Такі питання державного устрою, як структура ВР, депутатська недоторканність і підстави для розпуску ВР врегульовані відповідними статтями (Ст. 75, 76, 80, 90) Конституції України. Змінити їх можна, внісши зміни до Конституції. Порядок внесення і прийняття цих змін визначено розділом XIII Конституції. Так, законопроект про внесення змін може бути подано до ВР Президентом України, або не менш як третиною народних депутатів від конституційного складу ВР. Потім цей законопроект повинен бути попередньо схвалений більшістю від конституційного складу ВР і буде вважатися прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосує не менш як дві третини конституційного складу ВР. Дещо жорсткіші вимоги встановлено при внесенні змін до розділів «Загальні засади», «Вибори. Референдум», «Внесення змін до Конституції України». У цьому разі законопроект про внесення змін подається Президентом України. Це єдина норма Конституції, коли результати референдуму є вирішальними для внесення змін до Конституції, але й тут референдуму повинне передувати схвалення проекту ВР, а не навпаки.
Всі ж ті питання, які хоче винести на референдум Президент, не входять до жодного з перелічених вище розділів Конституції, які вимагають проведення референдуму. Тож виникає просте запитання: навіщо Президентові проводити референдум, який за Конституцією не матиме жодних правових наслідків? Адже в будь- якому випадкові — чи буде проведено референдум, чи ні — Леонід Кучма все одно повинен особисто подати до ВР законопроект про внесення до Конституції пропонованих ним змін. А вже самі народні депутати будуть вирішувати — приймати їх чи ні. Всіх цих конституційних норм не можуть не знати радники Президента з юридичних питань. Але при цьому штовхають Леоніда Даниловича на інший шлях. Не маю підстав підозрювати наших шанованих і заслужених юристів у правовому нігілізмі, хоча не секрет, що всі вони отримали освіту за спецiальнiстю так званого «радянського права» і ці знання тяжіють над принципами правової держави. Тим більше, що ще свіжі в пам'яті спогади про те, як три роки тому два заслуженi юристи оприлюднили заяву, в якій доводили право Президента повторно застосовувати вето щодо закону, попереднє вето на який ВР уже подолала. Добре, що конституційний суд згодом вказав їм на їхню неправоту. Хоча підозрюю, що вони й самі це прекрасно розуміли. Просто тоді, як і цього разу, гору взяв сумнозвісний принцип «революційної доцільності».
Можна припустити, що референдум потрібен Президентові або для того, щоб попередньо заручитись підтримкою народу і потім внести до ВР відповідний законопроект, або щоб, спираючись на результати референдуму, розпустити ВР і призначити вибори до двопалатного парламенту, якщо народ підтримає Л.Кучму. Те ж саме можна буде зробити й у разі, коли ВР відхилить поданий ним законопроект. У першому випадку це буде лише марна трата грошей на проведення референдуму. До того ж, що буде робити Президент, якщо народ не підтримає його пропозицій? Чи буде у нього після цього моральне право (конституційне право в нього залишиться) подавати законопроект про зміни до Конституції? У другому ж випадку це буде вже «білоруський варіант», до якого, у випадку застосування сили, можуть додатися елементи «російського варіанту 1993 року». Чи буде здатний Леонід Кучма піти на таке відверте нехтування Конституцією, гарантом якої він виступає? Хочеться сподіватися, що у даному випадку принцип «революційної доцільності» не візьме гору, а в президентському оточенні вистачить здорового глузду, аби всі дії по зміні Конституції провести в рамках самої Конституції. Отже, приходимо до висновку, що референдум, про який все частіше говорить Президент, непотрібний, оскільки з правового погляду він нічого не вирішує.
З огляду на всі труднощі проведення через парламент закону про внесення змін до Конституції й невеликою ймовірністю його прийняття, наміри Президента можна зрозуміти, але не виправдати. Хоча б тому, що парламент в цілому, також як і Президент, є всенародно обраним. Верховна Рада є віддзеркаленням нашого суспільства і в ній, принаймні у найближчий період, не утвориться більшість «під реформи і Президента», бо цієї більшості немає в суспільстві. Нікого не повинні вводити в оману результати другого туру президентських виборів. За чинного Президента віддали свої голоси близько 41% виборців, з тих що мали право голосу, тому що більшість з них була всерйоз налякана «червоною загрозою». Слід також враховувати, що значна частина народних депутатів є або вихідцями з бізнесових структур, або представляють інтереси цих структур, а спектр цих інтересів достатньо широкий і вони доволі часто прямо протилежні. Тому у ВР можливе лише утворення ситуативної більшості при розгляді питань, що становлять спільний інтерес. Тим самим питання утворення парламентської більшості сьогодні лежить не так у політичній, як у економічній площині. Змінити такий стан справ можливо лише за умови політичної зрілості суспільства: коли об'єднання прийде на зміну розколу й обиратимуться депутати, які дійсно представлятимуть інтереси своїх виборців, а не свої особисті чи тих, на чиї гроші вони пройшли до парламенту. Супротив реформам у ВР чинять не так ліві сили, як представники певних кіл, яким ці реформи принесуть лише зменшення надприбутків. Тож якщо Л.Кучма дійсно бажає змін на краще, то йому якнайшвидше треба здійснити кроки до створення в Україні громадянського суспільства. І більшість громадян ці кроки підтримає. Намагання ж загострити протистояння гілок влади, хоча б проведенням референдуму, буде тільки на шкоду державі.
Так, парламент може додати до винесених на референдум питань ще декілька. Наприклад, про розширення кола підстав для оголошення імпічменту або про конституційне закріплення права ВР призначати референдум з питання довіри Президентові. Якщо вже так хочеться змінити державний устрій, то ВР може винести на всенародне волевиявлення питання про те, якого типу держава нам потрібна: президентсько-парламентська, парламентсько-президентська чи просто парламентська?
Обережно треба підходити й до питання про двопалатний парламент. Створення такого парламенту — це крок до федералізації України, а вся наша історія свідчить, що Україна може існувати лише як соборна держава. До того ж постановка цього питання призведе до необхідності вирішення політичної дилеми жителями Західної України. Як відомо, вони виступають за соборність держави і одночасно саме вони принесли найбільше голосів чинному Президентові на останніх виборах. Тож навіщо йому ставити своїх прихильників на Західній Україні перед досить складним вибором: або залишитися прихильниками Президента й поступитися своїми поглядами щодо соборності України, або не зраджувати своїм поглядам і не підтримати Президента?
У світлі викладеного вище виникає закономірне запитання: що, окрім створення зайвої непотрібної напруги в суспільстві, може принести референдум, що планується президентським оточенням? Тож якщо Леонід Кучма вирішив стати іншим Президентом, то починати треба, мабуть, з іншого, а саме: відмовитися від марного витрачання коштів на референдум, який нічого не дасть, і всі потрібні зміни до Конституції вносити лише конституційним шляхом. А шляхи конструктивної співпраці з парламентом треба шукати в суспільстві, але, знов таки, лише правовими методами. Гадаю, що нам усім і прикладу Білорусі достатньо.
ДО РЕЧІ
У Печерському районному суді Києва почався розгляд скарги з приводу рішення Центрвиборчкому відмовити в реєстрації житомирської ініціативної групи (ця група намагалась почати збір підписів в підтримку проведення всеукраїнського референдуму). ЦВК аргументував свою відмову тим, що існують протиріччя між нормами Конституції та окремими положеннями закону про місцевий та всеукраїнський референдум.
Віце-спікер ВР Віктор Медведчук назвав відмову ЦВК зареєструвати ініціативну групу «цілком резонною», але додав, що для проведення референдуму треба внести відповідні зміни в Конституцію України. За його словами, в Україні існує правова можливість провести такий референдум. В.Медведчук також додав, що зараз в парламенті знаходяться п'ять законопроектів про референдум, — повідомляє Інтерфакс-Україна.
