Уважно прочитав у «Дні» докладний репортаж про перший робочий з’їзд Партії Свободи («Свобода як ідеологія», 22.02.2005). Я — один із тих, хто схвалює звернення його учасників до Президента України із пропозицією створити постійно діючий Круглий стіл взаєморозуміння. В умовах широкої демократії перед можновладцями, політиками постають складні завдання, які важко розв’язати без фундаментальної перебудови змісту, форм і методів політичної діяльності. Сьогодні вона вимагає нового політичного мислення, практичних дій у дусі дотримання свободи слова, толерантності як важливих соціальних і етико- культурних цінностей, що вважаються нормою цивілізованого суспільства. Саме такою якраз і вважаю ініціативу Партії Свободи мати свій всеукраїнський Круглий стіл взаєморозуміння. Не слід забувати й про те, що ще в листопаді 1995 року ООН та ЮНЕСКО ухвалили «Декларацію принципів толерантності». У ній звертається особлива увага на обов’язок країн-членів виявляти толерантність у найгостріші, найвідповідальніші періоди їхнього життя, щоб уникнути загострення, конфлікту, ворожнечі, а також підкреслюється, що творче співробітництво може бути досягнуто лише з допомогою толерантності та культурної взаємодії.
Будемо відвертими: представникам нашої політичної еліти нерідко ще бракує гнучкості, вміння виходити на постійне узгодження різнопланових інтересів і приймати в кінцевому рахунку виважені рішення. Чому в інтересах ефективної організації роботи ми ігноруємо чужий приклад? А є ж, скажімо, світовий досвід таких інституцій, як політичні ради, які сьогодні діють у понад 40 країнах світу. Причому функціонують вони й у країнах з розвинутими демократичними традиціями, й у державах з перехідною економікою. Так, у Китаї позитивно себе зарекомендував Політичний консультативний комітет, у роботі якого беруть участь усі без винятку політичні партії та рухи, офіційно зареєстровані в країні. Та особливо повчальною для нас є практика іспанців. Після зникнення генерала Франко з політичної арени Іспанія змогла консолідуватися, подолати тяжку спадщину авторитарного режиму. І в цій справі винятково важливу роль відіграв укладений між усіма учасниками політичного процесу договір про громадську згоду — пакт Монклоа. У Іспанії тоді спрацювали як розумна філософія політики, так і сильна воля керівництва, яке користувалось підтримкою суспільства. Визначальну роль зіграла при цьому вибудована навколо договору про громадську згоду система «круглих столів» з найбільш животрепетних проблем країни — економічних, політичних, соціальних. Запроваджені у формі своєрідних громадських палат, ці «круглі столи», на яких обговорювались цілі та завдання перспективного розвитку країни, допомогли у режимі мозкового штурму знайти відповіді на найтяжчі й найболісніші питання, що стояли перед іспанською державою. Тоді на чолі Іспанії опинились люди, у яких була конструктивна національна ідея. Люди, які мали достатню волю, щоб вивести державу з кризи. Внаслідок такої політики цій європейській країні вдалося вийти на сталий режим розвитку й суттєво підвищити добробут свого народу.
У чому головний смисл пропозиції Партії Свободи? Як на мене, в тому, що політичному Олімпу нашої країни час уже відмовитись від гегемоністської позиції щодо влади. У сучасних умовах виникла необхідність докорінно переглянути саму філософію влади, перейти від влади як гегемонії до влади як партнерства. Проведення державної політики в рамках відносин поважного партнерства є прагматичним імперативом нашого часу. Уся логіка розвитку сучасної цивілізації підводить до розуміння партнерства як важливої умови виробки оптимальних рішень, улагодження соціально- політичних конфліктів і розбіжностей, підтримання сталих відносин між державою та суспільством. Зараз, коли Україна вступила в нову фазу свого розвитку, вітчизняному істеблішменту слід ширше користуватися культурним діалогом як методом, за яким стоять вічні гуманістичні прагнення до «нормальної логіки» людських взаємин. Тільки в дусі толерантності, у спільній роботі можна знайти взаєморозуміння й розв’язати усі проблеми, які виникають на сучасному етапі розвитку молодої Української держави. Я глибоко переконаний, що саме життя примусить наших політиків сісти за «круглі столи» з гострими кутами для того, щоб зайнятися пошуком конструктивних шляхів розвитку, спробувати знайти узгоджені спільні рішення всіх нагальних питань, які постали нині перед українським суспільством.
Згадаймо хоча б засідання «круглого столу», що відбувалися наприкінці 80-х років минулого століття у Варшаві. У них брали участь багато відомих полякам політиків, вчених, юристів, журналістів, профспілкових діячів. «Круглий стіл» став нечастим феноменом в історії Польщі, де тоді були поширені політичні конфлікти та взаємні звинувачення. Засідання тривали понад п’ять тижнів, вони завершилися підписанням спеціальної угоди, що увійшла до заключного протоколу «круглого столу». З того моменту політичне життя Польщі почало швидко набирати нові позитивні оберти. Про це докладно йдеться в унікальній документальній книзі «Польський діалог». Її автори Єжі Броніславський та Георгій Вачнадзе наводять слова лауреата Нобелівської премії миру Леха Валенси, які дуже мені до вподоби: «Ми всі відповідальні за Польщу. Польща належить усім, зокрема й тим, хто з нами не згодний».
Ці слова наведені тут не випадково. Виступаючи за створення постійно діючого Круглого столу взаєморозуміння, новоутворена партія, по суті, пропонує легітимізувати присутність іншої сторони, що означає не лише визнати її законні інтереси, але й використовувати багатоваріантність підходів до розв’язання актуальних проблем суспільства для прискорення темпу соціально-економічних змін. Альтернатива є завжди. Вона зумовлена діалектикою природного права вибору людиною та суспільством шляхів свого розвитку на основі визначених цілей. Отже, щоб збільшити свою владу над обставинами, влада повинна допустити до участі в рішеннях ті групи та прошарки населення, які виказують перед нею «незручне» — проблемне бачення світу. Разом з тим було б великою помилкою тлумачити таке розширення як щось дестабілізуюче й небезпечне. Насправді нові вимоги, як і нові політичні суб’єкти, які структуруються у проблемному полі, — це не тільки нова, дефіцитна інформація. Це ще й новий ресурс, нові можливості, які нові партнери вносять у політичний процес. Розмірковуючи про цей аспект мистецтва управління, відомий французький політолог, засновник теорії організацій М. Кроз’є дійшов висновку, що він полягає в тому, щоб «трансформувати нові вимоги в ресурси, необхідні для новацій». Тобто не лише в теорії, але й у реальній політиці треба бути діалектиками — підходити до проблем комплексно, з урахуванням всіх складностей і суперечностей розвитку, балансу сил. Лише на цій основі народжується нова політична культура консенсусу, відмінна від тієї, яка до цього домінувала в Україні, — культури конфронтаційної.
Свобода — ось головна умова формування громадянського суспільства. Буде підтримуватися, шануватися свобода думки — будуть виникати громадянські ініціативи. І ще потрібна інтелектуальна робота. Марксистська теорія шліфувалася століття, також повинні бути відшліфовані й уявлення про громадянське суспільство. Тепер уже є незаперечним, що розширення масштабів партнерства, політичної взаємодії, спільної розробки чіткої стратегії дій — веління часу. Україна і так вже надто постраждала від надмірного використання жорстких і навіть жорстоких політичних технологій. Трагедія нашої суспільно-політичної свідомості за роки незалежності не стільки в тому, що вона стверджувала не завжди виважені, правильні напрями розвитку нашої держави, скільки в їхній абсолютизації, у принципі одноваріантності побутування й відмови від діалогу з носіями інших типів бачення. Що ж, у політичній науці негативний результат — теж результат. Шкода тільки, що при цьому якось випадає з поля зору, що життя — не наукова лабораторія, а люди — не хімічні елементи й не математичні величини.
Ідея Круглого столу взаєморозуміння імпонує ще й тому, що нам як повітря потрібна суспільна згода. «Ми люди один для одного» — цим усе сказано. Згода — цінність безумовна. Бо, як не крути, у цьому понятті не знайдеш поганого змісту. Згода не може бути насильницькою — в цьому випадку мова вже про примус; згода передбачає свободу. Згода не може бути проти когось, бо це вже змова; вона передбачає відвертість. Згода передбачає плюралізм, вона стає тією основою й сама грунтується на діалозі, доброзичливості, увазі та взаємному розумінні, які дозволяють забезпечувати соціальну й політичну стабільність у суспільстві. У цьому дусі згода — вартісно-поведінковий орієнтир не вузько партикулярного, а універсального, загальнолюдського характеру. І як тут не згадати девіз колись популярної столичної газети «Де згода, там перемога».
На моє глибоке переконання, це повинно стати політикою на тривалу перспективу. Йти до цього можна й потрібно двома шляхами: з одного боку, руйнуючи атмосферу ворожнечі та підозри, створюючи атмосферу довіри, а з другого — формуючи механізм спілкування політиків з різною психологією та переконаннями. Країні вигідно, коли в ній панують толерантність, згода, взаєморозуміння. Демократичне суспільство процвітає за рахунок вільного висловлювання думок, з допомогою такого обміну встановлюється збалансоване бачення того чи іншого питання. Тож хочеться вірити, що настане час, коли в Україні люди житимуть у атмосфері доброї згоди. Звичайно, не слід сподіватись, що вона запанує вже завтра. Я б сказав більше: згода як такий собі блаженний стан не настане ніколи. Адже згода — не стан, а процес, нескінченний і творчий, як саме життя.
