Найгнітючіше враження від 8-го грудня — не переможна змова влади з комуністами, не найсильніший сором за «країну перебування» і, за сумісництвом, Батьківщину, в якій Дума «визнала» Єльцина «маразматиком», не марні потуги представників правих «пожартувати» і те, у що вилилися їхнi «жартики», ні… Країна зі всіма її депутатами-делегатами давно вже являє собою загрозу для свого існування. І не те, щоб Борис Миколайович зі всіма його «рокіровочками» був янголом небесним... І за «Яблоко» з СПС на додачу відсотків вісімдесят їхнього електорату давно вже голосують за принципом «Прощавай, молодість».
Найнеприємніше враження — від численних друзів і родичів «кролика», як особистих і персональних, так і абсолютно випадкових, про яких відомі лише мережеві «нитки» та пара кинутих фраз. «Вони — бидло!», — прокоментував ситуацію з гімном і увічнив себе хтось, незадоволений результатом думського голосування (а також музикою Александрова, текстом Михалкова, народом, державою і особисто товаришем-паном президентом). Вони? А хто ж тоді ми? Ми, які не вони. І, які «не народ». Ми — хто?
Два роки тому, коли літаки почали виробляти дивні піруети над Атлантикою, студенти пішли бити скло в американське посольство, і в країні виразно запахло реваншем — уже не лише номенклатурним, а в усіх напрямках — мовчали. Рік тому, коли кандидат у президенти великої держави і її ж прем’єр-міністр на всі запитання про свою програму й майбутній політичний курс усміхався джокондівською усмішкою й говорив «Не скажу» — нічого, з’їли. І коли стало ясно, що новій владі вся ця … з «ліберально-демократичними» цінностями і приматом прав людини над правами держави … також нічого, також промовчали. І з гербом, коли раптом з’ясувалося, що «народ» живе десь у іншому місці — також не подавилися, з’їли. Ні, ні, звичайно, все жваво обговорили — в курилках, в офісах, по телефону, в «Рунеті», який несподівано перетворився на велику кухню. У «своїх» газетах — їх «чужі» все одно не читають. І все. Лідери «демпартій» негайно повернулися до власних, тільки їм уже давно цікавим розбиранням на тему, хто до кого приєднається й хто буде головним, а ми… Ми — вмилися.
Хочеться думати, що все це було славною — без краплі іронії, дійсно вдалою й ефективною — спецоперацією товаришів у штатському. Безпристрасна теорія катастроф свідчить, що «криза заглиблюється в міру заглиблення в кризу», тобто в нашому випадкові чим довше мовчання, чим складніше його перервати, складніше піти з кухні, де чай, булочки і можна гудити владу скільки завгодно, тому що ніякої шкоди від цих дій ні об’єкту, ні суб’єкту дії немає.
Але, скоріше за все, ніякої «спецоперації» насправді не було. Просто ситуація була сприйнята професійними «інтелігентами» і, що образливіше, «середнім класом» на рівні «собаки Павлова». У нас багатий історичний досвід — мовчання і мукання. Ми вкотре «одобрям-с», і дуля складається в кишені в режимі автопілота.
У Росії стає страшно, по- справжньому страшно жити. І річ не в злочинності (ми частково «пристосувалися» до неї, а вона — до нас), і не в економіці, підвішеній за тонку ниточку нафтового експорту. І, вже, звичайно, не в тому, що більшість, за всіма правилами «демократичного централізму», нав’язала свою волю меншості, і Новий рік ми зустрінемо під «Та-а-та-та-та-та-там», знайомий з дитинства. Ми — не помічати цього і тепер було б найнебезпечнішою формою короткозорості — живемо в країні, де немає жодної природної норми, межі. Той, можливо, досить чисельно невеликий клас, який міг би (і повинен був) стати цим «природним обмежувачем» — і не для того, щоб нав’язувати свою волю іншим, і навіть не для того, щоб переконувати. А хоч би для того, щоб завжди існували якісь межі, якась «тонка червона лінія», що відділяє «можна» від «не можна». Цей клас виявився сьогодні ще більш слабким, безвільним, «болотоподібним», ніж навколишня його «соціальна маса», позбавлена ознак соціальної стратифікації.
Поки що «середній клас» — єдина соціальна група, яка в сучасній Росії має і спільні інтереси, і загальні завдання, і, що не менш важливо, усвідомлює себе — вважає за краще успадковувати традиції «кухонного дисидентства», зрозумілого як шепіт поміж «своїх» і апеляції до влади в капризно-плаксивій інтонації, якщо їх, «маленьких», хтось образив. А це означає, що й ця варіація на теми «середнього» матиме долю колишніх і являтиме інтерес, хіба що, для історика майбутнього сторіччя. Але й країна, позбавлена «опори», позбавлена виразного голосу, нехай цей голос навіть буде «проти» — балансує на єдиній опорі, на владі, що персоніфікувалася в єдину людину. Хитка, нестійка, нестабільна рівновага.
З Новим роком, панове!
