Після завершення затяжної президентської кампанії ситуація в Україні кардинально змінилася. Ми сьогодні спостерігаємо небувалу єдність депутатського корпусу, готовність підтримувати не лише процес формування уряду, а і його дії. Парламентарії 4 лютого показали свою рішучість відображати волю виборців і підтримувати нову владну команду. Справді, Юлія Тимошенко — ефективний і досвідчений управлінець, готовий на жорсткі та часом непопулярні заходи. На мій погляд, невипадково Кабінет Міністрів отримав можливість працювати без загрози відставки з боку Верховної Ради протягом року. Проте я впевнений, що сьогодні потрібні ще ефективніші та відповідальніші кроки. Але спершу я хотів би торкнутися подій нашої нещодавньої політичної історії.
Загальновідомо, що будь-яка розвинена демократична держава прагне до ефективного втілення принципу розділення влади та максимальної демократичності суспільного життя. Хочу нагадати, що політична реформа або процес внесення змін до Конституції спочатку замислювалися як стримуючий чинник, що здатен не допустити перемоги Віктора Ющенка в президентських перегонах. Тогочасна влада перехопила ініціативу «нашоукраїнців» у справі реформуванні системи влади заради збереження усталеного за 10 років політичного режиму. Замість прийняття нових законів про вибори, про Президента України, про Кабінет Міністрів була запущена схема руйнування жорсткої вертикалі влади, зроблена ставка на розмивання єдиного центру влади. Проголосована в грудні 2004 року пакетна угода, що мала на увазі розблокування заплутаної ситуації та подолання політичної кризи, реанімувала вже практично поховані положення про внесення змін до Конституції України. У результаті найпізніше з 1 січня 2006 року політична реформа дозволить говорити про існування кількох паралельних центрів влади. Справді, ця схема відповідає класичній політичній традиції в Європі. Проте хочу нагадати про інші особливості ситуації в нашій країні.
Перед Україною стоїть завдання забезпечення власного гідного місця в змінному світі. Не можна переоцінювати прагнення Європейського Союзу інтегрувати Україну в свої лави та недооцінювати значення сильної й незалежної України для стабільності на пострадянському просторі. Судячи з виступів Президента та прем'єра 4 лютого, під час затвердження Юлії Володимирівни на посаді голови уряду, україноцентричні настрої у світі мають під собою реальні підстави. Час тверезо визнати, що помаранчева революція подарувала шанс здійснити енергійний ривок уперед у власному розвитку. Українці отримали можливість здійснити перетворення на зразок тих, які пережили наприкінці 80-х років минулого століття країни Центральної Європи. Утім, я не виключаю, що перетворення в українців будуть глибшими та якіснішими, такий уже ми народ — ґрунтовний, що вміє працювати. Мільйони наших співгромадян своїми діями зуміли поламати практику керованої демократії в СНД. Але не варто нехтувати можливістю виносити уроки з помилок наших сусідів.
У багатьох країнах Центральної Європи економічні перетворення виявилися припиненими або неповними через те, що спостерігалися серйозні протиріччя між законодавчою та виконавчою владою або існували паралельні впливові центри прийняття рішень. Україна, в якої існує безліч об'єктивних і суб'єктивних складнощів процесу подальшого розвитку, сьогодні не може дозволити собі розкоші роздвоєння центрів влади. Для здійснення ефективної політики потрібна сильна владна вертикаль, фігуранти якої не просто є політичними соратниками, а й довіряють одне одному. Потрібна якісно нова система підготовки кадрів, здатних адекватно вирішувати поставлені перед ними завдання, стратегічно мислити, а не просто сліпо виконувати доручення.
Є ще один момент. За роки незалежності в Україні були випробувані мажоритарна та змішана системи парламентських виборів. Мажоритарна дозволила прийти до законодавчої влади представникам національної буржуазії, змішана — допомогла стимулювати процес становлення політичних партій. Згідно з ухваленим у березні минулого року законом про вибори народних депутатів, п'яте скликання Верховної Ради формуватиметься на пропорційній основі. На мій погляд, це одна з головних причин, через яку введення в дію положень політичної реформи необхідно відкласти ще на чотири-п'ять років. Нам поки що невідомо, до яких політичних наслідків призведе формування законодавчого органу на основі виборчих списків партій і блоків, настільки сильні наші партії. Відповідь на це запитання ми отримаємо лише весною наступного року. До того ж, в Україні за підсумками президентських виборів, фактично сформована коаліційна виконавча влада. Проте ефективність її дій уже сьогодні отруєна недовірою між Президентом і прем'єр-міністром. Думаю, сьогодні ніхто не ризикне припустити, як розвиватимуться стосунки між двома харизматичними політиками, які стоять сьогодні на вершині владної вертикалі. Вчорашні соратники, співголови коаліції «Сила народу» опиняються в ситуації перерозподілу своїх повноважень. Конфліктний потенціал у відносинах між двома лідерами помаранчевої революції навряд чи піде на користь країні та системі державної влади.
Про недосконалість положень поспішно зліпленої політичної реформи сказано вже досить багато. Не повторюватимуся, лише зазначу, які політичні кроки, на мій погляд, необхідно зробити вже найближчим часом. Це впровадження пропорційної системи формування представницької влади, що дозволяє зробити українські партії реальною суспільно-політичною силою. Це прийняття закону «Про Кабінет Міністрів», що дає можливість перетворити міністрів на політичних гравців, здатних відстоювати не лише позиції партій, які делегували їх у владу, а й державні інтереси. Але я категорично наполягаю на необхідності відкласти набуття чинності законопроекту №4180 до початку повноважень парламенту шостого скликання та закликаю колег-парламентаріїв ухвалити відповідне рішення.
Розумію, що моя позиція може видатися прагненням використати політичну кон'юнктуру, проте впевнений у тому, що вигадана як обмежувач президентської влади політична реформа не повинна стати палицею в колесах економічного та суспільного розвитку України. Ми маємо унікальний шанс на хвилі суспільного підйому досягти кумулятивного ефекту економічного зростання та могутнім ривком наздогнати наших центральноєвропейських сусідів. І ми не повинні використати його нераціонально.
