Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Петро СИМОНЕНКО: «Ви ж не думаєте, що я нашу тактику розголошуватиму!»

28 січня, 1999 - 00:00

Власне кажучи, ще з часів піонерського дитинства й комсомольської юності ми засвоїли, що так і належить поводитися першій особі компартії (пригадаємо незабутню зовнішність усіх перших: від Володимира Ілліча Леніна до Леоніда Ілліча Брежнєва. Щоправда, зовнішність, трішки зіпсована Черненком і вельми зіпсована Горбачовим).

Значно цікавіша й несподіваніша зовнішність пана Симоненка, котрий визнає і, більше того, орієнтується у своїй діяльності на реалії сучасного світу (як, приміром, кредити МВФ), пишається тим, що його син не злидарює, і прагматично розмірковує про розподіл портфелів з ідеологічними побратимами в боротьбі за народне щастя і можливості, які надає пост Президента.

«НАМАГАЄМОСЯ

НЕ ВИХОДИТИ ЗА РАМКИ КОНСТИТУЦІЇ.

ПОКИ ЩО...»

— Пане Симоненко, закликаючи народ до повалення державної влади і буржуазного ладу, ви дедалі частіше вживаєте загрозливу лексику: «немирні форми боротьби», «революція», «зірка Жовтня»... То коли нам чекати перевороту?

— Звичайно, паралелі з 1917 занадто очевидні: люди бідніють, класова боротьба розпалюється, «верхи не можуть, низи не хочуть». І все-таки ми намагаємося не виходити за рамки Конституції. Принаймні поки що: до крайніх заходів маси ще не готові.

Згадайте історію. Адже не за один день більшовики здійснили свій — як ви це називаєте? — «переворот». Спочатку Лютнева революція заклала фундамент демократії, а вже потім, через вісім місяців, партія зробила радикальний крок. І даремно горлопани перетворюють Великий Жовтень на жупел. Верещать про якісь страхітливі насильства. Нісенітниця! Це була найбезкровніша революція.

— У сімнадцятому маси йшли не так за ідеологією, як за вождем. А ось ви маєте славу не вождя, а формального лідера Компартії.

— Ну й прекрасно! Нам докоряли в культі особи? Вважайте, що ми вилікувалися.

— Ви швидко оговталися від поразки в битві за спікерське крісло?

— Не було ніякої поразки. Обрання Ткаченка — наша перемога. Тим паче, що я з самого початку не розраховував опинитися на його місці. Кучма попередив: «Якщо ми тебе пропустимо, МВФ не дасть кредит».

— У липні ви поскаржилися московським товаришам, нібито на виборах голови Верховної Ради пустий бюлетень «коштував» $10 тис. Щоб не виявитися голослівним, назвіть, хто вам пропонував таку суму.

— Мені, звісно, ніхто не пропонував. А ось члена нашої фракції Героя Соціалістичного Праці, справді, намагалися купити: «Давай бюлетень — і через п’ять хвилин Daewoo стоятиме у тебе під вікном. Не хочеш — бери готівкою». Отак, зухвало! І прямо в стінах вищого законодавчого органу... Присягаюся, в моїх словах немає ані краплі вигадки. Але не називатиму жодних прізвищ. Принципово: не в пішаках справа, а в ферзях, які за ними стоять.

— Ви стверджуєте, що в депутатському корпусі безліч злочинців.

— Половина.

— Домагатиметеся, щоб вони опинилися за гратами?

— Безперечно. Але парламентським шляхом цієї проблеми не вирішити: заважає депутатська недоторканність.

— Ну, у війні з рухівцями ви вже вдавалися до непарламентських методів...

— У якій війні? Я взагалі їх серйозно не сприймаю. У Русі немає справді переконаних людей. Там є політичні сутенери зі своїми приватними інтересами. Їх і націоналістами важко назвати.

— Очевидно, КПУ «відряджає» вас на президентські вибори. Ви, часом, не маєте наміру повторити подвиг чотирирічної давності й зняти свою кандидатуру на користь Мороза?

— Ні. Тоді ми дуже слабко стояли на ногах. Сьогодні — зовсім інша справа.

— Але комуністи проти інституту президентства. Отже, в разі перемоги ви «самоліквідуєтеся»?

— Не відразу. Спочатку ми використаємо цей пост для зміни політичного та економічного курсу.

НЕ ЗАХІД НАС ІНВЕСТУЄ,

А МИ — ЗАХІД

— Пленум ЦК КПУ рекомендував висунути на президентські вибори єдиного кандидата від лівого блоку. Чи може так статися, що після переговорів із союзниками цим щасливцем виявитеся не ви?

— За теорією ймовірностей, можна припустити все, що завгодно; адже остаточні рішення про персоналії прийме з’їзд не раніше, ніж через півроку, а пропозиції Пленуму — це лише намітки, які треба коригувати. Не виключено, що на першому етапі виборів взагалі не буде єдиного кандидата: за будь-якого розкладу в другий тур неминуче пройде хтось з лівих — і тоді навколо нього об’єднається весь блок. Мабуть, так справедливіше: одна справа — домовитися між собою, інша — вислухати голос народу.

— Що ви маєте на увазі під «командою лівих сил», якщо кожна партія виставить свого кандидата?

— Йдеться в основному про розподіл державних «портфелів» після перемоги.

— Який пост ви готуєте Морозу?

— Ви ж не думаєте, що я розголошуватиму нашу тактику!

— Комуністи продекларували створення Всеукраїнського об’єднання «Народна опозиція». Які парламентські фракції ви розраховуєте заманити в його ряди?

— Про вступ в «НО» вже заявили соціалісти і селяни. Загалом до нас могли б приєднатися ПСПУ і «Громада».

— У своїй пленарній промові ви «пройшлися» по Джорджу Соросу, Фонду «Відродження», МВФ і Світовому банку, єдина мета яких, на ваш погляд, — «імперіалістичне викачування грошей». Але ви ж не заперечуватимете того факту, що мимоволі західні меценати посіяли в наш грунт й прогресивні зерна?

— Ну, якщо знищення Національної Академії наук вважати прогресивним зерном... Невже ви не розумієте, що своїми грантами закордонні «добродійники» купують молодь, а всі їхні програми спрямовані проти інтересів нашого народу?! Гляньте, до чого привела американізація, нав’язана Соросом і подібних до нього: скільки наркоманів сидить на голці, скільки дівчат займається проституцією? А щодо меценатства, то це не Захід нас інвестує, а ми — Захід: відправляємо туди всі свої мізки.

«Я ПОЗБАВИВ СИНА ЮНОСТІ»

— Петре Миколайовичу, давайте пограємося в об’єктивність і відшукаємо позитивні віяння капіталізму.

— Ви що, жартуєте?

— Нещодавно з парламентської трибуни ви журилися, що «людина стала абсолютно іншою». Якою?

— Неінтелігентною, жорсткою і черствою. Ще менш освіченою і ще менш культурною. Індивідуалізм — ось де джерело звірячої моралі. Коли люди виховувалися на колективістських принципах, вони не вбивали своїх матерів, не забиралися до чужих квартир і допомагали одне одному у важку хвилину.

— Вашим синам, з цим колективістським вихованням не важко доводиться серед «звірячої моралі»?

— Я страшенно суворий батько. Старшого змусив працювати ще на другому курсі: вранці — лекції, з другої до півночі — робота. Скажете, я позбавив його юності? Ну й нехай. Зате тепер він на голову вищий за своїх однолітків. Юрист у великому донецькому банку, дуже тямущий і самостійний юнак.

— І все-таки, ви активно втручаєтесь в його особисте життя. Ви ж намагалися перешкодити шлюбу Андрія з донькою Катерини Ващук?

— Не шукайте політичних підтекстів там, де їх немає. Я боявся, що хлопець у двадцять чотири роки прийме перше захоплення за серйозне почуття. Так, я застерігав його від помилки, і будь-який нормальний батько на моєму місці зробив би те саме... Андрій не послухався і все одно одружився. Ну, що ж, я радий за нього, і, між іншим, у нас з невісткою цілком нормальні стосунки.

— У вашій родині всі комуністи?

— Вони не члени партії, але переконання мої цілком розділяють. І допомагають, чим можуть.

— До речі, про допомогу. Коли ви опинилися на утриманні у дружини, вашого чоловічого самолюбства це не зачіпало?

— А що мені залишалося? Тоді, в дев’яносто третьому, мене обрали першим секретарем ЦК. Уявляю, як би я керував партією, якби не залишив роботу! Не хвилюйтеся, зі Світланою нічого страшного не сталося... Гадаю, в теперішніх умовах такі ситуації виникають у кожній сім’ї.

— Хочеться вірити, що хоча б подеколи ви абстрагуєтеся від партійних ігрищ. Як ви розважаєтеся?

— Ходжу вулицями, зустрічаюся з друзями. Благо, у мене величезне коло справжніх друзів.

— Кажуть, справжніх друзів багато не буває.

— А в мене є. Усі ми «притерлися» ще до тридцяти; разом пройшли вогонь і воду. Та хоча тепер боремося в різних партіях, довіра один до одного все одно лишилася.

— Ви часто виходите у світ?

— О, я завзятий театрал.

— Треба ж! І ваша улюблена вистава?

— Складно сказати, але задоволення я дістаю лише від класики. Нові «речі» мене не цікавлять. На Віктюка не ходив і ніколи не піду.

— Скільки ви заплатили за квиток на Монсерат Кабальє?

— Ніскільки. Мене запросили як лідера фракції. Як ви розумієте, я не викинув би вісім сотень за концерт. Тим паче, можна виставити з десяток наших молодих виконавиць, в яких голоси значно кращі. Кабальє — жінка, звичайно, талановита, але роки, знаєте, вже не ті...

— А де ви одягаєтесь?

— У магазині.

— Ви маєте розряд з плавання. Ви, як і раніше, «тримаєте форму»?

— Ні, плавав я давно, зате професіонально: отримував талони на харчування. Тепер обожнюю шахи; у будь-якій компанії, де тільки виявляється суперник, сідаю за дошку.

Тетяна КВАШИНА
Газета: 
Рубрика: