Створення парламентської коаліції та формування на її основі уряду — перший подібний досвід для українських політиків. Сьогодні вже очевидні всі симптоми пробуксовки цього процесу, пов’язані як із механічними перешкодами — відсутність офіційних результатів виборів, — так і з політичними. Зупинімося на останніх докладніше.
БАЗА ДЛЯ ПАРТНЕРСТВА
Новий політико-інституційний контекст, закладений набуттям чинності політреформи, вимагає від усіх агентів політичного поля усвідомлення та прийняття тих нових правил гри, які вже реально діють. Перша важлива особливість нової політичної системи координат полягає в тому, що будівництво коаліції відбуватиметься в умовах так званої напівпрезидентської республіки, якою і є Україна за новою Конституцією. Режим напівпрезиденціалізму складний і різноманітний, він не прямолінійний у своїх законах, як, скажімо, суто парламентський, — радше зигзагоподібний і більше нагадує лабіринт. Нагадаємо, що за чистого парламентаризму працюють досить прості та прозорі коаліційні правила. По-перше, право бути коаліційним партнером політичні партії отримують на основі своїх електоральних результатів. По-друге, формат коаліційного уряду прямо пов’язаний із кількісним балансом розподілу партійних сил у парламенті. По-третє, якщо парламент висловив недовіру уряду, то глава уряду разом із міністрами подають у відставку. Інакше кажучи, отримавши на виборах мандат легітимності, партії на основі своїх електоральних активів та ідеологічної несуперечності домовляються про утворення колективного актора — коаліції, яка у свою чергу формує виконавчу владу та несе відповідальність за весь період своєї каденції.
У ситуації, коли президентська влада є впливовою частиною політичного режиму, архітектура коаліції враховує цей чинник. Це означає, що правила будівництва коаліції будуть особливими та відрізнятимуться від простої моделі формування коаліцій в умовах парламентаризму. По- перше, президент майже завжди відіграє роль модератора коаліції. Його право брати участь у створенні коаліції виникає з бекграунду президентської влади. Мається на увазі передусім те, що президент обирається на прямих і загальних виборах, у результаті виборів він отримує у свої руки виконавчу владу безвідносно до коаліційних переговорів. Крім цього, президент виконує свої обов’язки в рамках каденції, що може не збігатися з каденцією парламенту. Інакше кажучи, президент перебуває у своєму президентському кріслі протягом обумовленого законом терміну, крім екстремальних обставин імпічменту або смерті. Стабільність президентської влади, що примушує всіх гравців зважати на цей чинник, також може виявлятися в тому, що у разі несформованості або розпаду коаліції президентська влада не падає. Хоча природно, що за таких обставин вона може бути ослаблена конституційною кризою, спробами імпічменту та загалом нестабільністю режиму. Беручи до уваги все вищевикладене, президентський чинник виступає таким, без урахування якого неможливе будівництво коаліції. Таким чином, президент за природним правом претендує на роль коаліційного партнера.
Варто зупинитися ще на кількох особливостях, властивих напівпрезидентським режимам. Які в цьому разі стимули, що примушують партії приймати правила гри? Важливим інституційним стимулом може виступати право президента на розпуск парламенту, якщо коаліційне будівництво або формування уряду зазнає невдачі. Також стимулювати зближення або відрив від президента може рівень президентської підтримки або електоральний календар. Якщо президент має низьку підтримку або вибори в парламент відбудуться протягом найближчого часу, то це може спонукати партії дистанціюватися від президента, а якщо ні, то — йти на зближення.
Окресливши контури коаліційної гри в умовах наявності президентського чинника, спробуємо прояснити, які можуть бути ці правила щодо результатів виборів до Верховної Ради, що відбулися 26 березня 2006 року
ПАРТІЙНІ АРХІТЕКТОРИ ЗА РОБОТОЮ
За попередніми (неофіційними) результатами виборів, які поки що має у своєму розпорядженні ЦВК, до будівництва коаліції приєдналися чотири партійні сили — Партія регіонів, БЮТ, блок «Наша Україна», СПУ. Щоб прояснити, який архітектурний стиль пропонує або якому віддає перевагу та чи інша партія, спершу все ж таки зафіксуємо, що ми маємо на увазі під коаліцією, інакше кажучи, що ж нам треба побудувати. Насамперед — що не можна назвати коаліцією. Будь-які домовленості або підписані меморандуми про підтримку реформ, законопроектів, соціальних зобов’язань тощо не є коаліцією. Індикатором реалізованої коаліції може бути той факт, що якщо дві партії домовилися про побудову коаліції, то принаймні хоч би один міністр від кожної з них працюватиме в уряді.
Позиція Партії регіонів , яка зайняла перше місце за результатами виборів, полягає в претензії на право формувати парламентську більшість і уряд. Ця претензія необґрунтована хоч би з двох причин. Перша — партія не має контрольного пакета від виборців 50%+1 голос і не має політичного партнера для досягнення цього пакета. Друга — не маючи контрольного пакета (або навіть маючи його) регіонали не зможуть стати повноправними архітекторами коаліції, оскільки політична система координат не є суто парламентською. Регіонали «буксуватимуть» доти, поки не знайдуть формули залучення Президента в будівництво коаліції. Логічним залученням можуть бути переговори з партійною силою, яка вважається президентською (блок «Наша Україна»), що таким чином може сприяти набуттю Президентом статусу коаліційного партнера. Які стимули для подібної кооперації пропонують регіонали? Платформою для коаліції ПР пропонує «стратегію економічного зростання». Це вельми сильний гачок, оскільки маятник соціально-економічного розвитку, що знаходився після 2004 року осторонь соціальної складової, вимагає зміни курсу. І вже в 2006 році ідеологічна амплітуда між пропрезидентським блоком і регіоналами об’єктивно стає дедалі меншою. Остання заява зі сторони регіоналів, озвучена Є. Кушнарьовим, про необхідність буфера між двома силами свідчить про те, що таким буфером може бути Президент, і заплатити за такий буфер регіонали готові «прем’єрською головою» В. Януковича.
У будь-якому випадку синьо-помаранчева коаліція максимально вигідна Партії регіонів — і тому, що так вони можуть забезпечити собі домінуючу позицію в коаліції (186 мандатів проти 81), і тому, що інтереси партійців як представників великого капіталу будуть задоволені саме в разі вектора на економічне зростання.
Становище блоку «Наша Україна» за результатами виборів — це дилема на дилемі. Перша дилема — це дедалі більша ідеологічна амплітуда між блоком «Наша Україна» та партнерами по майданній коаліції «Сила народу», насамперед БЮТ. Конфлікт, що призвів до відставки Кабінету Ю. Тимошенко, можна розглядати першим, але яскравим сигналом. Друга дилема полягає в тому, що «Наша Україна» як президентська сила не може бути вільною від Президента, а легітимність останнього залишається та залишатиметься протягом усього його президентського терміну революційною і майданною. Президент і його партійна сила, по суті, стали заручниками помаранчевої революції і Майдану, що дали їм владу. Як наслідок — човниковий біг між можливими партнерами по коаліції та зволікання з остаточним рішенням. Коаліція з Партією регіонів спричиняє нівелювання майданного мандату Президента, а коаліція з БЮТ — ув’язування в помаранчевих лещатах, які чимраз сильніше стискаються. У будь-якому випадку третє місце в загальному електоральному заліку робить «Нашу Україну» у форматі будь-якої коаліції підпорядкованою силою, але не провідною. А спроби введення в коаліцію в ролі коаліційного партнера Президента не можуть посилити позиції нашоукраїнців. У варіанті помаранчево-синьої коаліції регіонали тиснутимуть кількістю, у варіанті помаранчевої коаліції Тимошенко своїм авторитетом тиснутиме на авторитет Ющенка.
Пошук оптимальної формули коаліції може стати для «Нашої України» поступовим переходом до іншої форми легітимності. А легальне її зміцнення може статися тільки в разі другого терміну президентства В. Ющенка. І формувати передумови для того, щоб термін став можливий і мав чисту легітимність, необхідно вже зараз.
Блок Юлії Тимошенко за результатами виборів має найвигіднішу позицію. По-перше, БЮТ вигідно себе позиціонував арифметично. За результатами виборів можливе відтворення нової версії коаліції «Сила народу» під прапором Президента, але вже з провідною роллю не президентської партійної сили, а БЮТ. По-друге, БЮТ наполягає на створенні «чесної» та чистої помаранчевої коаліції, таким чином пропонуючи зробити основою коаліційної зв’язки не ідеологічну базу, а революційну ретроспективу. Логічно, що такі різні політичні сили, як націонал-демократи, соціалісти та ліві центристи (остання ідентифікація Ю. Тимошенко своєї політичної сили), консолідувавшись у період президентських виборів-2004, коли був можливий лише один вибір, після закінчення «екстремальної» електоральної ситуації повільно повертаються на вихідні позиції. Стає зрозумілим педалювання БЮТ суто демократичних, забарвлених в один колір, підстав для коаліції, оскільки коаліція може бути можлива лише на таких засадах. Що стосується ідеологічних моментів, то їх доведеться «підганяти» під спільний компроміс.
Досвід постреволюційної помаранчевої коаліції сигналить про те, що такий формат може бути лише перехідним, тимчасовим. Однак БЮТ сьогодні вигідна будь-яка за часом і розміром, але помаранчева коаліція, що дає необхідне їй лідерство.
Соціалістична партія О. Мороза, отримавши невеликий електоральний результат, має, втім, вигідне становище. Для соціалістів головне на сучасному етапі — максимізація своєї присутності у виконавчій владі. Тому партійці так методично розпочали пошук і запропонували колегам математичну формулу розподілу міністерських посад. Однак саме такий підхід можна розглядати як професійну готовність партії до будівництва коаліції, чого не можна сказати про інших помаранчевих претендентів на участь у коаліції, що ведуть «закриті» політичні торги.
ЛАБІРИНТИ ВИЖИВАННЯ
Почавши розмову з президентського чинника, що відіграє не останню роль у будівництві коаліції, можна сказати, що і її виживання пов’язане з коаліційним партнерством президента. Іншими словами, коаліційна формула буде тим матеріалом, який закладе міцність або, навпаки, неміцність політичного режиму.
Перший. Помаранчева коаліція, на основі наявних на сьогодні результатів виборів, матиме в парламенті просту більшість. Президент у цьому випадку, по суті, візьме на себе функції лідера коаліції у виконавчій владі, а в парламенті законодавча діяльність базуватиметься на парламентській більшості та президентській вето-владі. Сильна парламентська опозиція в цьому випадку буде тією силою, що підточує міцність вибудовуваної коаліційності.
Другий. У варіанті помаранчево-синьої коаліції коаліційна роль Президента буде медіаторською. Функціональне навантаження Президента в коаліції як медіатора може забезпечити політичному режиму відносно більшу міцність, аніж у першому варіанті. Але все ж він теж може бути нестабільний через сильну опозицію — БЮТ.
Третій. Наявні сьогодні пропозиції про можливий варіант помаранчевої коаліції з прем’єрством Тимошенко як тимчасовий, а потім перехід до помаранчево-синьої як стабілізуючої — це, по суті, перші два сценарії в поетапній реалізації.
Четвертий. У ситуації, якщо коаліційні переговори й торги зайдуть у тупик, Президент скористається своєю суддівською функцією розпуску парламенту та проведення нових виборів. Це може призвести до дестабілізації політичного режиму, що спричинить у тому числі й кризу президентської влади.
