5 липня 2014 року, внаслідок тривалого міжслов’янського збройного протистояння, Українська держава відновила контроль над м. Слов’янськ. На цей раз перемогли українські військовики-слов’яни, а представники гіршої частини російських слов’ян — терористи, бандити і мародери — зазнали поразки.
• Із огляду на історію генези світового слов’янства зазначена подія не тільки символічна, а й закономірна. Врешті-решт боротьба світового слов’янства за звільнення від османського й австрійського владарювання, за єдність, рівність, національну самоідентифікацію, державність і суверенітет, зокрема й у рамках ідеології панславізму, завершилася його розколом і занепадом руху загалом.
Як відомо, основою протиріч, що призвели цей етнос до такого стану, були світоглядні розбіжності та різний цивілізаційний вибір східних, західних і південних слов’ян, а також небажання частини із них підпорядковуватися одному лідеру, особливо Російській імперії, а згодом і її наступниці — Радянській імперії. Кінець кінцем практично всі загальновідомі групи слов’янства в ході тяжких і довготривалих визвольних змагань здобули незалежність, державність та право вільного розвитку національних мов і культур.
• У контексті відсічі російської агресії щодо України та перших обнадійливих звісток зі «східного фронту» заслуговують уваги спроби Росії протягом століть використати ідеї слов’янофільства для імперської експансії та утворення під егідою Москви слов’янської федерації. За цим, варто зауважити, що стратегія експансії і загарбницьких війн була властива Росії задовго до виникнення у XVIII столітті панславізму як суспільно-політичної ідеології.
Так, не заглиблюючись у хронологію війн царизму необхідно нагадати, що підписання 1654 року Переяславської угоди, в якій Росія гарантувала слов’янській Україні статус автономії, завершилося 1764 року ліквідацією Гетьманщини, а 1775 року знищенням Запорізької Січі. 1920 року радянська Росія унеможливила існування Української Народної Республіки, а потім жорстокими репресіями та геноцидом винищила значну частину українського населення та вітчизняної еліти, що негативно вплинуло на генофонд нації. Цинічними каральними акціями Москвою придушено визвольний рух ОУН-УПА у західних областях України після Другої світової війни. Характерним ставленням до братів-слов’ян є участь царської Росії у трьох поділах Польщі та збройна агресія радянської Росії спільно із нацистською Німеччиною проти цієї країни 1939 року. За придушення революцій 1848 року на територіях проживання слов’янського етносу російський цар Микола I отримав прізвисько «жандарм Європи». Знову ж таки із міркувань імперських інтересів для встановлення радянського впливу та комуністичних режимів у Східній Європі Й. Сталіним під час II Світової війни було створено Всеслов’янський комітет, діяльність якого припинено 1953 року після створення організації Варшавського договору та політичного розриву Кремля із слов’янською Югославією.
• Тобто слов’янофільська, а потім і комуністична ідеологія та популістські гасла про «братерство слов’ян» для Росії завжди існували лише прикриттям агресивної імперської експансії.
Такою ж залишається політика і путінської Росії у XXI столітті. Хоча Кремлю доводиться корегувати зовнішньополітичну стратегію відповідно до вимог сьогодення. Так, унаслідок впливу глобальних процесів і перемоги демократичних революцій у країнах Варшавського договору, втратила актуальність комуністична ідеологія та колись популярний панславізм. Більше того, очевидним є факт не лише розмежування, а й ворожнечі між слов’янськими країнами за політичними інтересами. Частина із них стали членами НАТО і ЄС. Інші країни, до яких належить і Україна, поставили за мету членство в Європейському Союзі. Своєю чергою Російська Федерація, безпідставно претендуючи на статус світової держави і окремої цивілізації, відкидає західні цінності і вважає, що начебто НАТО і ЄС протистоять слов’янському світу.
Таким чином, в умовах неможливості використання панславізму та комуністичної ідеології у стратегії відтворення російської неоімперії, Кремль, за твердженням З. Бжезинського, з метою реалізації таких амбітних планів, задіяв концепцію квазімістичного шовінізму, що передбачає розбудову «Русского мира» шляхом просування у міжнародну спільноту «Великої російської цивілізації». Однак такий проект є не щось інше, як модернізована ідея російських слов’янофілів XVIII—XIX століть А. Самборського та В. Малиновського про головну роль Росії серед слов’ян, які повинні політично об’єднатися під егідою Російської імперії. Подібним опікувався в наприкінці 1830 років і відомий М. Погодін.
• Під проект «Русского мира» режимом В. Путіна підведено відповідну законодавчу, ідеологічну і гуманітарну базу, яка в більшості своїй ігнорує міжнародне право і загальновизнані цивілізаційні цінності. Зокрема, серцевиною проекту є концепція розділеного народу, захисту співвітчизників за кордоном, зокрема й шляхом прямої агресії проти суверенних країн, а також винятковості російської цивілізації у світі. Зайве говорити про те, що значна частина світу вже перебувала під впливом подібної ідеології відомих тоталітарних режимів, які через несприйняття власними народами та міжнародним співтовариством закономірно зазнали краху.
Навіть без глибокого аналізу неоімперської ідеології «Русского мира» є всі підстави стверджувати, що реалізація цього проекту може призвести до створення фактично ізольованої від світової спільноти конфедеративної резервації реакційних тоталітарних режимів на чолі із Кремлем. Отже, зрозумілий прогноз сценарію перспектив такого утворення. Спочатку статус країн-ізгоїв, втрата міжнародної суб’єктності і спроби збройним шляхом завоювати нові території та вплив у світових справах, рецесія і стагнація економіки, зубожіння народу, масове безробіття, і як наслідок, масштабні демократичні революції, що зметуть феодальні диктатури.
• Як приклад викладеного є частка залежних від Москви колишніх країн Варшавського договору та події в новітній Україні. Так, спроба В. Путіна через маріонетку В. Януковича силою долучити Україну до «Русского мира» завершилася Революцією Гідності й активною протидією народу інспірованому Кремлем сепаратизму і тероризму в Донецькій та Луганській областях.
Вітчизняними і зарубіжними експертами визнається, що проект «Русского мира» у своїй суті є таким же контрпродуктивним, як і слов’янофільська ідея утворення політичної федерації слов’ян під егідою Російської імперії. Показовою відмінністю проекту від свого попередника вважається те, що «Русский мир» несе в собі реальні ризики глобальної катастрофи та загрози не лише особисто В. Путіну, а насамперед існуванню Російської держави і нації. Зважаючи на те, що у заходах із популяризації проекту активну, якщо не провідну, роль відіграє Патріарх РПЦ Кирил, це суттєво підриває авторитет і унеможливлює ефективне функціонування російського та вселенського православ’я. Поглиблюватиметься також і прірва розколу у слов’янському світі та посилюватимуться міжконфесійні і міжетнічні протиріччя у країнах близького зарубіжжя.
• На особливу увагу заслуговують виклики російській нації. Вважається, що реалізовуючи проект «Русского мира», В. Путін фактично «підставляє» всіх росіян і російськомовних громадян, що живуть у зарубіжних країнах. Адже концептуально проектом передбачається, що суверенітет Російської Федерації поширюється на всіх росіян, де б вони не жили. Більше того, такі місця проживання можуть бути зміненими шляхом об’єднання росіян. Беззаперечно, що такі наміри зумовлюють зрозуміле занепокоєння та страх у громадськості й урядів країн проживання росіян щодо власної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності. Досвід України, Грузії, Молдови, країн Балтії та Центральної і Східної Європи переконливо засвідчує, що сучасна агресивна політика Кремля із просування «Русского мира» помітно змінює ставлення спільноти до росіян, які мешкають чи тимчасово перебувають у відповідних державах. Росіян починають сприймати як «п’яту колону тоталітарного режиму В. Путіна», яка становить загрозу національній безпеці.
Повною мірою «звіряче» обличчя «Русского мира» розкрилося у жахливих акціях, що межують зі злочинами проти людства, хуторянського російського сепаратизму у секторі бойових дій сходу України. Анексія Криму, моральний і фізичний терор опонентів, незалежно від національності, катування, вбивства, бандитизм, захоплення для викупу заручників, примусове використання мирного населення як щита при проведенні підлих бойових вилазок, фактично стійкі ознаки етнічної чистки власне корінних українців, почасти лише за спілкування рідною мовою, ганебне плюндрування державної символіки та ігнорування будь-яких норм військової честі, ось що принесли озброєні до зубів місіонери-варвари «Русского мира» на землю України.
Які можуть мати наслідки зазначені факти для росіян і Росії, вже йшлося вище.
• Водночас, доцільно зауважити, що суттєвою похибкою вітчизняної і світової спільноти буде намагання ототожнити великий російський народ із дріб’язковим, недалекоглядним та нездатним мислити прогресивно режимом В. Путіна, що вочевидь стрімко деградує і наближується до логічного кінця. Хоча не варто втрачати пильності і скидати з рахунку ту обставину, що частина населення Росії та росіян зарубіжжя перебувають під впливом отруйної ідеології «Русского мира» і намагаються вчиняти відповідно. Тим більше, є упевненість у тому, що російська спільнота усвідомлює істину про те, що велич народу полягає не в силі, агресії чи винятковій зверхності, а в мудрості, шляхетній толерантності та поважному ставленні до своїх партнерів і сусідів.
Підсумовуючи викладене, все більшає переконання в тому, що «дохлу кішку» проекту «Русского мира» кимось навмисно і свідомо підкинуто російському суспільству для того, щоб посварити Росію із міжнародним співтовариством та слов’янським світом і таким чином створити умови для усунення від влади В. Путіна та остаточного поділу Російської Федерації на дрібні маріонеткові державні утворення. Із такої диявольської пастки цивілізований вихід Кремлю буде знайти практично неможливо. Тим більше що вже тепер імперіалізм, націонал-шовінізм та ознаки фашизму і расизму, що властиві ідеології «Русского мира», дають підстави світовій спільноті кваліфікувати сучасну Росію як «неоімперію зла».
• Звичайно, вірогідність такої версії щодо походження і мети «Русского мира» може зумовити аргументовані заперечення. Проте динаміка процесів у самій Росії та навколо неї дає версії право на існування та на відповідне реагування не скільки з боку режиму В. Путіна, стільки з боку свідомої і патріотичної частини російського суспільства.
Своєю чергою, виходячи із загроз для України просування на її терени «Русского мира», офіційному Києву необхідно вживати комплексні і рішучі заходи щодо адекватного реагування на них. У цьому переліку важливим є посилення політико-дипломатичними методами міжнародної підтримки України та зміцнення обороноздатності країни. Суттєвої корекції із задіянням вітчизняного медіа-ресурсу потребує гуманітарна та інформаційна політика Києва, як для якісної протидії антиукраїнській пропагандистській війні Кремля, так і для формування у росіян та російськомовних мешканців бунтівних регіонів більшої довіри до Української держави. Своє місце в цьому процесі врешті-решт має знайти й Українська православна церква Московського патріархату.
• Незважаючи на те, що світове слов’янство є різновекторним за політичними та інтеграційними уподобаннями, офіційному Києву варто ініціювати консолідацію такого ресурсу навколо Програми мирного врегулювання Президента України. Для цього на першому етапі, як відповідний майданчик, доцільно задіяти можливості створеного 1998 року у м. Прага Слов’янського парламентського союзу та впливової Вишеградської групи.
Але насамперед має бути у стислі терміни переможно завершена антитерористична операція зі звільнення від сепаратистських бандформувань та диверсійно-розвідувальних груп ГРУ ГШ і ФСБ Російської Федерації територія Донецької і Луганської областей. Постільки можливе зволікання та втягування української сторони у попередні мирні переговори гратимуть лише на руку сепаратистам та Кремлю, що прагне заморозити воєнний конфлікт у цьому регіоні і продовжити ескалацію дестабілізації обстановки в Україні.
• Як вбачається, при такому алгоритмі дій влади і суспільства, Україна не лише уникне пастки «Русского мира», а й переможе у боротьбі із зовнішнім і внутрішнім ворогом та забезпечить поступальний розвиток модерної держави.
Кожна нація долає свій тернистий шлях до набуття незалежності і соборності. Тож віритимемо, сподіватимемося і рішучіше діятиме в ім’я того, щоб черговий доленосний іспит нація витримала і в скрижалі новітньої історії цей період було вписано як епоху ренесансу України.
