Кореспондент «Дня» вирішила дізнатися, чим є патріотизм для різних груп
(політичних, національних, соціальних) населення Львова, своєрідного символу
націоналізму та патріотизму.
Народний депутат України, голова львівського обкому компартії Олександр
Голуб: «Це любов до батьківщини, народу, віра в його майбутнє; але віра,
яка не має нічого спільного з голосними словами. Якщо говорити про ці речі
дуже багато, це може видаватися нещирим. Найкраще патріотизм постійно доводити
на практиці».
Заступник голови обласної організації УРП Ігор Кравчук вважає: «Патріотизм
— це моє особисте намагання облаштувати світ навколо себе так, як це мені
подобається. І, звичайно, попри приватні інтереси, це поняття об’єднує
націю, народ».
Заступник голови львівського відділення Товариства української мови
ім. Т. Шевченка «Просвіта» Юрій Грицеляк по-філософськи поставився до запитання
і відповідав менторським тоном: «Є поняття великого і малого патріотизму.
Ми розглядатимемо великий патріотизм, як любов до рідної мови, пошану до
предків (від латинського «патріа» — батьківщина)... Малий є в кожного,
але його потрібно розглядати через лупу. Людина мусить дорости до великого,
тільки тоді вона вважатиметься повноцінним членом суспільства».
Голова Товариства російської і української культури (колишнє Товариство
ім. О. Пушкіна) Валерій Кравченко: «Напевно, це, перш за все, палка любов
до рідної землі й бажання бачити її вільною, демократичною... у співпраці
з братніми державами, й така ж палка ненависть до її ворогів».
Натомість заступник голови Союзу українок Ростислава Седак спрямовує
патріотизм у інше русло й чітко запевняє: «Потрібно виховувати нашу громадянку-українку
так, щоб вона могла захистити родину, землю і ні в якому разі не була спостерігачем».
Так вважають самі українці. А етнічні меншини, що здавна живуть у Львові
і, так би мовити, пустили коріння? Чим для них стала ця земля... У членів
німецького товариства «Дойчес Гайм» наше запитання спричинило цілу дискусію.
«Це взаємна любов уряду до народу й народу до уряду. Для нас, вихідців
із Німеччини, це — збереження національної культури, традицій. Головне,
що німці не обкрадають Україну. Її обкрадають самі українці. Адже німець
компостує квитка в трамваї, а українець йому каже: ти що, дурний? А німець
у відповідь: я хочу, щоб моя сім’я жила за законами держави, в якій вона
живе. Для чого тоді щось говорити про патріотизм?»
Польське питання стоїть у Львові набагато гостріше, ніж будь-де. Тому
що полякам не хочеться відмовлятися від міста, яке так багато років вони
вважали частиною Речі Посполитої. Тим полякам, що живуть у Польщі. А польська
меншина нашого міста менш категорична. Для членів Товариства польської
культури Львівщини патріотизм — це «любов до міста, в якому народився.
І хоч би де в Польщі ми були, завжди підкреслювали свою любов до Львова.
Це, як кажуть, місцевий патріотизм. Якби жили у Варшаві чи у Кракові, питання
стояло б інакше, але тут поляки є національною меншиною, і тому ми просто
любимо Львів».
Львів’яни про патріотизм
Аби спостерігати за любительською грою львів’ян у життя, не треба знімати
дахи, як це зробив хитрий біс у творі середньовічного письменника. Достатньо
просто пройтися львівським «бродвеєм» — стометрівкою перед «гранд-опера».
Тут мають звичку збиратися неврівноважені ультраправі (так звана «клюмба»),
пенсіонери (аби пограти у шахи), «дєвушки» легкої поведінки з цілком певною
метою, та безліч неординарних особистостей.
Молодий «мауглі» з львівського «колюмбарія» дав визначення: «Патріотизм
— це коли зарізати москаля або жида». Відповідь, загалом, на кшталт тих,
якими здавна лякають «східняків», і яку почути можна хіба що з вуст псевдопатріотичних
зомбі.
Досвідчена «клюмба» спершу поцікавилася, з якого ми видання. А не почувши
очікуваного «За вільну Україну», просто відігнала геть.
Дві молоденькі (і, на наше здивування, розумні) дівчини вважають, що
«такого поняття нині просто не існує. Нема в що вірити. Від держави немає
ніякої подяки, то в чому тоді сенс існування? Не залишилося нічого святого,
хіба що для хворих на ідеалізм...»
Зважаючи на такий спектр трактувань, аби завершити полеміку, ми звернулись
до мерії. Але «батька» міста Лева пана Василя Куйбіду просто не змогли
впіймати, враховуючи його цілковиту зайнятість. І це, очевидно, теж можна
назвати патріотизмом. Винятково «мерівським».
