Отже, дочекалися. Партійна революція, про необхідність якої так довго говорили... самі партійці, здійснилася. Напередодні парламентських канікул, 18 січня 2001 року Верховна Рада ухвалила, хоча далеко не одностайно, закон, що передбачає вибори в парламент за партійними списками. І поки важко однозначно оцінювати цю подію, та й сам розвиток політичних процесів найближчим часом покаже, хто «правий» і хто «винен» у стратегії й тактиці партбудівництва. А поки по гарячих слідах треба було б розібратися в тому, що сталося, й хоча б з’ясувати: кому це вигідно й що робити? Яких ініціатив і сюрпризів слід чекати від організацій, що зовсім скоро, в разі затвердження закону про вибори Президентом, очолять великий похід за взяття фортеці під назвою «4 відсотки»? Хто буде тим щасливцем, який вигукне: «Є така партія!»
Мабуть, ніхто не сумнівається лише в одному: партії підготували для суспільства чимало приємних і не дуже приємних несподіванок. Власне кажучи, вони, ці несподіванки, вже почалися, причому в таких масштабах і таких формах, які викликають здивування й жаль. Хтось захопився розбурхуванням скандалів, хтось зайнятий винаходом майбутніх ефективних політичних ходів, «чорним» і «білим» піаром, форсуванням збільшення партійних лав, а також утворенням блоків, намагаючись поєднати в них «коня и трепетную лань». Не виключено, що впродовж найближчих місяців в Україні побільшає прихильників комуністичних та інших лівих, а часто й просто екзотичних ідей (за прогнозами політологів, фаворитами майбутніх парламентських виборів будуть опозиціонери та радикали, хоч я не згоден із цим твердженням). Деякі нардепи жартома кажуть про те, що час змінювати партійну приналежність і вступати до лав майбутніх «чотиривідсотників». Чи залишиться місце в партійних списках для представників регіонів? Причому місце не в першій сотні, а хоча б у першої двадцятці? І яким буде майбутній парламент, якщо сам закон ухвалено на тлі зростаючої конфронтації, фактичної відмови від імплементації, за відсутності закону про політичні партії й багатьох інших подібних «якщо». Відрив партійного законодавства від виборчого, консолідація партій на підгрунті крайнощів, прагнення уникнути зустрічей і розмов з людьми далеко не найкращим чином характеризує партії. Викликає подив і сам запроваджений депутатами 4-відсотковий бар’єр (чому хоча б не 5% чи 8%?), не кажучи вже про інші недоробки закону. Можливо, він і добрий з точки зору 254 депутатів, а з точки зору держави, інтересів регіонів, територіальних громад? Сама постановка цього питання актуальна і закономірна.
Гострі дискусії з партійної проблематики час від часу спалахують в західноєвропейських країнах. На думку деяких авторитетних політиків, партії перетворилися ледь не на особливий конституційний орган, що має великий вплив на інших, партії проникають у всі прошарки й сфери суспільства, щоб здобувати для себе виборців. Партії «кують» політиків і просто одержимі перемогою на виборах. Але при цьому європейські партії не мають ніяких намірів радикально перебудовувати своє суспільство, й тим паче змінювати його соціальний устрій, економіку та систему державності. Вони є «безкласовими»: існують і діють у рамках законності. Як на тлі цього повчального досвіду рухається український партійний «корабель»?
За десять років і особливо останніми роками пройдено, без найменшого перебільшення, величезний шлях. Стали реальністю політичні свободи та політична конкуренція, міжнародні контакти партій. Та й на регіональному рівні помітно, як повільно, але безповоротно в діяльності партій і грунтовності, і культури, і загальнодержавності, національних пріоритетів. Проте, на жаль, деякі процеси партбудівництва насторожують. Стало вже поганою традицією: перебуваючи при владі, любити її, а опинившись поза нею, ненавидіти, причому ненависть переносити на власну країну, створюючи під цю ненависть партію. А інші створюють партію під «гуманні» цілі.
І яким же довірливим є наше суспільство до крайнощів, до обіцянок, до чудес, як легко на слух сприймає найочевиднішу брехню й вірить у несусвітну дурість! Простежується й крайня апатія, втома, байдужість до політики, заклопотаність побутовими проблемами, що можна цілком зрозуміти й пояснити, — адже політичні бурі то спалахують, то вщухають уже понад п’ятнадцяти років, і вже важко розібратися: що це — нормальний чи аномальний стан суспільства? Глибоко переконаний: подібний рівень політизації на шкоду будівництву та розвитку громадянського суспільства, вкрай шкідливий і небезпечний. Адже він проявляється аж ніяк не як наслідок глибинних, об’єктивних процесів у зміні світогляду, поведінці людей, а викликаний штучно в спробі покінчити з тоталітаризмом, додати потрібної динаміки ліберальним змінам, посткомуністичним реформам.
Після 1991 року на хвилі демократії й гласності, політичних і економічних свобод стало майже престижно мати власну партію як необхідний атрибут авторитету в суспільстві, механізм для прориву вгору соціальними сходинками. Науковці називають ці процеси соціальною мобільністю: партії виконують роль своєрідних ліфтів, що дозволяють зробити непогану кар’єру, винести своїх вождів і прихильників на сяючі вершини влади, слави й популярності. Суспільство дізналося багато нових імен, побачило, на що здатні розкріпачені люди, що потрапили, немов з корабля на бал, на парламентські трибуни. І це чудово. Ми немов побачили самих себе, але без мандата. «Доторканні» дивилися на «недоторканних» й то заздрили, то обурювалися, навчаючись разом з ними й азам демократії, й нормам політичної культури.
Втім, з однієї крайності — партійного монополізму, коли на бюро розглядалося практично все: від причин низького приплоду свиноматок до морального вигляду невдалих будівників комунізму, ми впали в іншу крайність — партійний плюралізм, за якого партії стали створювати ледь не під кожну людську потребу або як хобі, як пристрасть щодо тих чи інших різновидів напоїв. Дехто вдосталь познущався, побалагурив навколо цього, явно не дооцінивши, що подібний спрощений погляд на суть партійного життя був «на ура» сприйнятий у суспільстві: там, мовляв, де партії, — там дотепники й гумористи, там несерйозний підхід до справи. Не випадково, згідно з опитуванням каналу УТ-1, понад 80% людей вважають, що партій в Україні немає.
Спрощена процедура реєстрації, помірковані вимоги законодавства сприяли такому бурхливому розмноженню партій, що країни СНД за цим показником займають провідні позиції у світі. Та й державі, зайнятій дуже складними процесами трансформації, було ніколи зайнятися регулюванням структури та пропорцій політичної діяльності. В Росії діє 139 партій і політичних об’єднань, в Україні — понад сто. І ці процеси тривають на превелику радість тих, хто вважає це зростання ознакою зростаючої демократизації суспільства. Час сказати чесно й відверто: це найбільша помилка, це імітація демократії. Рівень її розвитку не може визначатися кількістю політичних організацій, що рвуться до влади, й не лише тому, що демократію взагалі неможливо кількісно виміряти, а через прозаїчнішу причину: в умовах правової держави одна, менша частина суспільства, залучена до партій, не може нав’язувати свою волю іншій — «незалученій», яка не бере участі в партійних зборах.
Перефразовуючи одного з китайських вождів, в державі може бути сто кольорів, але недопустимі сто ідеологій (ідеологія — це вже заклик до дії), сотні наполеонів, сотні «генсеків» і тисячі «персеків», тисячі партійних офісів і найнебезпечніше — безліч символів, величавих, але суперечливих гасел, що роз’їдають країну, як іржа залізо.
Перекручений плюралізм нічим не кращий за перекручений монополізм. Наявність різновекторних політичних сил якоюсь мірою корисна в той період, коли в суспільстві переважають процеси руйнування, ломка старого, віджилого; але коли суспільство вступає в період стабілізації й творення, некерований плюралізм, помилкове розуміння політичної свободи обертаються на вседозволеність, дестабілізацію, спроби потрапити до засіків влади за будь-яку ціну. При цьому нерідко меркантильні інтереси, особиста вигода (які цілком природні й мають право на існування) прикриваються партійними фетишами, фальшивою заклопотаністю долею Вітчизни, а весь партійний механізм використовується як прикриття для реалізації вузькоегоїстичних цілей. Чи такі партії потрібні країні? І чи не з цим пов’язаний процес так званої «департизації»? Адже задовольнити владні амбіції ста партій неможливо ні теоретично, ні практично — не вистачить ні посад, ні власності, та й терпіння. І держава має цілковите право на регулювання цих процесів в інтересах головної нашої цінності — України, зміцнення її незалежності, а не лише заради інтересів одинаків або, як нещодавно витончено висловився один iз депутатів, «олігархічного плюралізму». Держава має право вимагати й того, щоб діяльність партій, включаючи питання фінансування, була прозорою й відкритою, а не будувалася за принципом закритих елітарних клубів чи сект. Що ж до кількості партій, то вже тепер їх можна безболісно скоротити в 3—4 рази, щоб кожна партія мала в кожній області не менше ніж 10 тис. членів, а за необхідності розробити й механізми бюджетної підтримки партій. Іншими словами: все, що спрямоване на консолідацію суспільства, об’єднання політичних сил, має стимулюватися й підтримуватися. А з другого боку, повинні обмежуватися апетити й претензії партій-бутафорій, вся діяльність яких зводиться до демаршів і заяв.
Особливо помітні невідповідність офіційних партійних доктрин тa реалій життя, партійних лозунгів і партійних дій на регіональному рівні, позаяк саме тут знаходяться об’єкти і суб’єкти «партійного полювання» головної політичної уваги: виборці, округ, власність, прихильники та опоненти, органи влади і управління. Саме тут, як на полігонах, випробовуються моделі партбудівництва і технологій виборчої боротьби, формуються економічні та соціальні відносини, які повинні привести до створення нової соціальної структури і нових цивілізованих стандартів політичної та економічної поведінки. Але за всього бажання протягом останніх років нам, людям, які прийшли в політику з галузей, як казали раніше, народного господарства, важко виявити в організації партбудівництва якусь системність, якісь постійні правила гри, міру прав та міру відповідальності. Наприклад, як впливає кількість і якість партій на структуризацію суспільства, і що це таке: стратифікація населення регіону, наявність бідних і багатих, соціальних класів або щось інше? Що означає поняття громадянського суспільства щодо регіону і що треба робити, в якій послідовності, щоб воно рано чи пізно відбулося? Як домогтися того, щоб і нова структура власності, і середній клас, що формується, і управлінці високої кваліфікації, і нові технології, засоби масової інформації, і соціальна сфера, і гуманітарні організації були реальними партнерами, а не антагоністами держави, залучили до процесу підвищення рівня життя і культури широкі верстви населення?
Намагаюся знайти відповіді на ці та інші запитання невипадково: адже ми не можемо вести партійне будівництво просто заради партій як таких та їх перемоги на виборах, заради партійних любителів пива чи жінок, заради того, щоб постійно зіштовхувати людей один з одним, з владою, заради млявих та злободенних конфліктів — усіх цих партійних маскарадів, які, можливо, й допустимі в країні з розвинутою економікою, правовою культурою, а в нас нічого, крім цинізму, дестабілізації, порушення закону, вони не викликають.
Мені вже якось доводилося називати такі цифри: у Дніпропетровській області — 2,9 млн. виборців, а в 53 партіях, зареєстрованих у регіоні (тільки минулого року додалося 12 нових партій), складається (за неперевіреними даними) приблизно зі 120 тисяч партійців — 4% електорату. Можливо, це випадковий збіг з омріяним бар’єром, але збіг, погодьтеся, вельми показовий: чотири відсотки зажадали права керувати рештою 96-ма. Виникає й інше запитання: чому партії взяли на себе роль світочів прогресу і демократизації? Адже такі ж, якщо не більші, права можуть і повинні мати громадські організації, яких у нашому регіоні понад 600. Причому деякі з них набагато численніші, організованіші та корисніші за інші політичні організації. Якщо хтось і структурує суспільство, то це вони, об’єднуючи його за професійною приналежністю, за інтересами, здійснюючи це на постійній і добровільній основі, а не заради відсотка голосів виборців. Адже з 53 партій активну роботу ведуть від сили 8—10. Фактично тільки НДП, Компартія України, СДПУ(о), «Демократичний союз» охоплюють усі міста і райони, весь політичний простір, інших немає в половині міст і районів, де відсутня мережа первинних партійних організацій. Ясна річ, що регіон від регіону відрізняється, але подібна ситуація за іншого партійного розкладу в інших областях. А якщо немає міських і районних організацій, первинних осередків, якщо відсутні ясні, зрозумілі програми, механізми реалізації та прийняття партійних рішень, якщо немає прозорих схем фінансування — отже, немає власних електоральних і політичних систем, немає творчої роботи в масі. Та й як провести в цивілізованих формах цю роботу, якщо власні газети мають тільки комуністи (7 газет), і по одному виданню мають НДП, Рух, Соцпартія. Решта ж не має ані засобів масової інформації, ані, тим більше, радіо-телеканалів або коштів, щоб сплатити за ефір та публікації. Ось і агітують вони, вибачте, через місця загального користування, через огорожі та стіни будинків, величезні наклади листівок до 1 млн. (!) примірників і бiльше; причому листівки, які нерідко відображають не тільки низький рівень культури, але й відхилення у психіці клінічного характеру. Справа доходить до того, що окремі партії, ще не маючи закону про вибори у Верховну Раду, надсилають до вищих інстанцій пропозиції щодо «нарізки» виборчих округів з розрахунку обрання 300 депутатів і навіть попередні склади окружних комісій (!?). Як поставляться до цього решта 10 — 15 партій друзів-суперників на майбутніх виборах? На кого розраховані подібні політична нестриманість і політичні провокації?
Деякі партії залишаються прибічниками радикальних і діаметрально протилежних ідей, а між крайніми точками зору, як відомо, криється не істина, а проблема. Відмінними рисами радикалістського менталітету є негативізм, заперечення й відкидання теперішнього часу, невживчивість, прагнення до безперервної боротьби, двохвимірне, чорно-біле, ірраціональне та ідеологічне бачення дійсності, доктринерство, віра у власну непогрішність, пошук ворога як винуватця власних помилок і невдач. Але спробуйте сказати про це партіям або перевірити їхні статутні документи, що не під силу навіть обласним виборчим комісіям, і ви переконаєтесь, якою «демократичною» буде їхня реакція. Хоч у цьому немає нічого протиприродного: в нас не може бути зон поза критикою, в тому числі й партійних зон, партійних заповідників.
Явно ненормально, коли перед виборами при формуванні виборчих комісій важко, а іноді й неможливо знайти за офіційними реквізитами ті чи інші партії. Вони настільки слабо знають виборче законодавство, що не орієнтуються в елементарних процедурах і календарних термінах виборів, а делегуючи своїх представників до виборчих комісій, не несуть ніякої відповідальності за діяльність своїх же «повпредів», їхню поведінку, ставлення до своїх, навіть не партійних, а громадянських обов’язків. Практично всім членам комісій секретарями парторганізацій дається «наказ»: не організовувати і сприяти роботі комісій, а контролювати, стежити, стежити і ще раз стежити. За ким, дозвольте запитати? За самими собою?
Ось і виходить, що виборчі комісії формують політичні партії, а відповідають за їхню діяльність (від виготовлення урн, кабін до ремонту приміщень для голосування) органи влади на місцях. При цьому до складу комісій нерідко потрапляють такі партійці, що виборці, особливо в сільській місцевості, зустрічаючи їх за столами з бюлетенями, червоніють і з подивом знизують плечима. Партії не тільки надто слабо знають свої кадри, але й не мають можливості внаслідок недостачі партійних багнетів забезпечити свою участь у роботі не менше ніж 50 — 60 відсотків дільничних комісій, вибираючи інший шлях.
Під час президентських виборів у 17 виборчих округах Дніпропетровської області в день голосування в дільничних виборчих комісіях було зайнято 28,2 тис. осіб, а офіційних спостерігачів тільки від політичних партій, які контролювали роботу виборчих комісій, нараховувалося 18,3 тисячi. Один контролер на півтора члена комісії. Це не просто демократія, а супердемократія!
Висновки напрошуються самі: формуванням виборчих комісій повинні займатися ті суб’єкти, які представлені на території — громадські організації, органи місцевого самоврядування та виконавчої влади і ті, що несуть відповідальність за їхню діяльність. А представники політичних партій, які тим більше не мають первинних осередків на території, де утворюються дільничні комісії, повинні брати участь у роботі комісій тільки з правом дорадчого голосу. Таким чином можна «зрівняти» у правах громадські організації та партії і зменшити витрати суто партійної побудови виборчого законодавства. Тим більше, що стаття 76 Конституції України встановлює конституційні принципи, за якими повинні обиратися всі народні депутати України. Один з них — пряме виборче право. Це означає, що всі народні депутати України обираються громадянами безпосередньо та особисто.
Помилкою і кроком назад буде, якщо пропорційний підхід візьме гору і при виборах до місцевих рад. У такому випадку процеси конфронтації від селищної ради до міської та обласної не просто посиляться, але набудуть антагоністичного характеру. Кому це вигідно? Та й абсурдно обирати місцеві ради від партій, зокрема в тих територіальних громадах, де про них і близько не чули, де вони не зареєстровані, а тим паче, нічого не зробили для розв’язання соціально-економічних проблем. І навряд чи це забезпечить цивілізованість і конструктивність політичних процесів. Шлях до зазначених цілей, як підкреслює Президент України Л.Д.Кучма, лежить через прийняття законів про політичні партії та опозицію, а також внесення змін у виборче законодавство.
Партії, налагоджена партійна система є найважливішим елементом, а багато в чому інструментом державності. І наше спільне завдання зробити так, щоб цей інструмент не фальшивив, не відводив громадську свідомість убік, а ефективно працював на зміцнення могутності і авторитету України.
