За системи, що склалася, депутат приречений на принизливу роль «кнопкодава». Особливість становища депутата обласної ради Михайла Немова полягає у тому, що він — безпартійний. «До мене звернулися від обласної організації партії «Батьківщина»: чи, мовляв, не маю бажання потрудитися на благо територіальної громади краю? Я прийняв пропозицію», — розповідає Михайло Миколайович про те, як став депутатом. Він — голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців. Отже, спілкується з виборцями. Ще — відомий у краї меценат, благодійник. Авторитетна людина. Справа ж у тому, що пропорційна система виборів до місцевих рад передбачає складання виборчих списків не лише з відвертих прихильників тієї чи цієї політичної сили, а відтак і її програми та статуту. У тих списках — і ті, хто власною персоною їх начебто «прикрашає», і ті, хто готовий за депутатський мандат підтримати партію матеріально, а також кон’юнктурно підібрані чиновники, які завжди напоготові, аби без жодних сумнівів проголосувати за «потрібне» рішення. «Тобто: аби лише справляв (справляла) гарні враження на електорат у період передвиборних змагань», — говорить Михайло НЕМОВ.
— Йдеться про труднощі зі складанням виборчих списків?
— Мова — не про списки і не про тих, хто їх складає, і також не про тих, хто до них записаний. А — про прикре явище. У селах, селищах, містах багато проблем, які роками не розв’язуються. Переконливий факт — систематичне блокування руху на транспортних магістралях обласного центру з цієї або іншої причини. Найчастіше — через те, що під вікнами громадян, не спитавши їхнього дозволу, як годилося б, починають нове будівництво. На тому місці, де мали б бути дитячий, спортивний, господарський майданчики. На жаль, часто-густо люди не мають іншої можливості для того, аби привернути увагу до негараздів, створених зумисне чи випадково їхніми ж обранцями. Отож, їм залишається лише одне — вийти на пожвавлену дорогу. Чому ж таке стало можливим? Обираючи, люди зважають, передусім, на прізвище лідера політичної сили, від якої «ідуть» до рад кандидати у депутати. А на що ж іще зважати залишається?! І хто вони, ті кандидати?!.
— Кажете, що виборець купує, як кажуть у народі, кота у мішку? Мабуть, для того, аби надалі таке не відбувалося, партосередки мають іти на вибори з відкритими списками, забезпечувати повну гласність до і після волевиявлення.
— Можливо. Однак навряд чи це врятує ідею цивілізованого місцевого самоврядування. Із власного прикрого досвіду знаю достеменно, що депутат позбавлений права на особисту позицію, на свою «окрему» думку. Він зобов’язаний голосувати тільки так, як вважає за потрібне його фракція. Тобто: за вказівкою «партверхів». І це часто-густо призводить до суб’єктивних, упереджених рішень, а то й до перерозподілу власності. Наголошую: така принизлива роль відводиться депутатові не тільки у фракції БЮТу, а у фракціях усіх інших політичних сил, представлених у тій же обласній раді. І стосується це не тільки обласної, а й усіх міських, районних рад. Як колись, так і тепер: «коливайс я» разом із партійною лінією! А не бу деш «коливатися», то тобі про імперативний мандат нагадають — чекай на осуд парттоваришів. За пропорційної системи виборів депутат приречений на цю принизливу роль — лише тиснути саме на ту кнопку, на яку тобі вкаже партія. Громадські сть уже побачила, що й до чого, публічно закликає депутатів, аби служили вірою і правдою виборцям, а не своїм партійним вождям. Але ж як їм, депутатам, це робити? Уже стало помітним і в обласній, і у міських та районних радах: той чи цей лідер прибуває на сесію, коли розглядається питання, що стосується його бізнесових інтересів. Чи то земельної ділянки, чи то родовища корисної копалини, чи то нерухомого об’єкта. І контролює, аби фракція дружно проголосувала «правильно». Бо «є така думка». Коли ж його питання вирішене, демонстративно залишає сесійну залу. До речі, саме у столичних партійних офісах часто-густо вирішують, хто має керувати місцевими радами. З надією на плідну співпрацю у перспективі з тим, кому виявлено «високу довіру». Пропорційна система має ще один істотний недолік. Мабуть, пригадуєте, як було за мажоритарної системи. Людина із далекого села знала прізвище та ім’я по-батькові депутата, обраного на її виборчому окрузі. То й знала, до кого саме звернутися зі своїм питанням. І депутатові було відомо, на якій території йому виявили високу довіру. То й робив щось для свого виборчого округу, відповідав на звернення, ініціював добрі справи для своїх виборців. А що ж тепер маємо? Нічого. Зв’язок утрачено. У обласній раді переважно люди з обласного центру. Більшість — підприємці або чиновники.
— І тоді не всі депутати пам’ятали, кому й чим зобов’язані. Хіба ж ні? Що ж ви пропонуєте?
— Всякого бувало. Але наступного разу його шанси стати депутатом були щонайменші. Нині, на мою думку, слід повернутися або до мажоритарної системи, або хоча б до змішаної — мажоритарно-пропорційної. Звісно, далеко не все у минулому було досконалим, довершеним. Тому слід глибоко проаналізувати минулу практику, зробити відповідні висновки. Зокрема, для того, щоб депутат не забував ні на мить, кому й чим зобов’язаний за довіру, необхідно спростити проти тієї, що була, процедуру його відкликання з ради. Зрештою, я тільки визначаю гостроту питання, а про те, як його вирішити мудро та ефективно, зобов’язані думати законотворці. Раніше ж, аніж вирішити, мають почути голос людей, практиків і зважити на цей голос. Аби був досконалий механізм ухвалення рішень на місцевому рівні, аби результативними були відповіді «слуг народу» на звернення виборців, діловими — реагування відповідних інстанцій на запити самих депутатів.
— На одній із сесій ви, Михайле Миколайовичу, пригадується, звернулися аж із п’ятьма депутатськими запитами.
— Що з того?! Більшість запитів зависає у повітрі. На них елементарно відписуються.
— Отже, ви ратуєте за істотні зміни у системі виборів до місцевих рад?
— Не тільки. Необхідне «розкріпачення», тобто реформування місцевого самоврядування. Щоб гасло «Вся влада — громадам!», нарешті, набуло практичного значення. Вважаю, що Києву треба залишити тільки питання загальнонаціонального характеру — безпеки, оборони, зовнішньої політики, державного бюджету, паливно-енергетичного комплексу. А всі інші питання слід вирішувати на місцях. Хіба що не так, як тепер вирішуються. Зокрема, тільки Сатанівська селищна рада повинна одержати право на те, щоб визначити, кому і на яких саме умовах експлуатувати свердловину. І щоб тамтешня громада мала можливість проконтролювати, чи правильно вирішили її обранці, як виконується кожен із пунктів цього відповідального рішення. Упевнений, що якраз у такому випадку людям, які волею долі опинилися біля родовища лікувальної води, не довелося б багато і марно говорити про те, що у курортному селищі розбиті дороги, що не працює водогін, відсутні нормальні очисні споруди, панує безробіття і таке інше. Держава зобов’язана дати їм законне право на організацію гідного життя на своїй території. Й отак — у кожному населеному пункті, на території якого, звісно ж, є можливості для соціально-економічного розвитку. Якщо не цілюща вода, то родюча земля або родюча земля і корисні копалини, або історичні пам’ятки... Подільська земля багата...
— А хто, образно кажучи, пожинає щедрі плоди цієї землі?
— На жаль, лише не той, хто на ній сумлінно працює. Мені, як голові Хмельницької спілки підприємців і промисловців, ледве не щодня доводиться чути від обурених до краю людей про тотальну корупцію на всіх рівнях. Куди, розповідають, не звернувся б, скрізь вимагають хабара. За довідку, за дозвіл, за погодження, за те, що ти «просто» підприємець... Здирники безсоромно називають «ціну питання». Уже давно на все є «прейскурант». На скільки вищий ранг бюрократа, на стільки ж дорожчі його «послуги». Є «прейскурант» і на те, щоб злодійкуватому чиновникові уникнути відповідальності, залишитися на «робочому посту». Все сходить з рук. Бо прилипає до інших. Створилася система кругової поруки. Навіщо, мовляв, учитися у престижному ВНЗ, коли можна купити диплома, а відтак — посаду? Ну, а потім, як мовиться, відбивають витрачені гроші. Така, на жаль, система склалася. Є з кого «приклад» брати. Безкарність плодить злочини. І всі ми мовчимо. Мовляв, моя хата скраю. Ось де причина біди-лиха. У цьому ж ряду і рейдерські атаки на комунальні підприємства, тобто — на власність усієї громади. На жаль, депутат, який розуміє, що й до чого, нічого не може протиставити цій біді.
— Тепер, у ході передвиборних перегонів, обіцяють позбавити народних депутатів недоторканності. Так, кажуть, позбудемося корупції у парламенті, а далі — в суспільстві.
— Хотілося б вірити, що буде саме так. Але кому ж вірити?.. Фактично, замовчується справа про зухвале, жорстоке побиття голови Хмельницької райради Олександра Зінчука. Це — не побутовий злочин. Постраждалий вважає, що, виконуючи службові обов’язки, зачепив чиїсь фінансові інтереси. Або тиражують усіма засобами гласності про заплановану зустріч. Люди з надією, що почують щось путнє, ідуть на майдан, а там на них чекає велике розчарування: лідер... не прибув. Без якоїсь поважної на те причини. Але шоу із високооплачуваними зірками таки відбулося. За рахунок розчарованої публіки. Нам не завадило б навчитися поважати один одного, а передусім — треба поважати самого себе. Отже, одне з найперших завдань для нового парламенту — реформування місцевого самоврядування. Слід створити таку правову систему, за якої всю повноту влади на своїй території одержали б громади. Щоб депутати місцевих рад служили виборцям, мали свою позицію і відстоювали її, а не були волею лихої долі «кнопкодавами», задовольняючи інтереси своїх партійних вождів або й свої особисті. І вкрай потрібна реформа судової системи. Можливо, врятуємо ситуацію, якщо служителів Феміди будемо обирати. Вважаю, що слід розгорнути публічне, небайдуже обговорення всіх нагромаджених проблем, гуртом визначитися щодо того, як тих проблем позбутися, а відтак — зажадати законодавчих рішень.
