Взагалі, ситуація, що склалася, досить дивна. Як часто буває в історії — ідеалісти-романтики плодять монстрів, а прагматики та егоїсти служать загальному благу. У даному випадку абсолютно прагматичний крок Президента може забезпечити прогресивний розвиток країни на дуже довгий термін.
Розберемося по порядку. Президентське звернення яскраво висвітило один важливий, але не особливо усвідомлений момент у політичному розвиткові України, а саме — відсутність «альтернативного проекту» розвитку країни. Якби було інакше, Президенту було б дуже складно «перехопити» гасла своїх політичних опонентів.
Дійсно, практично ніхто (за винятком маргінальних груп) не виступає за зміну стратегічної моделі розвитку країни, а якщо б комусь це і спало б на думку, то в країні немає сил, спроможних ці зміни здійснити. Таких стратегічних параметрів розвитку два (звичайно в найгрубішій формі). Це, по-перше, ринкові стосунки в тому вигляді, в якому вони склалися за останні 12 років. Будь-які переділи власності, побудови «-ізмів» чи навіть різке зниження рівня корупції матимуть один закономірний результат — економічну катастрофу величезного масштабу. Другий параметр розвитку — незалежність Української держави. Які б форми міждержавної співпраці не розглядалися, відмовитися від незалежності не готова жодна хоч трохи помітна політична група. Відповідно, політична боротьба ведеться навколо тактичних аспектів розвитку, і головний її зміст — узгодження економічних, політичних та інших інтересів різних верств населення (як би ми їх не називали: класами, стратами чи олігархічними угрупованнями), вироблення компромісних рішень, які в тій чи іншій мірі влаштовують усіх. Механізм такого узгодження інтересів давно розроблено людством і називається він — парламентаризм.
Звідси перша перевага перенесення основного центру ваги політичних ухвал до стін парламенту — різке зниження гостроти політичного протистояння в суспільстві, переведення його в більш конструктивне русло. Адже якщо розглянути сучасну опозицію, то не можна не помітити, що СПУ та БЮТі борються головним чином із нині чинним Президентом і, відповідно, в ситуації «Україна з Кучмою на пенсії» їх агресивна опозиційність істотно знизиться. І, навпаки, поява нового Президента з нинішнім обсягом повноважень на цій посаді неодмінно породить нових борців з «антинародним режимом» у середовищі тих, кому він перейде дорогу. І так до нескінченності.
Але стабілізація політичного життя не є ознакою застою. Навпаки — парламентська система дозволяє більш адекватно реагувати на виклики часу і, завдяки цьому, дає могутній стимул розвиткові суспільства. Прем’єра, обраного парламентом, як і уряд загалом, замінити значно простіше, аніж Президента, що обирається раз на п’ять років (а насправді на десять — будьмо реалістами). Відповідно й ціна помилки при виборі «генерального менеджера» помітно знижується. І дійсно, в країнах з класичною парламентською системою уряди часто нестабільні (яскравий приклад — післявоєнна Італія). Звідси й роль Президента в новій структурі влади — гарант стабільності. Він повинен володіти в деяких випадках правом вето на емоційні ухвали парламенту, а в кризових ситуаціях і правом розпуску законодавчого органу, але його роль у безпосередньому управлінні державою повинна бути суворо обмеженою на користь прем’єра.
Багато противників парламентсько-президентської моделі аргументують свою думку тим, що буде різко посилено владу фінансово-політичних угруповань. Звідси виводяться важкі соціальні наслідки корисливості «олігархів», які, нібито, наживатимуться за рахунок своєї безконтрольності.
У такому контексті, по- перше, дивує ганебна експлуатація народної віри в «доброго царя», який про всіх потурбується і всіх розсудить. Пояснювати всю, м’яко кажучи, некоректність цього міфу навіть не хочеться. По-друге, ці ж таки «олігархічні угруповання» базуються не на порожньому місці, а спираються так чи інакше на підприємства чи, навіть, цілі галузі в реальній економіці. І те, що узгодження їх інтересів (нехай навіть і лобістськи егоїстичних) буде перенесене з тихих кабінетів Кабміну чи АП до залів Верховної Ради, піде суспільству тільки на користь, як мінімум з огляду на збільшення прозорості механізму прийняття ухвал. По-третє, ті, хто багато має, більше за інших зацікавлені в наведенні у суспільстві елементарного порядку й виробленні більш чи менш цивілізованих правил життя. Ну, і по-четверте, — зазначимо, що вплив згаданих груп і зараз занадто великий (до речі, за це критикує нинішню владу сама Юлія Володимирівна). Чому ж ми повинні вірити, що зі зміною Президента має статися зниження впливу згаданих груп, а не заміна їх на більш «голодні»? Вже не кажучи про те, що в парламенті такі групи протистоятимуть відкрито, а не кулуарно.
Є ще один, чисто політичний механізм прискорення розв’язання соціальних питань за умов парламентської системи правління. Утворення декількох рівновеликих центрів політичного впливу з неминучістю викличе роздрібнення такого інструмента, як горезвісний «адміністративний ресурс», за регіонами й секторами національного ринку, а відповідно й цінність його на виборах загальнонаціонального рівня різко знижується. Принаймні, так впливати на результати виборів, як це було в минулому, вже навряд чи буде можливо. Немає кращого контролера чесності виборів, аніж сильний конкурент. Відповідно зростатиме роль «електорального чинника». І не враховувати настрій виборців буде складно. Вибори в Україні поступово ставатимуть все більше схожими на західні, а не на те, що ми маємо зараз.
Ще один суб’єктивний погляд на тему. Досі зовнішньополітичні впливи складалися так, що авторитарні тенденції в розвиткові Української держави спиралися в тій чи іншій мірі на підтримку Росії (досить пригадати ситуацію часів касетного скандалу), і навпаки — «вітер свободи» звичайно дув із Заходу. У цей час небезпека конфлікту з Заходом — вагомий чинник, який стримує «туркменбашизацію» України. У разі приходу до влади найбільш рейтингового на сьогоднішній день кандидата не виключено, що його буде сприйнято як «свого сучого сина», і, відповідно, йому буде дозволено значно більше, ніж дозволяється Леонідові Кучмі. А це, м’яко кажучи, не радує.
І останнє, що потрібно оцінити — можливий вплив намічених акцій опозиції. Цей вплив оцінити складно, але, схоже, що він буде мінімальним. Головне вже зроблено, процес пішов. Решта залежатиме в основному від волі Президента. Якщо акції опозиції і вплинуть на конституційний процес, то саме через зміну настрою глави держави.
