29 червня відбудеться зустріч представників країн, готових надати економічну допомогу колишній Югославії. Розмова буде не з легких, особливо це стосується питання видачі звинувачених у військових злочинах Міжнародному трибуналу в Гаазі. Подібні переговори, однак, ні в якому разі не повинні перешкодити тверезій оцінці того, що Сербії дійсно необхідно зробити, щоб знову встати на ноги в економічному плані.
На сьогодні Сербія остання екс-комуністична країна, що стоїть на порозі переходу до ринкової економіки. І хоча компенсувати повне жорстокості й фактично втрачене десятиріччя жителям Сербії практично неможливо, більш пізніший, порівняно з іншими країнами, початок реформ має свої переваги: серби зможуть навчитися на чужих помилках.
Джозеф Шумпетер — видатний австрійський економіст — описав динаміку ринкової економіки як творче руйнування: нові прийоми приходять на зміну старим механізмам, молоді фірми витісняють з бізнесу тих, хто в ньому вже давно. Процес переходу до нового типу економіки в посткомуністичний період також несе в собі елемент творчого руйнування: нові установи, нові шляхи організації економіки, нові соціальні та політичні відносини повинні замінити старі моделі, що дискредитували себе.
Але руйнування має значення, тільки якщо на його місці відбувається створення чогось. Знищення робочих місць само по собі не є доброчесністю. Воно добре тільки в тому випадку, якщо на місці старих створюються нові, кращі робочі місця. Для забезпечення високої продуктивності, однак, потрібні здібності до підприємництва і капітал. Що стосується країн, котрі знаходяться в процесі переходу до ринкової економіки, з самого початку їм не вистачало як першого, так і другого, однаково як і організацій, здатних їх підтримати.
У кожному суспільстві є свої «приховані» підприємці, і для того, щоб активізувати їх, необхідні банки, готові надати фінансування новому бізнесу. Однак справжні банки, тобто не ті, що позичали гроші уряду або фінансували практично задушені дефіцитом державні підприємства, а банки, що сприяли б розвитку нових компаній (як виділенням кредитів, так і просто гарною порадою) в багатьох посткомуністичних країнах фактично були відсутні.
Більше того, практика надання таких потрібних підприємцям позик у впорядкованій і ефективній манері не може існувати в умовах дуже високих реальних процентних ставок. В Америці та Європі, наприклад, вважається, що навіть такі помірні процентні ставки як 5% або менше часто гальмують економічну діяльність. Отже, як може з’явитися справжнє підприємництво, коли реальні процентні ставки так обтяжуюче високі в країнах, що знаходяться в процесі перетворень?
Виявляючи найбільшу обережність відносно процентних ставок і банківської системи, серби повинні остерігатися і солодких пісень про швидку приватизацію. Спочатку передбачається, що приватизація дозволить підвищити ефективність економіки і знизити ціни. Однак вона лише незначно вплинула на економічне зростання в країнах, де в приватизованих фірмах не потрібно було хороше корпоративне управління, і дозволила підприємствам-монополістам нажитися за рахунок споживачів там, де вони були приватизовані до введення принципу вільної конкуренції і системи регулювання цього процесу.
У деяких країнах (скажімо в Чехії), де одночасно з процесом приватизації збереглася система банків, керованих урядом, це надало нову можливість перекачування державних грошей в приватні руки. За відсутності демократичних методів регулювання процесу така спокуса була непереборна.
Позитивні моменти, супутні приватизації, звичайно, виявляються до неї. Це відбувається при введенні суворих обмежень на бюджет, тобто коли компанії мають фіксований бюджет без вливань з боку держави. Бюджетні обмеження — це те саме, чого не вистачало «банківському соціалізму» в Чехії. Банки, що наполовину знаходилися у власності держави, продовжували позичати гроші фірмам за урядовими вказівками. Тим часом відомо, що навіть в найсприятливіших умовах — при демократичному контролі і наявності відповідних установ — процес приватизації і ослаблення державного регулювання може піти не так, як треба. Достатньо пригадати приватизацію британських залізниць і енергетичної промисловості Каліфорнії.
Тут необхідно задати ще одне більш фундаментальне запитання: які люди в посткомуністичних країнах могли дозволити собі купити приватизовані фірми? Звідки могли взятися їхні капітали? Відповідь на цi запитання, як це не сумно, наступна: фонди опинилися в руках людей, якi мають зв’язки в державній банківській системі, які й змогли купити приватизовані підприємства за зниженими цінами.
Здавалося б, ваучерна приватизація повинна була запропонувати альтернативну форму «народного капіталізму». Однак при ваучерній приватизації акції розповсюджуються дуже широко, і щоб цей тип приватизації пройшов успішно, фондові ринки з великою кількістю акціонерів повинні надати могутню систему захисту для інвесторів. У Чехії, наприклад, котра першою запровадила даний метод, холдингові компанії, які, по ідеї, повинні були здійснювати контроль над цим процесом, допомогли замість цього придбати майно особам, якi знаходилися всередині системи. Результатом чого й стало раптове збагачення окремих індивідуумів і відчуття, що їх обдурили, в усіх інших. Більше того, ринки капіталу також не змогли допомогти в реструктуризації підприємств. Безперечним є, однак, i те, що приватизація може бути успішною. Так, наприклад, Угорщина продала свої компанії іноземним інвесторам, Польща і Словенія провели поступову приватизацію. Але такі випадки дуже рідкі.
Перехід посткомуністичних країн до ринкової економіки виклав світу три важливi уроки:
— наполягання на швидкій, негайній приватизації здатне викликати руйнівні наслідки. Доказом є те, що країни, котрі йшли до приватизації більш повільними темпами, такі як Угорщина, Польща і Словенія, зараз лідирують;
— стимул до приватизації має дуже велике значення. Якщо стимули з самого початку не відповідають кінцевій меті, махінації з активами, як це сталося, наприклад, в Росії і Чехії, неминучі;
— iдея приватизації спрацьовує тільки тоді, коли вона є частиною широкої стратегії переходу з основним акцентом на створення робочих місць, правових інстанцій тощо, необхідних для підтримки ринкової економіки.
Деякі економісти наївно вважають, що якщо вже майно приватизоване, нові власники вимагатимуть «законності й дотримання правових норм». Мабуть, вони просто не знають історії. Джон Д. Рокфеллер аж ніяк не вимагав введення антитрестівських законів в кінці XIX століття, та й Білл Гейтс сьогодні також не наполягає на політиці вільної конкуренції. Олігархи завжди віддавали перевагу панібратському капіталізму перед законністю. Так вже історично склалося, що рівності перед законом завжди вимагали середні класи. А їх якраз в посткомуністичних країнах просто примусили замовкнути, довівши до повного зубожіння.
Але навіть після болючих перетворень останнього десятиріччя прогнози на майбутнє залишаються досить похмурими. У Східній Європі й в країнах колишнього Радянського Союзу зберігається глибока недовіра до ринкової економіки і демократичних процесів, віра в які була підірвана корупцією.
Якщо Сербія засвоїть ці важкі уроки, її власний перехід до ринкової економіки пройде більш гладко, ніж у країн, що зазнали «шокової терапії». Сербії треба знайти баланс між урядом і приватним сектором, однаково як і зрівноважити економічну ефективність iз соціальною справедливістю.
Джозеф СТIГЛIЦ — професор економіки Стенфордського університету, колишній керівник групи економічних радників президента США Клінтона, головний економіст і віце-президент Свiтового банку.
