Сьогодні ми завершуємо, розпочату у вчорашньому номері тему «Південного вектора», його перспектив і проблем, яка обговорювалася на «Севастопольському форумі» («День» №187, №201, № 213). Учасники форуму, проведеного Центром «Софія» разом із «Українським клубом» особливо підкреслювали значення «Південного вектора» як у внутрішній, так і зовнішній політичній стратегії України.
Це може здатися парадоксальним, однак, за об’єктивними даними, саме Південний вектор як стратегічних, так і економічних відносин є найбільш перспективним, проте саме він розвивається найменш інтенсивно. Так, за даними директора політичного департаменту МВС України Олександра Цвєткова, повертаючись обличчям на південь, Україна прилучається до регіону з населенням майже в 350 мільйонів осіб та величезним річним обігом торгівлі. Сьогодні наша торгівля з країнами Причорноморського регіону тільки в рамках ОЧЕС становить 7% торговельного балансу. За обсягами це п’ята частина нашої торгівлі з Європою, 38% торгівлі з Азією. На думку окремих учасників дискусії, інтереси України сьогодні полягають саме в тому, щоб за всякої ціни інтегруватися в стратегічні південні як геополітичні, так і економічні — транспортні, екологічні, політичні — світові та регіональні структури. На жаль, українські політики сьогодні про це навіть не думають. Наприклад, залишаються без української участі багато південних проектів — транспорті магістралі, енерготранспортна магістраль навколо Чорного моря, видобуток енергоносіїв тощо.
Натомість в соціальній свідомості панують концепції, які, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. Наприклад, експерт Фонду Горбачова з Москви Андрій Рябов висунув концепцію геополітичної рівноваги в південноукраїнському регіоні. З цього приводу Сергій Дацюк зауважив, що геополітичний баланс — це конкретна річ, яку можна пред’явити на той чи інший час. На його думку, сьогодні на півдні України рівноваги не існує, бо Чорноморський флот Росії, його інфраструктури, а також філія МДУ забезпечують геополітичне домінування російських геополітичних інтересів. І є лише два способи, за Дацюком, відновити баланс: або ж ввести в регіон військову базу НАТО і філію, умовно, Кембріджського університету, або ж вивести з Севастополя Чорноморський флот і філію МДУ.
Науковець із Національного інституту стратегічних досліджень Євген Шаров зауважив, що сьогодні ми є, на його думку, «троянським конем США та НАТО в Європі», в той час як наша держава повинна відігравати, за його баченням, «роль ключового оператора інтересів Росії в південному та західному напрямку». Як було зауважено іншими учасниками дискусії, така схема не має нічого спільного з реальністю. Вплив США на події в Європі зовсім не є опосередкованим Україною, в тому числі і самі США, і євроатлантична спільнота має в Європі власні структури, до яких Україна часто не має причетності. «Троянський кінь», якщо й допустити що він є, розташований не в Києві, а скоріше за все в Брюсселі чи в інших центрах. По-друге, поведінка Росії яскраво підтверджує, що вона не має бажання бачити ні Україну, ні кого-небудь іншого в якості оператора власних інтересів. По-третє, останні заяви політичних діячів Росії, в тому числі і президента Володимира Путіна про можливий захист інших держав, про неприєднання до енергетичної хартії тощо, реальне співробітництво Росії з євроатлантичними структурами та США говорить про те, що Росія прагне випереджати партнерів і сама нерідко на практиці перебирає на себе роль оператора інтересів практично всіх своїх сусідів.
Дискусія вчених і аналітиків переконливо довела, що саме сьогодні Україні потрібна прагматична політика на всіх векторах відносин, бо інколи наші геополітичні взаємини підпадають під певні міфи, які спотворюють інтереси України.
СЕВАСТОПОЛЬ ЯК ЛІТНЯ ПОЛІТИЧНА СТОЛИЦЯ
В дискусіях форуму не раз виникала і обговорювалась ідея перетворення Севастополя на літню політичну столицю України. І не дивно. З огляду на роль в історії, на геополітичне значення подій та їхню насиченість за останні два століття — саме Севастополь займає перше, після Києва, місце, в усякому разі воно значніше, ніж вага Ялти, яка «приватизувала» цей статус за собою.
Один із круглих столів форуму був присвячений проблемі «переосвоєння» Криму. Говорили: Кримська автономія і Севастополь в нинішньому вигляді — джерело проблем. Крим пережив кілька проектів освоєння — послідовно це були «проект військової бази», проект «дача», проект «курорт». Останніми реалізовано саме українські проекти, які були, слід зазначити, найбільш продуктивними, бо були найбільш гуманітарними — будівництво Північно- Кримського каналу, аграрне освоєння кримського степу, будівництво промислового комплексу з хімічних та суднобудівних заводів, демілітаризація Севастополя і загалом півострова, зрештою заснування Верховною Радою України Кримської автономії і повернення кримських татар з радянської депортації. З одного боку, видно, що на відміну від російських «проектів завоювання та підкорення», українські проекти були саме «проектами мирного освоєння». Звичайно, твердження про те, що Україна не має проекту сучасного освоєння Криму хоч і не абсолютні, але все ж мають під собою підгрунтя: навіть низка законів і постанов щодо Криму, включаючи останні рішення РНБОУ та Кабінету Міністрів, що передбачають виділення на стратегічну програму розвитку Севастополя 8 мільярдів гривень, не є за масштабами програмою, адекватною геополітичному та стратегічному значенню Криму. Мало втіхи в тому, що ця програма в стані розробки та становлення. Дійсно, програма — це процес, однак це тому, що він в Україні реалізується більше стихійно, ніж планово. Росія реалізує свій багатовіковий «грецький проект», в орбіту якого потрапляють і Крим з Україною, кримські татари — проект повернення на рідну землю, а Україна — який? Відповіді на це запитання поки нема, що тільки посилює значення висновку про те, що стратеги України мають працювати над проектом ще одного переосвоєння Криму, який би був адекватний як ситуації, так і геополітичному значенню об’єкта.
ЯК ЗМЕНШИТИ ЗАЛЕЖНІСТЬ МІСТА ВІД РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ
Один із учасників говорив, що вважати Севастополь військовою базою — це, як не дивно, історична помилка. Адже хоч і зручно «грозить отсюда туркам», але Росія в жодній військовій кампанії не змогла утримати Севастополь, а в останню війну він навіть не зміг стати опорним пунктом для захисту півдня країни, і був покинутий військами раніше строку, а це значить, що бухти Севастополя мають обмежене навіть тактичне значення, і не виконують покладених на них стратегічних сподівань. Отже Севастополь має бути «переосвоєний» Україною в іншій ролі, оскільки проект «військова база» жодного разу не реалізував своє надзавдання. Літня політична столиця, курорт, туристичний центр, база лікування, культурний центр, центр високотехнологічної та інтелектуальної промисловості і науки, інвестиційний регіон, зрештою майданчик для інтелектуальних штурмів, на зразок цього «Севастопольського форуму» тощо — ось те, в що має перетворитися місто, яке на думку учасників форуму, було «поганою військовою базою», але, в Радянському Союзі було суворо засекречене та закрите від стороннього ока, що, правда, при наявності космічної фотографії теж уже втратило своє значення.
Олег Лактіонов говорив, що насправді «флоту нема в Севастополі», бо ЧФ фактично не може реалізувати ті стратегічні цілі, яких прагне Росія, тому те, що зветься Чорноморським флотом насправді не є «оперативно-стратегічним об’єднанням», не є суто військовою потугою, а є суб’єктом політичного престижу, «символічною та історичною спадщиною Росії», але для України і Севастополя — це робочі місця та прибуток до бюджету. «Росія і сьогодні пішла б із Севастополя, однак це був би політичний удар, якого не може допустити імперська свідомість», — каже він. За умови, що без модернізації, яка заборонена, Чорноморський флот старіє, він стане навіть тактично непотрібним Росії ще раніше, ніж до 2017 року, не дивлячись на всі розмови про продовження строку оренди бази. Однак це для Росії. А для України?
Чорноморський флот РФ для України — це 97,75 мільйона доларів щороку в бюджет України, і хоч це цифра значно менша за реальну ціну оренди, однак замінити миттєво їх іншими джерелами Україна не готова. Фінансування бюджету міста з усіх джерел за рахунок флоту становить 20—25 відсотків, у тому числі 13% податкового бюджету та 21% пенсійного фонду. Ще більше значення має флот для життєдіяльності Севастополя. Це 22,9 тисячі робочих місць для цивільного населення, а якщо врахувати що флот базується також і в Феодосії, Гвардійському та Качі, то сюди треба додати ще близько 3-х тисяч, а це становить більше 13% зайнятого населення Севастополя, або 8,8% його трудових ресурсів. За період 1992— 2004 років РФ інвестувала в 164 об’єкти понад 40 мільйонів доларів. Флот купляє в Україні продукцію сільського господарства та легкої промисловості, паливо та мастильні матеріали тощо. Таким чином, якщо вихід флоту буде раптовим і непідготовленим, як це зробили російські військові в Балаклаві, на Донузлаві, в інших військових частинах, які вони залишили в такому стані, наче після бомбардування, то Севастополь потрапить фактично в стан колапсу, з якого вийти буде надзвичайно важко, а тому аналітики вже сьогодні мають прораховувати варіанти компенсацій. Завдання полягає в тому, щоб за 5—8 років зменшити залежність міста від російського флоту до некритичного рівня.
Присутність російського флоту в Севастополі має і політичні аспекти. Сьогодні поведінка російських військових, за висновком центру «Номос», — це типовий зразок «демократичної експансії», коли відбувається неформальне втягування України в свою орбіту, до якого підключені російський капітал, що базується в Севастополі, гуманітарні інститути на зразок МДУ, ЗМІ, спецслужби, церква тощо. Це вістря пропаганди «російської ідеї» як такої в Криму і в Україні. Ми можемо говорити, що частина формально і юридично української території перебуває більшою чи меншою мірою під фактичним суверенітетом Росії, особливо це стосується території маяків. І все ж варіант виходу з Севастополя, говорять аналітики, сама Росія розглядає як найбільш вірогідний. Отже, в України є мінімальний запас часу для розробки та реалізації програм щодо створення в Севастополі і в Криму структур, здатних замінити соціальну та економічну складову, яку в його інфраструктурі зараз посідає ЧФ Росії, — вважають аналітики севастопольського центру «Номос» Сергій Кулик та Дмитро Штибліков.
