До цього необхідно додати наявність жорстких протиріч двох Рухів, незадоволення амбіцій низки впливових і сильних парламентарів результатами призначень у Кабміні, де різко скоротилася кількість високих крісел.
І тут, повірте, набагато більше проблем, ніж розв'язання питання, де провести відкриття сесії, оскільки є загроза зриву засідання у стінах парламенту. Безумовно, ліві не можуть добровільно відмовитися від зайнятих позицій. Тепер, певна річ, вони вже розуміють, що їм доведеться змиритися з втратою позицій у керівництві, однак у них є більше, що вони можуть втратити. Це й низка важливих парламентських комітетів, і певні уподобання частини електорату, яка просто не захоче зрозуміти пасивності своїх улюбленців. Багато хто з-поміж комуністів та соціалістів заявляють зараз, що їх не лякають можливі дострокові вибори, що вони мають шанс на них добитися кращих результатів, ніж на попередніх. Однак подібні заяви йдуть у розріз і з можливістю зміни правил створення грядущого парламенту, і того, що місця багатьох лівих депутатів можуть зайняти у партійних передвиборних списках послідовніші борці «за народну справу». Звідси ясно, що дуже багато хто із членів КПУ та близьких до них фракцій, з огляду на обставини, вимушений піти на переговори з більшістю, хоч це не виключає можливості того, що дехто мріє поборотися в українському парламенті «За владу Рад!».
Традиційно зимова перерва у роботі парламенту називається різдвяними канікулами, однак зараз, використовуючи ту ж шкільну лексику, вищезгадану перерву краще назвати карантином. Цей короткий депутатський «карантин» дав можливість на деякий час розвести основну частину депутатів, нейтралізувати їхнє протистояння, та навряд чи став профілактичним засобом від парламентської «недуги». Остання затяглася і потребує операційного втручання, зволікання з яким лише погіршує стан здоров'я хворого українського парламенту.