Більшість експертів погоджуються з думкою, що Росія якщо й відновить широкомасштабні бойові дії на Донбасі, то неодмінно навесні, не раніше 1 квітня. Звісно, людській природі властиво, хоча б у думках, відкладати початок неприємностей на якомога віддаленіший термін, сподіваючись, що вони взагалі ніколи не настануть. Проте реальність найчастіше виявляється вельми далекою від наших мріянь. І насправді немає ніяких підстав бути впевненими в тому, що Путін не перейде в наступ наприкінці листопада або в грудні, особливо в умовах, коли нова Верховна Рада ще не почала роботу, й новий уряд ще не сформований. Оскільки політичне або дипломатичне розв’язання української кризи прийнятне для Кремля, поки що не є видимим, Путін цілком може піти на військове вирішення питання, причому негайно. До цього російського президента підштовхують два абсолютно об’єктивні чинники. По-перше, Крим узимку дуже важко забезпечувати без сухопутного сполучення з материком. По-друге, на Росію ризикує лягти тягар утримання від 4 до 5 мільйонів (за різними оцінками) жителів окупованої частини Донбасу (за чисельністю населення це майже два Криму), де вже відбуваються голодні бунти й де зруйнована соціальна й промислова інфраструктура. Тому великою є спокуса вирішити конфлікт одним ударом, змусивши Україну до капітуляції.
І ось які додаткові чинники можуть спонукати Росію воювати в зимовий період. Російська армія поки що перевершує українську в плані логістики й краще підготовлена до того, щоб вести бойові дії взимку. Вона краще забезпечена зимовим одягом, паливом і продовольством. Нагадаю, що під час Другої світової війни й Червона Армія, й Вермахт вели взимку широкомасштабні бойові дії на Донбасі. А перемога республіканців на проміжних виборах до конгресу підвищує шанси на початок постачань американської зброї Україні. Проте відповідний закон може бути ухвалений не раніше лютого — березня. Таким чином, у Путіна з’являється серйозна спокуса поспішити й постаратися «покінчити» з Україною до того, як Америка зможе надати їй дієву допомогу. При цьому напрямок російського наступу, в принципі, може бути будь-яким. Росіяни і їхні «колорадські» союзники можуть ударити, наприклад, на південній ділянці фронту, щоб прокласти сухопутний коридор до Криму, а потім і в Придністров’ї. Не можна виключити й того, що головного удару завдадуть у центральній частині фронту. Просто тому, що його там найменше чекають. Але можливий і варіант із завданням головного удару на Київ з півночі, щоб захопити столицю України й посадити там маріонетковий проросійський уряд, який оголосить про негайну федералізацію України й про запрошення російських військ для захисту від можливої агресії з боку країн НАТО. Треба враховувати також, що Путін, як і всі радянські правителі, завищує боєздатність своєї армії й занижує боєздатність армій своїх противників.
Той факт, що в цей момент російські війська, які перебувають на Донбасі, і їхні союзники-сепаратисти не мають значної кількісної переваги над силами АТО, ні в якому разі не має заспокоювати українську сторону. Російське командування завжди зможе швидко сконцентрувати сили й засоби на вузькій ділянці й здійснити прорив фронту. Враховуючи низьку оперативну щільність у зоні АТО, можливо, росіянам і прориватися не доведеться. Достатньо буде просочитися де-небудь на незайнятій українськими військами ділянці. А в разі успіху для його розвитку легко можна буде використовувати інші ешелони військ, що стоять поблизу російсько-українського кордону, чисельність яких не може точно визначити навіть НАТО.
Міркування про те, що Росія не може почати нову велику війну проти України, не провівши хоча б часткову мобілізацію своєї армії, не дуже переконують, так само як і твердження, ніби в Росії боєздатні зараз лише 60—70 тис. солдатів у частинах постійної готовності. За той час, поки триває українська криза, Москва могла без зусиль збільшити кількість готових до бою частин як шляхом вербування нових, так і за допомогою переміщення туди вже наявних військових-контрактників. Недаремно до кордону з Україною підтягнуті також війська з Сибіру й Далекого Сходу.
Для того, щоб успішно протистояти можливій, а в середньостроковій перспективі навіть неминучій російській агресії, Україні необхідно здійснити низку цілком очевидних заходів. Почати треба з того, щоб швидше сформувати й затвердити у Верховній Раді новий уряд, який має залишатися стабільним і ефективним. Потім одразу приступити до виконання коаліційної програми. Необхідно з перших же днів показати, що з корупцією борються не на словах, а на ділі. Інакше не можна буде повернути довіру інвесторів, зате легко буде втратити кредит довіри мас, що й так уже зменшився. На заперечення, що цю й інші корінні економічні реформи варто відкласти на період після закінчення збройного протистояння на Донбасі, слід відповісти, що в період, коли 1920 року Червона Армія йшла на Варшаву, «начальник Польської держави» Юзеф Пілсудський і прем’єр-міністр Вінценти Вітос займалися проведенням аграрної реформи, що радикально змінювала систему земельних відносин і забезпечила підтримку уряду з боку селянства.
Необхідно також здійснити люстрацію, але тут усе залежатиме від того, хто і як її здійснюватиме. Якщо взяти реалізацію закону про люстрацію в армії, то поки від неї більше шкоди, ніж користі. Суворо дотримуючись букви закону, Президент і уряд ризикують залишити війська зовсім без генералів. Більш ніж дивно, що люстрацію в армії почали з Геннадія Воробйова, єдиного генерала, який користувався довірою у військах і показав сучасне оперативне мислення. Навпаки, начальник Генштабу Віктор Муженко, якого лише ледачий не критикував за бездарне планування й проведення АТО, за іловайський котел і інші подвиги, досі благополучно залишається на своїй посаді. Ймовірно, Президент Порошенко тримає його на цій посаді лише за безумовну особисту відданість. Проте в умовах фактично воєнного часу підбирати полководців лише за цим критерієм смертельно небезпечно. І настільки ж дивним виглядає призначення невдалого міністра оборони Валерія Гелетея начальником Управління держохорони. Зрозуміло, що Петру Олексійовичу на цій посаді потрібна людина абсолютно лояльна. Але це не єдина необхідна якість на цій посаді, яка в мирний час має майже церемоніальний характер. Проте ситуація зміниться в разі революції або спроби державного перевороту. Тоді начальник держохорони стає однією з ключових фігур у справі придушення перевороту. І багато що залежатиме від того, чи виконають співробітники держохорони наказ свого начальника. А зважаючи на репутацію Гелетея існують великі сумніви щодо того, що підлеглі виконають наказ цього генерала в критичній ситуації.
А повертаючись до проблеми люстрації в армії й органах забезпечення правопорядку, слід дати Президентові щодо армії й СБУ, а уряду та Верховній Раді — щодо МВС право робити виняток із закону про люстрацію для тих, чия лояльність Українській державі не викликає сумнівів і чия діяльність життєво необхідна для функціонування відповідних структур. Можна пригадати голову Реввійськради Льва Троцького, який масово залучив до Червоної Армії колишніх царських офіцерів і генералів, що допомогло більшовикам перемогти в громадянській війні. При цьому сподіватимемося, що українських офіцерів не спіткає в майбутньому та сумна доля, що спіткала царських офіцерів, які піддалися на заклик Троцького, а потім, уже після його відставки, у своїй більшості стали жертвами численних чисток. Хоча деяким з них, зокрема колишньому полковникові при Тимчасовому уряді Борису Шапошникову й колишньому царському штабс-капітанові Олександру Василевському довелося очолювати Генштаб ще й у роки Другої світової війни.
А ще війська мають отримати дозвіл діяти по-бойовому й вести активну оборону в разі початку російського наступу й відповідати вогнем на вогонь, який ведеться з російської території. Слід пам’ятати, що Путін надто багато поставив на Україну і не йде на компроміси. Тому можливі лише два результати нинішньої кризи: або капітуляція України, або перемога української армії. Звісно, мова може йти лише про відносну перемогу, оскільки розгромити російську армію українські війська через колосальну нерівність сил у принципі не можуть. Відносною перемогою України стало б завдання російським військам настільки великих втрат, що змусили б Путіна відмовитися від окупації Донбасу. Але це можливо лише в разі інтенсивного тиску на Росію з боку Заходу й реорганізації української армії, яку треба проводити вже зараз.
