Рік до парламентських виборів — своєрідна точка відліку для українських партій і політичних еліт, які моделюють свої стратегії на 2006 рік. Парламентський забіг-2006 буде особливим: домінуючими гравцями виступлять сили, які перемогли в президентських перегонах-2004, крім того, політичні гравці змагатимуться в новому форматі — в умовах пропорційної виборчої системи. Поки що неясно, якими будуть лінії конкуренції на виборах і хто стане головною опонуючою силою президентської партії. Як відомо, розколи на електоральному майданчику зазвичай зумовлені двома типами конфліктів. З одного боку, це може бути ідеологічний розкол — наприклад, вічний конфлікт між лівими та правими, з другого — конфлікт у середовищі політичних еліт. У обох випадках з’являється база для створення партійно-електоральних проектів. Еліти беруть на себе роль суб’єктів електоральної політики і при цьому визначають меню уподобань для виборців.
Останніми виборами з відтінком ідеологічності були президентські вибори 1999 року, коли меню уподобань вибудовувалось за лінією: реформізм Кучми проти лівого консерватизму Симоненка. У парламентських виборах 2002 року був уже закладений конфлікт еліт: «партії влади» — адміністративного блоку «За єдину Україну» та «партії опозиції» — широкої коаліції ідеологів і прагматиків із «Нашої України». Парадокс 2002 року виявився в тому, що цей конфлікт не вирішився електоральним шляхом (за підсумками виборів не виявилося безперечного переможця), а перенісся в стіни парламенту. На президентських виборах 2004 року конфлікт знову спалахнув, але вже між двома кандидатами — В. Ющенком і В. Януковичем. Цього разу елітний розкол вирішився шляхом залучення на майдани мас, які примусили еліти розпочати переговорний процес і досягнути певних домовленостей.
У 2006 році політичний клімат буде іншим — несприятливим насамперед для СДПУ(О) та Партії регіонів. Водночас не можна говорити, що президентські сили та розбудовувана партія «Народний cоюз «Наша Україна» (НСНУ) почуватимуться зовсім комфортно. Адже питання про партійність влади залишається невирішеним, воно лише перейшло з площини надпартійності (під цим гаслом минула вся епоха Кучми) в площину напівпартійності, або, точніше сказати, партійності «пліч-о-пліч» — Президент Ющенко і поряд із ним партійна сила.
«ПАРТІЯ» ДОМІНУЮЧОЇ КОАЛІЦІЇ
Будівництво президентської партії сьогодні відбувається під вогнем критики як опонентів, так і прихильників нової влади. Причини криються, можливо, не в сьогоднішніх засобах партбудівництва, а в тому, що «Наша Україна» не змогла до (або під час) президентських виборів довести логіку формування партійної сили до кінця. Нова влада програє тій самій опозиції (СДПУ(О), Партії регіонів) у тому, що питання політичної партії намагається вирішити лише зараз. Крім того, окреслені учасники майбутньої передвиборної коаліції — Ю. Тимошенко та В. Литвин — також хто раніше, хто пізніше стали повноправними партійними політиками. Проблема створення політичної партії силою, що перебуває при владі, неминуче вирішуватиметься за рахунок адміністративних механізмів, за чим проглядає класичний варіант «партії влади». Власне, вже оформилося важковирішуване завдання — як пов’язати високу громадянську активність і суспільну довіру до лідера Ющенка з рецептом партбудівництва «зверху». У цих умовах стати партією-лідером у коаліційному будівництві «Народному союзу «Наша Україна» буде дуже важко. Зараз партнери як по коаліції «Наша Україна», так і з «Сили народу» заявляють про намір самостійно брати участь в електоральному забігу. ПППУ Кінаха, СПУ Мороза, УНП Костенка та Рух Тарасюка займатимуть вичікувальну позицію, принаймні до осені, щоб пересвідчитися в силі або слабкості нової партії й тоді зважувати свої шанси.
Проте проблема «партії», яку повинна вирішити влада в 2006 році, не стільки в партбудівництві, скільки у формуванні коаліції широкого впливу на весь трикутник влади. Можливими союзниками в цьому процесі можуть бути прем’єр Ю. Тимошенко та спікер В. Литвин. Унаслідок цього проглядають два можливі варіанти партійно-коаліційного будівництва. Перший варіант має на увазі будівництво командою НСНУ (Р. Безсмертний, О. Зінченко, П. Порошенко тощо) партії, що «покриє» всю Україну. Цей варіант життєво необхідний через пропорційні вибори, зокрема до місцевих рад, і можливе прийняття нового закону про місцеве самоврядування. У разі створення сильної партії можна буде відмовитися від впливового партнера в особі Ю. Тимошенко, оскільки вона боротиметься за отримання ласого шматка коаліційного прибутку — посади прем’єра. Новий прем’єр із партійного списку НСНУ — одне з основних завдань розбудовуваної партії. Варіант самостійного партійного бліцкригу може бути доповнений коаліцією з Народною партією В. Литвина, проте в цьому випадку фігура прем’єра буде результатом компромісу. Яким видається фігура голови РНБО П. Порошенка, котрий останнім часом посилює свій вплив на Президента.
Другий сценарій, у якому акцент буде зроблений не стільки на партбудівництво, скільки на формування коаліції, швидше за все, почне реалізовуватися в разі слабкості НСНУ. Головним гравцем у цих умовах виступить сам В. Ющенко, який може просто розіграти свою партію «з чистої сторінки», тобто вчинити так, як вважатиме за потрібне на той момент. У цій ситуації необхідним партнером може знову виявитися Ю. Тимошенко, тим паче, якщо до цього часу вона зможе об’єднати навколо себе партійні сили з колишнього блоку «Наша Україна» — УНП і Рух, які поки що, за рейтинговими оцінками, не дотягують до бар’єра в 3%, а його до виборів можуть і збільшити. Таким чином лідер «Батьківщини» може взяти на себе роль «збирача» коаліції, причому у вигідному для неї форматі. Тобто Ю. Тимошенко необхідно лише всіма засобами зберігати свій status quo незамінного партнера по коаліції.
«ПАРТІЇ» ПЕРЕМОЖЕНОЇ КОАЛІЦІЇ
Для партій, які програли, стратегічна мета номер один полягає у проведенні максимально можливої кількості депутатів до Ради. Ця мета реалізовується при коректній калькуляції переведення голосів у мандати, що, власне, й матиме вирішальне значення для визначення їхньої лінії поведінки: йти, наприклад, Партії регіонів самостійно чи у зв’язці з СДПУ(О). Поки що фаворитом у таборі опозиціонерів залишається Партія регіонів, попри те, що актуальні спроби реформування партії залишаються нереалізованими. Третій тур президентських виборів, що закріпив за В. Януковичем статус лідера російськомовного Сходу та Півдня України, не дав йому головного заділу — можливості стати повновагим лідером партії. Він продовжує залишатися заручником оточення Кучми (В. Рибак, М. Азаров і інші), що виявилося впливовими держателями акцій в політраді партії, здатними блокувати реформу партійної структури.
Ще один опозиційний гравець, СДПУ(О), як показав минулий з’їзд партії, налаштований досить рішуче. Помилки, на яких акцентують у цей час есдеки, призвели до втрати партією суспільної довіри, що, власне, сталося внаслідок кампанії 2004 року. Проте природу помилок слід шукати також і в невисокому результаті парламентських виборів-2002. Очевидно, помилки, через які партія почала «давати збої», не лише тактичного порядку, а й системного. А для усунення системної помилки потрібен тривалий, а найголовніше — капітальний ремонт багатьох складових партії.
У опозиційному таборі також актуальне питання, чи можлива та чи необхідна на майбутніх виборах нова опозиційна сила. Імовірно, створення молодої політичної сили на чолі з публічним лідером було б хорошою ставкою для опозиції. Та за підсумками президентських перегонів у сьогоднішньої опозиції не з’явилося навіть молодших партнерів, у чому вона геть зовсім програла коаліції Ющенка, яка має мобільного й молодого партнера у вигляді «Пори». Проте певний проект опозиція створюватиме, та, ймовірно, він буде пов’язаний із лідерським заділом «регіонала» Валерія Коновалюка. Є інформація, що В. Коновалюк може очолити партію «Трудова Україна» замість С. Тігіпка. Але навіть якщо подібний проект буде реалізований, йому ще доведеться пройти довгий шлях від короткого повідка в руках старших партнерів, до самостійної політичної сили.
Події в партійних коаліціях як влади, так і опозиції за рік до виборів свідчать головним чином про настрій «звести рахунки». Вибори-2006 знову можуть не продемонструвати конкуренції за програмні продукти між серйозними електоральними проектами. Набір відомих політичних гравців, «присмак» кандидатського протистояння 2004 року можуть і надалі блокувати появу нових і перспективних лідерів і партій, яких так потребує громадянська Україна.
P. S. За рамками дискусій (в тому числі і передвиборних) представників різних політичних таборів часто залишається найголовніше питання: а який із можливих сценаріїв відображає інтереси розвитку суспільства? Прообраз якої країни прагнуть одержати виборці в результаті виборів-2006? І яка із політичних сил здатна найбільш точно відреагувати на цей суспільний запит? Обговорення цієї теми, яке «День» послідовно веде на своїх сторінках, буде продовжено.
